Північнокорейська ракетна програма: Київ ніхто не бомбитиме, але осад лишився

14 серпня 2017 року безтурботний відпускний серпень було порвано на шматки: впливова американська газета The New York Times з посиланням на доповідь Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) та деякі дані спецслужб випустила сенсаційну статтю під заголовком: «Розслідування вказує на зв'язок українського заводу з успіхом північнокорейської ракетної програми» (в оригіналі «North Korea's Missile Success Is Linked to Ukrainian Plant, Investigators Say»).

Те, що ані сама стаття, ані так звана доповідь Міжнародного інституту стратегічних досліджень за підписом Майкла Еллемана «Секрет успіху північнокорейських міжконтинентальних балістичних ракет» (в оригіналі «The secret to North Korea's ICBM success») не містять ні фактів, ні логіки, — нікого особливо не здивувало, бо в таких речах докази мають другорядне значення.

Ми ще не забули, як Коллін Пауел тряс у Радбезі ООН пробірку з пральним порошком, пояснюючи, навіщо США хочуть влаштувати чергову зміну режиму в Іраку.

Дякувати богові, через цю історію Київ ніхто не бомбитиме, але осад лишився.

Насамперед треба зважати на те, що хоча в США преса начебто вільна, але такі публікації в центральних газетах на кшталт The New York Times або The Washington Post (статусних аналогах радянських газет «Правда» та «Известия») просто так не з'являються. Не варто також тішити себе ілюзіями щодо того, що якісь агенти Кремля могли б підкупити головного редактора центрального друкованого органу Демократичної партії — ярого ворога Москви.

Тут річ ось якого роду: в США зараз колосальний політичний розбрат. Ліберальна політична тусовка в особі більшості ЗМІ, зірок Голлівуду, акул шоу-бізнесу й ділків Уолл-стріт сприйняли обрання Трампа як свою особисту образу, а тому щодня «мочать» його з усіх головних телевізійних та друкованих калібрів. Причому рівень публікацій жовтіє з кожним днем. Трамп же «відстрілюється» через Twitter коментарями такого ж низького інтелектуального рівня.

Зовні все це виглядає неначе вакханалія гласності часів Перебудови, а центральні американські газети більше нагадують скандальні «Аргументы и факты» та «Огонек» кінця 80-х років минулого століття, ніж серйозні видання зі столітньою репутацією.

Ще за рік до виборів нині живий Михайло Сергійович Горбачов зауважив, що американці потребують Перебудови. Наврочив...

Нам до всього цього байдуже, але ми маємо розуміти: краще від їхніх внутрішньополітичних ігор триматися якнайдалі, бо можна потрапити в халепу, як це було з відчайдушною спробою нинішнього правління Порошенка грати на боці Хілларі Клінтон...

До речі, ніхто не забутий і ніщо не забуте: напередодні скандалу президент Дональд Трамп натякав у Twitter, що непогано б розслідувати втручання України в американські вибори. Жарти жартами, але нам би засвоїти уроки з того, що не варто на других ролях лізти в чужі розборки, адже американська верхівка абияк між собою домовиться, а ми станемо винуватими на обидва табори...

Як би там не було, але публікація про північнокорейські ракети відбулася за десять днів до нашого Дня Незалежності — «подаруночок» до свята. Ким він був організований — під тиском Білого дому, або ж, навпаки, яструбами, прихильниками війни з КНДР з табору Демократичної партії — не має значення. Інтрига виглядає так: вороги Трампа намагаються звинуватити його в боягузтві й нерішучості, тицьнувши носом у Північну Корею, а новий президент США намагається грати роль крутого мачо, словесно погрожуючи КНДР.

Те, що шляхом ризику глобальної війни й масових жертв вирішуються вузькополітичні завдання на Капітолійському пагорбі, мало кого турбує. Україна в цьому розкладі просто підвернулася під руку за принципом «чому б і ні?»

Нам би просто проігнорувати цю інформаційну хвилю, розуміючи, що за нею окрім вітру нічого не стоїть. Собаки гавкають, вітер носить.

