Мертвому припарка. Національну систему оповіщення про НП створюватимуть п’ять років

П'ять років Кабмін має намір створювати систему оповіщення населення, ціна якої — сотні тисяч людських життів уже сьогодні.

31 січня минулого року розпорядженням Кабінету міністрів затверджено Концепцію розвитку і технічної модернізації системи централізованого оповіщення про загрозу виникнення або припинення надзвичайної ситуації. Завдання подібної системи — в найкоротші строки (в Німеччині та Ізраїлі — до трьох секунд!) поінформувати до 99% населення про небезпеку, що загрожує людям в конкретному регіоні, характер цієї небезпеки, необхідні заходи безпеки. І про закінчення загрози НП.

У різних країнах НП мають свою специфіку: десь це землетруси та цунамі (Японія, Чилі), десь — сходження лавин (Австрія), десь — торнадо або загроза терактів (США). А десь — ракетний обстріл (Ізраїль). Тому в кожній країні загальнодержавна система оповіщення створюється з урахуванням місцевої специфіки й готова по-різному реагувати на ті чи інші загрози. Але в будь-якій державі система оповіщення населення передусім заточена на випадок війни: ядерна атака, наліт авіації, ракетний обстріл тощо. А в разі локального збитку (прорив греблі, витік отруйних речовин з місцевого заводу) система оповіщає тільки мешканців регіонів, яким загрожує небезпека. Адресність попередження є дуже важливою, оскільки не призводить до звикання населення цілої країни до гіпотетичних загроз — тих, які можуть бути чи не бути. У тому ж Ізраїлі про ракетний обстріл попереджуються мешканці конкретних районів, куди націлені й можуть впасти ворожі снаряди — в сусідніх регіонах триває звичайне життя.

В ідеалі — де б ви не були, ви отримуєте повідомлення про загрозу: на телефон у вигляді смс, спеціальним звуковим сигналом, на екрані телевізора, з радіоточки, від гучномовця в публічному місці. Ви знаєте, чого боятися, і що треба робити, щоб не постраждати.

Але це «у них». А що у нас?

Відзначимо, що національною системою оповіщення уряд почав опікуватися лише по завершенні третього року війни з Росією. Цей факт підкреслює справжні пріоритети української правлячої верхівки, серед яких життєво важливі, концептуальні для держави та громадян рішення відсуваються на другий план. Знущанням виглядають і строки створення системи оповіщення у країні, що воює: п'ять років, з яких перший рік піде тільки на створення проекту такої системи. Технічна ж реалізація системи оповіщення має зайняти ще чотири роки — треба думати, в Кабміні й у Ставці Верховного Головнокомандувача (так-так, всі три слова — з великої літери) впевнені, що нація «п'ятирічку» спокійно може перетерпіти і без такої системи, навіть якщо Росія нападе на Україну. І зоною нальотів авіації, ракетних і артобстрілів стане не лише міфічна «зона АТО», а й уся територія нашої країни.

Отже, на втілення «в натуру» національної системи оповіщення вищі чиновники країни мають намір покласти п'ять років. Нагадаємо, що Перша світова війна тривала «всього лише» чотири роки й три місяці, Друга світова — шість років. З такими темпами створення системи оповіщення Україні вона може вже не знадобитися.

Вражає в концепції сам підхід до створення такої системи, яку сьогодні мають у своєму розпорядженні практично всі цивілізовані держави світу. Концепція констатує, що стара, існуюча сьогодні лише на папері система буквально згнила й відновленню вже не підлягає. А створення нової, з нуля, системи, на думку «експертів» Кабміну, є дуже затратним, відверне (від чого?!) значний людський ресурс, займе дуже багато часу (всі ці твердження — без жодних розрахунків, цифр і строків; чиновники Кабміну пропонують їм вірити на слово). Третій шлях, на думку Кабміну, — саме те: реконструкція (!) старої, яка вже де-факто не існує, системи національного оповіщення і розгортання на її базі (!) елементів нової системи.

