Домашнє насильство: як захистити дітей?

Найближчими днями в суді мають розглядати справу 46-річної доглядальниці, яка упродовж тривалого часу ляпасами й стусанами «виховувала» свою підопічну. Експертиза виявила на тілі дівчини, хворої на важку форму ДЦП, понад сотню синців, не рахуючи вибитих зубів. Тепер жінці загрожує п’ятирічне ув’язнення, та навряд чи це стане запобіжником для тих, хто не вважає жорстокість неприпустимою у стосунках з дітьми.

Хай як прикро, але ця жахлива історія про 14-річну харків’янку — для нашої країни радше правило, аніж виняток. Торік у вересні жертвою «виховних» методів няні став семирічний хлопчик на Сумщині, якого 58-річна жінка за погану поведінку прив’язала до дерева й заклеїла скотчем рот, а його брата-близнюка змусила на все це дивитися. Трохи раніше «відзначилася» Рівненщина, де помічниця виховательки в дитячому садку відлупцювала п’ятирічного хлопчика, розбивши дитині губу й поставивши синець під оком.

Найгірше ж, коли з дітей знущаються власні батьки, що теж трапляється досить часто. Скільки дітей зазнають насильства в сім’ях, достеменно не відомо, бо вони нечасто про це розповідають. Та лише торік, за офіційними даними, у нашій країні проти дітей було скоєно майже 5000 злочинів, з яких 40% пов’язано з насильством. Водночас кожна п’ята дитина в Україні, згідно з дослідженням Ради Європи, стає жертвою педофілів, які далеко не завжди обмежуються розбещенням. Кожна третя зазнає фізичного насильства, від психологічного страждає половина дітей. На тлі всього цього постає питання: ображені, побиті, зґвалтовані, чи зуміють вони вирости щасливими людьми?

Причиною трагедій стають «виховні» методи

Жахлива трагедія, що сталася у селі Мильники Ніжинського району на Чернігівщині, сколихнула Україну в березні. Дворічну Вероніку забив до смерті хазяїн дому, в якому — у старшої доньки його співмешканки — гостювала мати дівчинки. Чоловік знущався не тільки з Вероніки, а й з її п’ятирічної сестри Діани. Мати дівчаток, як стало відомо пізніше, мовчки спостерігала за «виховними методами» місцевого дебошира, який раніше уже був судимим. Не взяла дітей і не пішла додому. Не кинулася на захист, як зробила б нормальна мати. А просто дивилася, як її доньку беруть за ніжки й розгойдують, періодично б’ючи головою об підлогу. Громадськість області, вражена жорстокістю вбивці, ненормальною поведінкою горе-матері й фактично бездіяльністю соціальних служб, які, на переконання активістів, могли, але чомусь не запобігли біді, почала вимагати покарання для неї і для працівників цих служб.

Водночас у закарпатському селі Дротинці хоронили ровесника Вероніки, дворічного Максима, який помер від голоду. Мати залишила хлопчика разом з його п’ятирічною сестрою вдома, а сама десь завіялась — ніхто з сусідів не знав, де шукати жінку. Батько, з яким вона перебувала у цивільному шлюбі, на той час їздив на заробітки, а коли повернувся, то вже не застав сина в живих. Цей випадок теж не пройшов повз увагу громадськості, чого варті тільки пости в соціальних мережах — люди вимагали покарати винних у смерті дитини, а соціальні служби переконували, що знову зробили все можливе й неможливе, але десь не встигли, десь недопрацювали.

Минуло трохи більш як два місяці. Гадаєте, трагедій з дітьми поменшало? Як би не так! Під кінець березня знову біда, тепер на Прикарпатті: мати, яка потім поскаржилася на проблеми з психікою, хоч сусіди жодних відхилень за нею не помічали, вбила молотком свою шестирічну доньку. Нібито через те, що чоловік, який перебував на заробітках у Чехії, не приїхав додому на Великдень.