Скажімо, в Росії прийняли цю публікацію з почуттям приємної зловтіхи, але не надали їй такого вже особливого значення — ще один елемент в довгому ланцюгу конфронтації, і не більше. Найближчий союзник КНДР — Китай — взагалі проігнорував статтю гробовим мовчанням, хоча, щиро кажучи, саме Китай є головним партнером КНДР у всіх її гарних і поганих починаннях...

Напевно, заслуговує на похвалу наш президент за доречно проявлене почуття гумору. Скандальну публікацію Петро Порошенко прокоментував так: «Вдячний редакції видання The New York Times за привернуту в світі увагу до потенціалу ракетно-космічного комплексу України. Елегантний, хоча і не найбільш вдалий спосіб», — написав він на Facebook. На цьому варто було би поставити крапку і більше до цієї теми не повертатися.

Але тут активізувалося наше бюрократичне підпілля, відчувши для себе зоряний час: за відсутності реальних досягнень і реформ їм випала чудова можливість приєднатися до хору псевдоекспертів, які, подібно до зграї дворових собак, починають спонтанно перегавкуватись через паркан один з одним, не в змозі зупинитися. При цьому кожен бачив свою вигоду в можливості безкарно з'явитися на телеекранах і нагадати про своє існування.

Наприклад, наше МЗС вирішило отримати свої п'ять хвилин слави на міжнародній арені, схиливши главу держави до повної ахінеї. Прес-служба Банкової 22 серпня 2017 року випустила коментар під заголовком: «Президент доручив МЗС ініціювати розгляд питання щодо непричетності нашої країни до ракетної програми у Північній Кореї на Радбезі ООН».

Я навіть уявляю собі ці радісні обличчя чиновників з МЗС, які урочисто розмахують резолюцією Радбезу ООН про непричетність України до виробництва ракет в КНДР. Це була б гучна дипломатична перемога! Попутно, щоб, як то кажуть, двічі не вставати, можна було вимагати від Ради безпеки ООН (саме вимагати!) розглянути питання про непричетність України до іранської ядерної програми та скандалу з використанням хімічної зброї в Сирії. Таким чином, Україна руками Клімкіна голосно заявила би про себе як про ключового неучасника основних міжнародних подій.

Єдине, що бентежить в цій пропозиції, — вона дуже нагадує епізод з кінокомедії «Гараж» Ельдара Рязанова, коли директриса ринку вимагає видати їй довідку про те, що вона провела всю ніч на загальних зборах гаражного кооперативу в присутності свідків. На що герой Валентина Гафта іронічно запитав: «Свідків чого?!»

Боюся, що відповідь Радбезу ООН буде такою: йдіть звідси й не морочте голову! Радбез ООН — це не ЖЕК, який видає порожні довідки...

Дав про себе знати й в. о. голови Державного космічного агентства Юрій Радченко, про якого вже всі забули, вірніше — мало хто чув. Ще один ревнитель державних інтересів з гордістю розповів «Укрінформу», що двигуни РД-250 виготовили в Україні до 2001 року і поставили їх в Росію у складі космічних ракет. Зараз в Україні немає жодної можливості виробляти й постачати відповідні двигуни, зазначив Радченко.

«За оперативною інформацією, Росія має сьогодні ракети «Циклон-2» і «Циклон-3» в кількості від 7 до 20 штук, у них ці двигуни (РД-250) є. Документація є, — розповів Радченко. — З числа готових виробів вони (росіяни) можуть ці двигуни постачати кому завгодно. Це не виключено, враховуючи партнерські відносини Росії і Північної Кореї».

Те, що начальник українського космосу розписався в повній нездатності України виробляти ракети «Циклон» і двигуни до них, нікого не збентежило. Якщо додати до цього нездатність «Південмашу» без кооперації з РФ виготовляти ракети «Зеніт» і комплектацію російськими ж двигунами ракети «Антарес» (міжнародний проект за участю України), то картина, з урахуванням заборони на військово-технічне співробітництво з Росією, виглядає малоперспективною.

По суті, «Південмаш» — банкрут, і те, що його штучно тримають на плаву, не має нікого вводити в оману, особливо після ліквідації постановою уряду №546 від 19 липня 2017 року державного авіабудівного концерну «Антонов».