Тобто констатуючи, що стара система (простіше кажучи — це сирени на великих підприємствах і в громадських місцях плюс гучномовці для голосового сповіщення громадян там само) тричі відпрацювала свій технічний ресурс, давно знята з виробництва та запчастин не має, Кабмін пропонує за п'ять років «на базі» цього металобрухту «створити» нову систему.

Як виглядає сьогодні стара, ще радянська система оповіщення на практиці, показали експерименти в Луцьку, де 2015 року місцева влада вирішила перевірити її стан. З 25 необхідних електросирен в наявності виявилося всього 15 штук, з них змогли запрацювати тільки сім. Вся нинішня система оповіщення — це рівень Першої світової війни. На житті людей в СРСР, як і в Україні протягом 25 пострадянських років, завжди економили.

Однак не потрібно винаходити велосипед. У цивілізованому світі давно напрацьовані алгоритми й практика створення такого роду систем. Принципове призначення яких — максимально знизити можливі втрати серед цивільного населення в разі виникнення будь-якої загрози. Для цього такі системи повинні:

а) максимально швидко з моменту виявлення загрози сповістити громадян про небезпеку, що їм загрожує, — рахунок йде на секунди;

б) сповістити про загрозу населення тільки тих регіонів, які можуть наразитися на небезпеку.

Пункт «б», окрім «дисциплінуючої» функції, дозволяє не перевантажувати мережі мобільного зв'язку зайвими повідомленнями.

У найпередовіших системах рішення про повідомлення громадян на національному або регіональному рівні приймається автоматично, без участі людини — на підставі аналізу показань радарів, супутникових систем моніторингу, винесених до зовнішніх кордонів держав або навіть за їх межі (в моря та океани в разі землетрусів і цунамі) датчиків. Це дозволяє уникнути впливу людського фактора, через який можна втратити дорогоцінні для порятунку життя хвилини й секунди.

У мережі всі охочі легко знайдуть опис роботи національних систем оповіщення різних держав. І, напевно, будуть вражені тією турботою про своїх громадян, яку проявляють уряди країн, де міністри не хизуються купленими дипломами.

Насправді створення такої системи оповіщення не потребує глобальних витрат — розмова йде про кілька десятків мільйонів доларів. Підтримка такої системи в тій самій Японії, яка живе під загрозою землетрусів, цунамі та можливого ракетного нападу, — близько 20 млн дол. на рік. Тим часом населення Японії — 130 млн осіб.

Створення такої системи не потребує і п'яти років виснажливої чиновницької праці. Є вже готові системи, інсталяція яких займе місяці. Наприклад, коли цунамі в березні 2010 року в Чилі забрало життя 560 осіб, уряд країни вирішив не винаходити велосипед і не малювати відверто ідіотські «концепції», а звернувся по допомогу до однієї з компаній Ізраїлю. Вже до кінця 2010 року в Чилі запрацювала сучасна загальнонаціональна система оповіщення. Яка у 2015 році за аналогічного катастрофічного сценарію дозволила евакуювати з місця передбачуваної трагедії 1 млн осіб, а загиблих було всього 16. Для довідки: населення Чилі — близько 18 млн осіб, щоправда, ВВП на душу населення утричі вищий. Але це теж — ілюстрація пріоритетів чилійської еліти й «еліти» української. Там, де уряди цінують життя людей, рахунок йде на секунди, хвилини, місяці, але ніяк не на «п'ятирічки».

Ще раз: національна система оповіщення громадян про загрози потрібна Україні «ще вчора». Країна, що воює, не має права гаяти п'ять років на створення такої системи. Той, хто говорить про «п'ятирічки» в умовах війни і ризику військового вторгнення, — або ідіот, або державний злочинець.

Експериментувати зі створенням з нуля власної української системи навряд чи варто — ліміт часу, ресурсів (ну не випускаємо ми смартфони-телефони, і навіть армійські рації — не випускаємо), а на кону сотні тисяч людських життів. Закупівля та інсталяція такої системи в Україні в найкоротші строки за допомогою компанії однієї з держав-союзниць України — це ефективне вирішення проблеми. Але судячи з «концепції», уряд піде іншим, катастрофічним шляхом.