У середині березня в Солом’янському районі столиці у сміттєвому контейнері знаходять тіло немовляти. Через місяць мертве немовля на березі річки побачили жителі міста Вашківці Вижницького району на Буковині. Ще за місяць, вже 15 травня, тіло мертвої новонародженої дівчинки знайшла місцева жителька у закинутому будинку в селі Андріяшевка Роменського району на Сумщині.

…Мати побила до смерті трирічного сина — за те, що він намочив ліжечко.

…Мати залишила двох доньок, семимісячну й чотирирічну, з батьком. Старша — з отруєнням алкоголем — опинилася в лікарні, меншу поховали.

…Неадекватний 29-річний батько в Луцьку бив свого дворічного сина ногами просто на вулиці тільки за те, що малюк почав вередувати.

…На Рівненщині п’яний батько порізав дворічного сина ножем, коли матері не було вдома.

…Ще з десяток дітей перебувають у реанімації, а сотня-друга, у сльозах і синяках, ховаються, де можуть, аби тільки не розгнівати свого мучителя чи мучительку. І їх ніхто не рятує від болю, жорстокості, принижень, страху й батьківської зневаги, нелюбові й ненависті. За словами начальника управління ювенальної превенції Нацполіції України Лариси Зуб, торік до поліції зі скаргами на насильство з боку батьків звернулося 1400 дітей, та ці цифри — лише верхівка айсберга, основна частина якого залишається поза увагою поліцейської статистики. Бо більшість справді нікуди не йде, особливо ті діти, що страждають від розбещення й навіть зґвалтувань. Причому в поліції кажуть, що 70% дітей, які зазнають сексуального насильства, своїх жертв знали. А це означає, що найчастіше вони або родичі, або сусіди, або друзі сім’ї.

Насильство часто вважають нормою

Психологи відзначають, що діти, які зіштовхнулися свого часу з насильством у будь-якому його прояві — психологічним, фізичним чи сексуальним як його різновидом, — отримують психологічну травму на все життя, оскільки це спричиняє соціальні, емоційні й поведінкові проблеми, що можуть ускладнюватися фізичними травмами, порушеннями психічного стану й навіть неможливістю мати власних дітей.

«Хоч у нашому суспільстві під знущанням з дітей найчастіше мають на увазі застосування тілесних покарань або сексуальні домагання, психологічне насильство є не менш небезпечним, — переконує «Ракурс» психолог Ольга Бачинська. — Причому окремими культурами психологічне чи фізичне насильство над дітьми сприймається як буденність. У такому разі батьки або інші старші члени родини вважають фізичне покарання, залякування й приниження методами виховання, навіть не підозрюючи, що подібна поведінка і є формами домашнього насильства. Йдеться передусім про грубе, образливе спілкування, необґрунтовану критику, відверті кпини над дитиною, висміювання, погрози, залякування, шантаж, маніпуляції, нанесення каліцтв улюбленій тварині, знищення особистих речей дитини, ігнорування прохань чи спроб порозумітися».

Перший крок до розв’язання проблеми — усвідомити, що стало причиною того, що батько чи мати дозволяє собі висміяти сина чи доньку, досягти якоїсь мети шантажем, а то й підняти руку чи взятися за ременя. Підґрунтя домашнього насильства, як стверджує психолог, — це асоціальний спосіб життя батьків або старших членів родини. Зрозуміло, що алкоголь та наркотики проблему погіршують. Саме розлад особистості старших родичів, який у народі традиційно називають психопатією, переконана Ольга Бачинська, і є основною причиною насильства над дітьми.

«Якщо фізичне й сексуальне насилля засуджуються соціумом, то про моральне чи психологічне батьки замислюються рідко. Діти, які зазнають такого ставлення, теж можуть сприймати його як норму, — пояснює експерт. — Причина в тому, що дорослі як щодо себе, так і щодо інших дорослих часто вважають таку поведінку нормальною. Я стикаюся з тим, що в сім'ях батьки не часто вчать дитину з повагою ставитися до себе, своїх бажань, своїх прав. А говорити з дітьми про повагу до почуттів, особистого простору інших — ця тема давно стала рудиментом у вихованні».