Слідом за своїм космічним начальством подала голос і прес-служба КБ «Південне», яка 15 серпня дала офіційне спростування. Воно містило 9 пунктів, перший з яких звучав так:

1. Зображення та характеристики північнокорейських двигунів, на які автори вищезгаданих статей посилаються у своїх висновках, абсолютно не є двигуном РД-250 і не відносяться до нього.

В принципі, на цьому можна було б поставити крапку.

Дійсно, всі звинувачення на адресу України побудовані на сміховинних твердженнях про візуальну схожість північнокорейського двигуна і РД-250.

Невеличка довідка: РД-250 — це блок двигунів, зв'язка з двох камер згоряння, між якими поперек напрямку польоту розташований турбонасосний агрегат.

«Експерт» Майкл Еллеман наводить фотографії корейського двигуна й радянського РД-250 і робить парадоксальний висновок про їхню схожість:

Тим часом тільки сліпий не побачить різниці: корейський двигун однокамерний, з одним великим соплом і чотирма маленькими кермовими соплами (камерами), тоді як РД-250 складається з двох великих рівновеликих камер. Навіть діти знають, що один не дорівнює два!

Проте «експертів» це не поставило в глухий кут: суть звинувачень зводиться до того, що... (тримайтеся міцніше за стілець) певні кримінальні елементи, торговці зброєю на чорному ринку тощо не просто викрали креслення і, можливо, екземпляри РД-250, а й доопрацювали його спеціально для КНДР! Тільки ось де, в гаражі?

Щоби читач зрозумів усю безглуздість цієї гіпотези, наведу приклад: візьмемо 12-циліндровий шестилітровий V-подібний двигун від Mercedes 600, що складається з двох блоків циліндрів по шість штук, з'єднаних ніби під кутом, за формою латинської букви V. Тепер хтось стверджує, що викрав цей двигун, відпиляв у гаражі ножівкою один блок циліндрів і отримав таким чином трилітровий двигун половинної потужності.

Як ви розумієте, технічно це є абсолютно неможливим. Точно так само, як креслення самого двигуна від мерседеса — навіть якби їх передали, наприклад, на Запорізький автозавод — мало чим змогли б допомогти. Поясню: креслення ніяк не пояснюють технологію виготовлення. І навіть весь комплект конструкторської документації не допоможе.

Коли СРСР та Італія в серпні 1966 року уклали історичну угоду щодо будівництва у місті Тольятті автомобільного заводу повного циклу для випуску автомобілів Fiat 124 під назвою «Жигулі», то не лише було передано в СРСР всю технічну документацію, не лише італійські інженери брали участь у будівництві заводу і збирального конвеєра, а й радянські фахівці масово їздили на заводи «Фіата» в Італію, де стажувалися і практично вчилися, освоювали власними руками реальне виробництво. Окрім того, в СРСР було передано велику кількість машинокомплектів, з яких збиралися найперші ВАЗ-2101, поки в СРСР не перейшли повністю на власні запчастини. Багато хто з автолюбителів зі стажем пишається, що їхні жигулі ще зібрані з італійських оригінальних деталей.

Тому версія про доопрацювання ракетного двигуна в кустарних умовах, у відриві від виробничої та стендової бази, — повний абсурд.

Щоб якось викрутитися, Майкл Еллеман привів «убивчий» аргумент:

Мовою оригіналу: «In addition, Western experts who visited KB Yuzhnoye Ukraine within the past year told the author that a single-chamber version was on display at a nearby university and that a local engineer boasted about producing it».

Або в перекладі: «Крім того, західні експерти, які відвідали КБ «Південне Україна» минулого року, розповіли авторові, що в сусідньому університеті демонструється однокамерна версія, і місцевий інженер хвалився її виготовленням».

Ця фраза може викликати лише напад гомеричного реготу у всіх любителів космонавтики, які хоч раз відвідали музей — Національний центр аерокосмічної освіти в місті Дніпрі. Він розташований поруч із Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ. В обох закладів фактично загальний обгороджений внутрішній двір, де з тильного боку музею просто неба демонструється виставка ракетно-космічної техніки.

Серед інших експонатів там можна на власні очі побачити перший ступінь ракети МР УР-100, розробленої ОКБ-586 імені Янгеля, нині — КБ «Південне». Двигун цього ступеня — РД-268 — в точності візуально схожий на північнокорейський агрегат.

