Я би бізнес зробив спортом

Знову по соцмережах понеслися емоції на тему пенсійної реформи. І вкотре суспільство вперлося в проблему, яку так і хочеться назвати нерозв'язною, але я спробую від цього слова утриматися.

«Абрис нерозв'язності» всім добре знайомий: державний Пенсійний фонд в Україні наповнюється недостатньо і на гідні пенсії грошей бракує. Не наповнюється фонд з кількох причин: а) значна частина економіки в тіні; б) невисокі офіційні зарплати у тих, хто не в тіні. З невисоких зарплат і невисокі відрахування. Ті, хто багаті — вони теж у тіні, яка зветься офшорами. В результаті в Пенсійний фонд йдуть нескінченні вливання з держбюджету. І в результаті цього результату — бюджет недофінансовує інші важливі статті. Економіка зіщулилася, забилася в куток, тремтить від страху, і нікому не вдається виманити її з тіні. Країна не може вийти з порочного кола й розірвати пута бідності.

Ось такий у нас пенсійний малюнок виходить. Власне, навіть не малюнок, а фрагмент великої картини України.

Що робити? Є два основних шляхи, якими «ходить» приблизно однакова кількість українських громадян.

Шлях перший — голосити, що кругом «зрада», що «все пропало» і при владі злодії й нездари. Голосити, полегшуючи собі душу. Бо хто критикує, той вже щось робить! Шлях приємний, але не результативний.

Другий шлях — на цивільному рівні включатися у розв'язання питання: виходити на пікети, збирати підписи, ініціювати круглі столи, виступати на ефірах, нав'язувати владі діалог і спонукати її до дій.

І те й інше в країні робиться. Громадянському суспільству — хоч би яке слабеньке воно в нас не було — іноді вдається схопити «державного бика» за кільце в носі й, завдаючи йому біль, все ж вести стежкою реформ. Бик впирається, хрипить, пускає ніздрями пар, але дріботить у визначеному напрямку. Громадянське суспільство щосили намагається не випустити кільце, але сил замало, руки слабнуть і «бик» періодично виривається, опинившись на волі. Починає коїти дурниці та жах, жах і нісенітницю... У такі моменти навіть най-найпатріотам хочеться все кинути й, ридаючи, бігти збирати полуницю в Польщу або оливки в Грецію. Але полуниці на всіх не вистачить, і українцям знову доводиться шукати в собі сили — ловити за кільце бика-чиновника.

І так — цикл за циклом...

Алгоритм одноманітний, і неясно, як його вдосконалити, підлатати-підлагодити, щоби «бик» перестав дбати виключно про особисті статки, а думав ще й про батьківщину.

Що б я зробив, якби хтось дав мені на певний час потримати чарівну паличку? Я би влаштував революцію у свідомості багатих — прищепив їм моду хвалитися не здобутими грошима, а витраченими. У мене б найкрутішим став той, хто сплатив податків більше. А взагалі-взагалі найкрутішим — хто першим на всіх вітрилах вирветься зі своєї податкової гавані, спалить за собою всі лоцманські карти й забуде зворотну дорогу.

Я би зробив бізнес схожим на спортивну риболовлю: зловив рибу, заміряв довжину, зважив, записав, зняв з гачка й відпустив назад в озеро. Ну, хіба ще зробити з нею селфі.

У мене б усі багатії клали свої прибутки на ваги, записували цифри, робили селфі й випускали назад у бюджет. Спортивний бізнес називається.

І я б кожному з них залишав на місяць по 75 тис. дол. на члена сім'ї. Чому 75 тис.? А я десь вичитав, що саме 75 тис. дол. — це та межа, за якою зростання багатства вже не веде до збільшення комфорту. Тобто маєш ти 75 тис. дол. або 750 тис. дол. на місяць — достаток твій не збільшується. Оренда власної ложі в опері дорожчою не стає, апартаменти на Маямі — теж, так само як і паливо для персонального літака, вертольоту, яхти й мазератті.

Я би поставив величезну стелу з житомирського граніту, на якій золотими літерами писав би імена «спортсменів», які більше за всіх сплатили податків. По низхідній — зверху донизу. Зробив би їх національними героями. А заодно й пенсіонерів щасливими. Нещасною була б хіба що польська полуниця — вона ридала би без дбайливих рук українських гастарбайтерів. Зате від радості сміялася би полуниця українська...

Але, на жаль, чарівну паличку мені потримати не дають. І вольво мені не дарують. І не запрошують в чартері на Маямі. А вимагають слачувати податки й пенсійні внески. І не мріяти посеред робочого дня, коли всім слід працювати...