Про хворостину й батіжок

Пригадую, в моєму житті було два випадки, які, мабуть, теж можна кваліфікувати як насильство. Перший — коли мені ледь виповнилося років з чотири. Батьки взяли мене в гості до одного з дідусів. Коли ми зайшли на подвір’я, той — як зараз пам’ятаю — сидів на лавці під розлогим осокором, біля якого була собача будка. Біля дідових ніг розлігся розкішний чорний пес Жук. Я від самої хвірточки прожогом кинулася до осокора — хотіла вистрибнути дідові на руки. Та мене — хвацьким ударом шкіряним батіжком по ногах — зупинили на підльоті. Як і назавжди зупинили моє бажання пригорнутися до діда. Це вже згодом, коли виросла, а надто коли завела свого собаку, зрозуміла: дід, хай як умів, але захищав мене, малу, від того, щоб не кинувся пес, бо ж я з усіх ніг неслася на його хазяїна. Тоді ж у скронях стукало молотком: «Дід Жука любить, мене — ні…»

Другий випадок стався років за три по тому. І теж у селі, з дідусем, але іншим. Мені було сім. Я мала подругу, на рік чи два старшу. Коли приїжджала до дідуся з бабусею влітку в село, завжди бігала до неї гуляти: Світлана жила біля ставка, там було дуже гарно. Та раптом мене, не пояснивши, що й до чого, перестали відпускати. «Але ж ми не робимо нічого поганого», — міркувала я і, звісно, не послухала старших — і таки втекла до ставка.

За якусь годину до води прийшов дідусь і, нічого не кажучи, вперіщив мене довжелезною хворостиною. На очах забриніли сльози, в душі — образа, а він мовчки, тією ж таки хворостиною, неначе паршиве цуценя, погнав мене додому. За тиждень Світлани не стало — померла від раку крові. Це зараз я розумію, що дідусь, до смерті переляканий тим, що я можу якимось чином підхопити невиліковну хворобу, так мене захищав. Того, що ця хвороба не передається повітряно-крапельним чи будь-яким іншим, притаманним для інфекцій шляхом, він зрозуміти був не годен. А я тоді думала, що й цей дідусь мене не любить. Щоправда, більше жоден із дідусів руки на мене не піднімав, але хворостина й батіжок закарбувалися в пам’яті назавжди.

Чи можна вважати це насильницькими методами виховання, адже дії рідних в обох випадках було продиктовано страхом за дитину? За словами психолога, якщо старший родич підняв руку на молодшого — це вже насилля. А руку підняв тому, що не зміг або не захотів вчасно пояснити, чому не можна робити тих або інших вчинків. Навіть поодинокі випадки западають у душу й залишають там слід, підштовхуючи до певних висновків. Уже набагато пізніше, згадуючи хворостину з батіжком, пообіцяла собі, що за жодних умов не підніму руку на власну дитину. Тож зараз поцікавилася в Ольги Бачинської, хто саме найчастіше вдається до насильства над дітьми.

«Природно, ті, хто сам переживав травму насильства в дитинстві, та ще й упродовж тривалого часу, — пояснює психолог. — Людина, яка виросла й виховувалась у родині, де люблять, піклуються й ставляться з повагою до всіх членів сім'ї, не матиме підстав для насильства, за винятком випадків з психічними хворобами». За словами експерта, діти реагують на насильство, особливо у підлітковому віці, часто несподівано як для оточуючих, так і для себе самих. Хтось сприйме поведінку агресора як норму, вважаючи, що сам спровокував таку поведінку. Хтось образиться чи й затаїть на агресора злість. А підлітки, яким властиво реагувати більш демонстративно і різко, можуть не витримати знущань. І тоді суспільство знову думатиме, що підштовхнуло хлопця полізти в петлю або чому дівчина зробила крок з даху багатоповерхівки.