Його й переплутали так звані експерти. Але річ у тім, що його тяга втричі більша за ту, яку має корейський двигун, тиск у камері згоряння також втричі вищий, а застосовані технології недоступні для відтворення навіть для США, не кажучи про кустарну північнокорейську промисловість. Усього вищесказаного було б цілком достатньо, щоб закрити тему. Зрештою, хіба мало в газетах публікують «смажених» сенсацій? Але оскільки серед спростувальників фахівці були в явній меншості, і написанням відповіді «рулювала» прес-служба, то Остапа, як водиться, понесло...

Вийшло майже за Булгаковим — сеанс повного самовикриття.

Цитата зі спростування:

3. Після здобуття незалежності Україна більше не виробляла жодних балістичних ракет ані для Російської Федерації, ані для власних потреб, ані для будь-якої іншої країни. Починаючи з 1991 року на ДП «ВО «Південмаш» технологічні лінії з виробництва двигунів з характеристиками, аналогічними до характеристик РД-250, були частково демонтовані. Виробничу лінію для створення балістичних ракет SS-18 і двигунів для них було повністю знищено. Зважаючи на це наразі підприємство не має виробничих технологій для виготовлення ракетних двигунів зазначеної конфігурації.

І ще додали, щоб ніхто не сумнівався в наших лідерських позиціях у сфері космічних технологій (п. 7):

При цьому автори вищезгаданих статей не ставлять собі запитання: «Звідки надійшли компоненти палива (НДМГ і АТ) для відпрацювання двигуна та експлуатації?» Всім відомо, що в Україні такі компоненти палива не вироблялися і не виробляються.

Завдяки старанням прес-служби КБП тепер усім нашим партнерам на міжнародній арені (а не тільки Міністерству оборони РФ, яке знає нас як облуплених) стане відомо, що жодних можливостей виробляти ракети «Циклон» немає — і не буде в найближчому майбутньому. Але що набагато гірше: виявилося, що таких можливостей у нас немає вже понад 25 років, і все, чим займалися чиновники з НКАУ, — надували щоки й блефували, із задоволенням відвідуючи різноманітні міжнародні конференції та симпозіуми за казенний кошт...

Остаточно забив цвяхи в кришку труни нашої космічної репутації секретар РНБО Олександр Турчинов. Він узагалі мастак забивати цвяхи, неважливо куди... Головний секретник і особист країни виступив на РНБО з доповіддю, де оприлюднив такі факти:

З 1991 року ракетні двигуни РД-250 та його модифікації в Україні не вироблялися. Технологічну лінію з випуску цих двигунів на ДП «ВО «Південмаш» було демонтовано у 1994 році. З цього часу в Україні відсутні потужності для виробництва таких двигунів;

30 ракетних двигунів РД-250 та 10 ракетних двигунів РД-262 (висотна модифікація ракетного двигуна РД-250), які були виготовлені до 1991 року і зберігалися на складі готової продукції ДП «ВО «Південмаш», були використані під час складання 10 ракет-носіїв «Циклон-3», які з 1992 до 2008 року були відправлені до Російської Федерації, що підтверджується відповідними документами підприємства;

на сьогодні в Україні на обліку перебувають та є в наявності:

— на ДП «ВО «Південмаш»: 3 ракетоносія «Циклон-2» (1 од. — 1983 року виготовлення, 2 од. — 1986 року виготовлення), до складу яких входить 9 двигунів РД-250 та 3 двигуни РД-262 (3 од. РД-250 та 1 од. РД-262 в кожній ракеті). Зазначені ракетоносії були доставлені в Україну з Російської Федерації у 2013 році.

Вищевказані відомості абсолютно вірні, і я готовий під кожним словом підписатися.

Але є одне «але» — ці відомості ретельно охоронялися як сувора військова таємниця, хоча для Міністерства оборони РФ у цій доповіді не прозвучало нічого нового. Просто бувають таємниці військової могутності, а бувають, навпаки, таємниці немочі, які приховують з делікатності й сорому.

