І не кажіть, що мовний скандал — це погано

Наразі в мережах триває мовна істерика, спричинена чи то свідомим, чи то необережним висловом Олега Скрипки про гетто для російськомовних.

Як на мене, істерика планова. Бо враження, що над нами є такий собі «черговий по країні», який постійно дивиться на великий термометр і вживає заходів, якщо градус емоцій у суспільстві знижується до критичного. І от коли він знижується, черговий вкидає свіжу мовну провокацію. Чи то устами Олега Скрипки він її вкидає, чи то Ірини Фаріон, чи то «колективним ротом» Верховної Ради, яка час від часу пише мовні закони. Градус стрімко злітає вгору. І ми вже наче в тонусі — живемо, а не животіємо.

Чому мовне питання? Бо воно найлегше, а відтак є найбільш ефективним способом швидко завести суспільство. 100% громадян знаються на ньому, і кожен має правильну відповідь — абсолютно точно розуміє, яка мова має бути державною і чому «не правий той, хто думає не так, як я». У будь-яких інших питаннях суспільного значення треба бути компетентним, але щодо мови — тут кожен експерт від народження.

Щоправда, табори російськомовних і україномовних «експертів» приблизно однакові, а отже ніхто нікого не здатен побороти, переконати, примусити. Мовне питання — прокляття для українців.

Але з іншого боку — воно й на щастя нам дано.

От що б ми зараз робили, якби не Скрипка з його гетто? Весна холодна, опалення відключили, грітися горілкою — дорого й небезпечно, чаєм — пусте. Обговорювати Трампа? Він втомлює. Кім Чен Ина? Він далеко. Корупцію? Ой!..

Мова! Вона рятує.

Дай утру носа тому виродкові, що кричить: «Не чіпай Пушкіна!»

А дай-но обізву рагулем того, що на аватарку поставив себе у вишиванці! Напишу йому: «Якщо тебе звуть Орест, то твої думки не цікаві в принципі!»

І вже «пошла пісать губєрнія...»

Народ скаженіло тупцює пальцями по клавіатурах, що з них, бідних, аж дим іде — сокири вішай! Комп'ютери перегріваються — яка там холодна весна! «Раздухарілся народ, раздобрєл!» — як каже Жванецький. Хіба це не круто? Це вам не котиків із квіточками постити на фейсбуці — про мову говорити куди простіше!

А скільки під час мовних скандалів ми знаходимо однодумців, нових друзів! Френд-стрічка приростає, наче новий паркан штахетами.

А політикам яка лафа! Багато хто з них вже бува починає справедливо думати, що народ про нього забув. А тут — така нагода сказати «правду» — загнати до своєї кошари овечок, які вже розбрелися по чужих луках. Політики на телеефірах так горланять про мову, що мікрофони гнуться.

А який движняк у таборі піарників і всяких різних спічрайтерів! Вони щоразу змагаються у краснословстві одне з одним, а то й навіть і самі з собою, якщо обслуговують одночасно кількох замовників із протилежних таборів.

Кожен мовний вибух у країні — майже літературний фестиваль, де щораз презентуються нові оригінальні формулювання старих затасканих думок. Такий собі шкільний твір-марафон на задану тему.

Люди чубляться, але...

...але не знаю, чи є де в світі подібна до української ситуація, коли можна не володіти мовою опонента, але розуміти її. Коли двомовність існує онлайн і не призводить до побутових незручностей. До політичних скандалів — так, до побутових незручностей — ні.

— Зачєм оно тєбє надо? — запитує українець українця.

— Як це нашо воно мені! — збурюється українець у відповідь.

Люди можуть годинами говорити водночас обома мовами. І не сваритися. Особливо молодь. Особливо студенти. Особливо столичних вишів. А далі ще й ліжко одне на двох розділять. А на ранок за кавою усміхнуться одне одному:

— Тобі дійсно було хороше?

— Спрашиваєш! Как нікогда!

Чи стане Україна колись одномовною?

Швидше тримовною...