Буває й інакше. Якось знайомий молодий чоловік, який страждає від нападів неконтрольованої агресії, розповів власну історію. Його батьки розлучилися, коли він був малим. Батько знайшов іншу жінку, мати — іншого чоловіка. Він, як це найчастіше буває в нашій країні, залишився жити з матір’ю. Вітчим, особливо напідпитку, намагався «виховувати» сина співмешканки силовими методами. Хлопець ці методи не сприймав — ставав тільки злішим. Коли трохи підріс, пішов у школі на боротьбу. Потім був бокс, східні єдиноборства, просто спортзал. Після випускного відбулася сутичка з вітчимом, котра змінила вектор їхніх стосунків. Юнак повернувся додому, звісно, теж трохи напідпитку, а вітчим, коли той проігнорував якісь чергові вказівки, хотів знову вдарити хлопця. Натомість потім кілька тижнів сам лікував синяки. «З того часу він на мене руку більше не піднімав, — розповідає чоловік, — але я так і не можу впоратись зі злістю у випадках, коли мені здається, що хтось намагається принизити мою гідність».

Причому він чудово розуміє, що йому, аби впоратись із собою, потрібна допомога кваліфікованого психолога. Але визнати це вголос і зробити крок уперед дуже важко. «Працюючи з дорослими, я дуже часто стикаюся з травматичним досвідом у дитинстві, — каже Ольга Бачинська. — І цим травмованим дітям, природно, в дорослому житті надзвичайно складно вибудовувати здорові стосунки. Буває, що люди середнього чи й старшого віку лише в терапії усвідомлюють, що в дитинстві були жертвами домашнього насильства».

Очевидці знущань — теж постраждалі

Як же захищає дітей від знущання батьків держава? «Досі відповідальність кривдника за вчинення домашнього насильства було передбачено лише у ст. 172-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, — пояснює в коментарі для «Ракурсу» керуючий партнер юридичної компанії Oleh Rachuk Law Firm адвокат Олег Рачук, — де йдеться про покарання у виді штрафу від 170 до 340 грн, громадських робіт упродовж 30–40 годин або адміністративного арешту на строк до семи діб. А в разі повторного вчинення домашнього насильства протягом року загрожує штраф від 340 до 680 грн, громадські роботи на строк від 40 до 60 годин або до 15 діб адміністративного арешту».

Юрист нагадує, що в січні цього року набув чинності рамковий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», яким передбачено жорсткіше покарання для кривдників. Окрім того, він дозволяє поліції контролювати поведінку порушника, аби уникнути повторного насилля. «Вперше в Україні запровадили кримінальну відповідальність за домашнє насильство, — зазначає Олег Рачук. — Зокрема, введено новий розділ у Кримінальний кодекс, який стосується обмежувальних заходів: коли суд буде розглядати кримінальні справи, пов’язані з домашнім насильством, то буде призначено покарання й обмежувальні заходи. Наприклад, заборона перебувати у місці спільного проживання, обмеження спілкування з дитиною, заборона наближатися на визначену відстань до місця, де перебуває особа, яка постраждала від домашнього насильства».

Закон дає й чітке визначення, що можна вважати домашнім насильством. Йдеться про будь-яку дію фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, а також про погрози вчинення таких діянь. «Постраждалими, — додає експерт, — визнаються особи незалежно від того, проживають вони спільно зі своїми кривдниками чи ні (наречені, подружжя, колишнє подружжя, мати, батько, діти, їхні батьки, брати, сестри, нерідні батьки, опікуни, піклувальники, їхні діти, прийомні діти, діти-вихованці, інші родичі до двоюрідного ступеня зв’язку, особи, які спільно проживали чи проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, їхні діти й батьки), та особи, які проживають разом (будь-які інші родичі, люди, які пов’язані спільним побутом, мають спільні права та обов’язки). Постраждалою ж дитиною визнається не лише та, яка зазнала домашнього насильства, а й свідок (очевидець) такого насильства».