У далекому 2003 році Україна і Бразилія уклали договір про будівництво на території полігону Алкантара технічної позиції для запуску ракет «Циклон-4». Довгі 12 років українська сторона морочила голову бразильським партнерам, відкладаючи під різними приводами перший старт «Циклону-4». Будівництво космодрому велося як мокре горить. Подейкують, що все зупинилося на рівні розчищення майданчика і риття котловану.

Чимось це все нагадувало афери забудовників житла, які збирають гроші пайовиків, створюють видимість початку будівництва. Вони навіть для правдоподібності можуть вирити котлован і увігнати в нього кілька паль, а потім все кинути напризволяще...

12 років зволікань — і в уряду Бразилії урвався терпець. Напередодні Дня космонавтики, 9 квітня 2015 року, президент Бразилії Ділма Русеф підписала розпорядження про розірвання в односторонньому порядку договору з Україною. При цьому було сказано, що Бразилія викинула на вітер майже 329 млн дол.!

На жаль, з українського боку не було проявлено ані грама такту: з'явилися доволі хамські недипломатичні коментарі українських чиновників, які звинувачували Бразилію у провалі проекту. Ба більше, деякі функціонери космічного агентства обіцяли Бразилії відсутність космічних перспектив на найближчі десятиліття, втрату репутації та інше. Мовляв, ще лікті кусатимете!

За попередньою оцінкою КБ «Південне», збитки української сторони оцінюються у 806 млн дол...

Щоправда, цей гумор не оцінила військова прокуратура, яка у 2016 році відкрила кілька кримінальних проваджень за фактом розтрати фінансування проекту «Циклон-4».

Однак ситуація насправді виглядає набагато більш гостросюжетною.

Річ у тім, що українська сторона укладала в далекому 2003 році договір з бразильцями, не маючи ані найменшої можливості для його реалізації. Тільки зараз ми дізнаємося, що в 1994 році було демонтовано обладнання для виробництва двигунів для ракет типу «Циклон». Був обмежений складський запас, повністю витрачений у 2008 році. Далі — порожнеча. Жодної можливості виробляти ракети «Циклон» просто немає.

Наші як могли «петляли» й тягли гуму, але час ішов, а обіцяної ракети як не було, так і немає. І тоді світлі уми вигадали геніальну комбінацію у стилі Остапа Бендера.

Олександр Турчинов не дарма розголосив факт придбання Україною в Росії у 2013 році трьох власних старих ракет — однієї 1983 року і двох 1986 року випуску. В атмосфері глибокої таємниці послали гінців до Білокам'яної випросити зі складів Міністерства оборони РФ три старі, списані після спливу термінів придатності й нікому не потрібні ракети «Циклон», що чекали на свою утилізацію. За них, між іншим, як стверджують джерела, заплатили валютою — близько 8 млн дол.

Навіщо ж Україна купила у Росії свій старий мотлох? Все геніальне просто: три старі ракети мали розібрати на частини, щоби потім з їхніх вузлів і агрегатів зібрати одну «нову» ракету «Циклон-4»...

Ні, можна було б поставити питання про відновлення виробництва. Але, розумієте, тут вам не Корея, щоби хтось встав працювати біля верстата, коли простіше купити, а потім продати... Якби бразильці тоді дізналися, що їм хотіли всучити, їх би вхопив удар від такого нахабства. І ці люди ще дорікали Бразилії в порушенні умов контракту!

Анітрохи не сумніваюся, що рішення Бразилії про розірвання угоди з Україною було продиктоване розголошенням російською стороною обставин цієї махінації.

Нам би в такій ситуації сидіти та мовчати. Але тепер, коли сам секретар РНБО Турчинов виставив напоказ всю непривабливу правду, репутації нашої країни в космічній сфері завдано ще одного потужного удару. Можливо, сказавши «А», пан Турчинов готовий сказати і «Б» — офіційно пояснити, навіщо Україна за валюту скуповувала в Росії старі списані ракети?

Так історія, що почалася з дрібниці, привела до несподіваного повороту. Єдине, в чому досягли успіху наші невтомні чиновники, — так це у створенні образу України як ключового неучасника. Вважаю, що ще тривалий час ніхто не підозрюватиме Україну в здатності виробляти ракетно-космічні технології. Та чи добре це, якщо дивитися в корінь?