Другий закон — це зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, ухвалені Верховною Радою торік у грудні й підписані президентом у січні цього року. Якщо перший закон уже діє, то зміни до кодексів запрацюють через рік. За цей час правоохоронці мусять вивчити нові норми й вимоги. Через рік вони документуватимуть домашнє насильство вже не як адміністративне порушення, а як кримінальний злочин. Але біда в тому, що навіть законодавчий захист — зовсім не гарантія захисту реального.

Приклад цього наведено на сторінці в Facebook інтерактивної платформи «Захист прав дітей», створеної одеською поліцейською Зоєю Мельник, у пості Аліни Сарнацької: «У нас в гостях сьогодні вночі Мирослава і її мама. Мирославі 23 дні, її тато б'є вікна в квартирі й ламає двері, загрожує підпалити квартиру, дзвонить в домофон і залякує ночами, щоб змусити маму віддати йому дитячі виплати. Це триває вже кілька місяців, поліція ніяк не реагує на заяви і рідко приїжджає на виклики. Вчора я особисто двічі викликала патруль, вони так і не приїхали…»

З одного боку, цей пост оголює ще одну причину домашнього насильства, коли потерпають не тільки діти, а й дорослі, — дитячі гроші, які комусь із родини хочеться використати не за призначенням. З іншого, доводить, що сподіватися на допомогу поліції буває марною справою.

Як захистити дітей?

Якщо йдеться про неблагополучні родини, то опікуватися долею дітей, які в них проживають, мусять працівники служб у справах дітей та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Проте вони з цим завданням не справляються. Почасти тому, що ставляться до своїх обов’язків халатно, про що теж можна прочитати на сторінці інтерактивної платформи «Захист прав дітей». Почасти тому, що є об’єктивне підґрунтя.

Так, за словами керівника секретаріату міжфракційного депутатського об’єднання «Захист прав дитини — пріоритет держави» Людмили Волинець, в Україні на сьогодні практично знищено дві служби, співробітники яких покликані запобігати подібним ситуаціям: Службу у справах дітей та Службу у справах сім'ї, дітей та молоді. «На всю країну в цих службах, разом з директорами й прибиральницями, працює до 6,5 тис. співробітників, — пояснює вона в коментарі для «Ракурсу». — Про матеріально-технічне забезпечення цих служб навіть говорити не доводиться — його практично немає. При цьому ми маємо 7 млн дитячого населення. Плюс до всього додається загальна бідність, а якщо йдеться про цивільні шлюби, співмешкання — то фактично чужий чоловік отримує випадковий доступ до чужої дитини».

Погоджується з Людмилою Волинець і уповноважений президента з прав дитини Микола Кулєба. «Сьогодні в державі є така посада, як фахівець з соціальної роботи, — зазначає він, коментуючи для «Ракурсу» проблему домашнього насильства. — І саме його завдання — вчасно виявляти такі випадки, давати оцінку, забезпечувати соціальний супровід і надання послуг на рівні громади. Але їх сьогодні катастрофічно бракує. З одного боку, є нормативи, відповідно до яких у сільській місцевості має бути один такий фахівець на 1000 населення, а для міської — один на 2000. З іншого, громади часто не розуміють ролі фахівців з соціальної роботи й не наймають їх. Тому сьогодні передусім треба працювати з громадами, щоб вони виконали ці нормативні вимоги».

Та поки чиновники будуть плутатися в трьох нормативних соснах і з’ясовувати, чи потрібні нам фахівці з соціальної роботи і за якою саме моделлю мають працювати самі служби у справах дітей, щоб там не було зловживань, громадськість принаймні повинна втручатися у долю дітей, що зазнають насильства.

Та навіть якщо, скажімо, батько знущається з матері, а вона це терпить і ніяк не захищає дитину, то і сама мати в такому разі є пасивним агресором. «Право дорослого — терпіти чи ні насильство щодо себе, — підкреслює експерт. — Але він (вона) зобов'язані створити дитині психологічно комфортне й безпечне середовище для зростання».

Марія ХВОЩ