Школа за колючим дротом

Жорстокий експеримент

Рух України у бік євроінтеграції та загалом до цивілізованої міжнародної спільноти неможливий без дотримання міжнародних стандартів щодо забезпечення прав дітей  — як звичайних малят і підлітків, так і тих малолітніх та неповнолітніх, що перебувають у конфлікті із законом. Проте, як свідчить досвід, дитина може й не перетинати межі закону, їй достатньо продемонструвати так звану девіантну поведінку (таку, що є відхиленням від загальноприйнятих морально-етичних норм), щоб опинитися у місці несвободи. Ні-ні, не у виховній колонії Державної пенітенціарної служби МВС, яка розрахована на неповнолітніх злочинців, а у школі чи училищі соціальної реабілітації Міносвіти, де перебувають як правопорушники, так і просто важкі діти та підлітки віком 11–13 та 14–18 років відповідно.

Сьогодні в Україні налічується дев’ять таких закладів, які розраховані на 1500 вихованців, — шість шкіл і три училища. Наразі в них перебуває 309 дітей. Що показово, майже половина з них не скоювали суспільно небезпечних діянь. Цих дітей були поміщено до спецзакладів без рішення суду, за згодою батьків або опікунів у межах експерименту «Система психологічної, медичної, педагогічної і соціальної реабілітації дітей і підлітків з девіантною та деліквентною (тобто антисоціальною. — Ракурс) поведінкою» як таких, що потенційно можуть вчинити правопорушення.

Це майже як у фантастичному фільмі «Особлива думка»: людина ще нічого не скоїла, навіть не подумала про злочин, але є ймовірність, що вона з часом порушить закон, отже, її треба ізолювати. Стосовно вищезазначеного експерименту поясню: щороку кількість судових рішень щодо малолітніх правопорушників зменшується, школи соціальної реабілітації, які мають достатньо велику інфраструктуру та величезну кількість персоналу, залишаються «без клієнтів». Ну, не може двох дітей-злочинців «перевиховувати» 102 особи (це не перебільшення, а реальна картина ситуації у Фонтанській загальноосвітній школі соціальної реабілітації — ЗОШСР). Аби якось зберегти заклад, фонтанські «макаренки» пішли на експеримент: почали приймати до свого закладу не лише малолітніх злочинців, а й важких дітей. Причому ніякої відмінності між тими й іншими не робили, всіх утримували разом і виховували однаково. У 2008 році Міносвіти запропонувало поширити цей «позитивний» досвід ще на чотири школи, тобто створити на базі існуючих закладів соціальної реабілітації (куди за законом повинні направляти лише злочинців за рішенням суду) центри психолого-педагогічної корекції, куди дитину можуть відправити батьки або опікун. Фактично ці центри і є школами соціальної реабілітації, два в одному, як кажуть у рекламі якогось шампуню.

Юристи стверджують, що поміщення дитини до закладів соціальної реабілітації без рішення суду виводить із-під судового контролю таку важливу проблему, як ув’язнення/обмеження волі дітей, а рішення служби у справах дітей у своїй процедурі, механізмах і відповідальності не може бути еквівалентним судовому рішенню, яке виноситься відповідно до жорстких вимог кримінального процесуального законодавства й інших законів України.

Звичайно, діти, яких відправили до ШСР, перебувають у кращих умовах, ніж ті, що потрапили до виховних колоній Державної пенітенціарної служби України, але також відчувають істотні режимні обмеження. Це й чіткий розпорядок дня, і заборона мати у користуванні що-небудь, окрім кількох предметів побуту, і обмеження на зустрічі та спілкування з батьками (опікунами) й друзями. Діти, відправлені до центрів корекції, змішуються з вихованцями самої школи соціальної реабілітації, й на них накладають ті самі обмеження, обов’язки, умови режиму, програми навчання та соціальної реабілітації, що й на вихованців, які скоїли злочини.

Треба наголосити, що за рішенням суду до ШСР направляються діти віком від 11 до 14 років, які здійснили правопорушення, що мають ознаки суспільно небезпечного діяння. А до центрів потрапляють й значно менші діти. Зокрема, відповідно до положення про центр Фонтанської ЗОШСР, у ньому мають проходити ресоціалізацію та соціальну реабілітацію діти віком від 8 до 14 років зі стійкою девіантною поведінкою, які залишили сім’ю та загальноосвітні заклади і перебувають у складних життєвих обставинах. Тобто невинна восьмирічна дитина, яка втекла від батьків-алкоголіків чи вихователів інтернату, що знущалися з неї, повинна перебувати у виховному закладі разом із підлітками, які скоїли кримінальні правопорушення (у кращому разі щось украли). Проти спільного перебування дітей за рішенням суду та дітей за заявою батьків виступають не лише правозахисники, а й деякі співробітники закладів соціальної реабілітації.

«Я вважаю, що має бути диференціація. Тому що це різні діти. Хоча, так би мовити, домашні умови в них практично однакові. Це діти, в яких у в’язниці тато або мама, або взагалі нікого немає. Але краще все-таки, щоб це були діти одного типу. Щоб цей центр існував окремо», — каже один з учителів ШСР.

Таку ж думку висловив і співробітник служби режиму ШСР: «Мені здається, що ці діти повинні виховуватися окремо. Колись передача була, де говорилося, що всіх до купи саджають — злодія з усіма іншими. За три-чотири роки він так зіпсується, як губка вбере все-все. І він — уже професіонал. Заходить злодієм, а виходить уже вбивцею й ґвалтівником. Їх якось треба розділяти».

Однак більшість співробітників закладів соціальної реабілітації схвалюють експеримент. Можливо, тому, що центри дають змогу підтримувати мінімальну наповненість ШСР, тобто працівники мають роботу. І байдуже більшості з них, що діти-злочинці — це одне, діти з девіантною поведінкою — це інше, а діти, що перебувають у складних життєвих умовах, — узагалі третє. І їх не можна змішувати і виховувати однаково.

Дослідження умов перебування дітей у закладах соціальної реабілітації

Департамент з питань реалізації національного превентивного механізму, створений у 2012 році при секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, та Харківський інститут соціальних досліджень за підтримки Європейського Союзу та Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні провели національне дослідження умов утримання дітей у закладах соціальної реабілітації.

Було здійснено моніторинг п’яти закладів: Якушинецького та Охтирського професійних училищ соціальної реабілітації та Харківської, Комишуватської та Фонтанської загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації. Що цікаво, якщо в цих училищах і Комишуватській школі усі діти перебувають за постановою суду за скоєні злочини, то до Харківської та Фонтанської шкіл діти поступають переважно за заявою батьків чи опікунів. До Харківської ШСР з 35 дітей тільки троє потрапили за постановою суду. У Фонтанській ЗОШСР, розташованій в Одеської області, перебуває 48 дітей, з яких 23 — діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Лише двоє з цих 48 є справжніми злочинцями і направлені до закладу постановою суду, решта ж, як зазначено, перебувають у закладі «за бажанням батьків». Яких батьків? Померлих або позбавлених батьківських прав?

«Аналіз особових справ вихованців Фонтанської ЗОШСР свідчить, що підставою для направлення багатьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, стали заяви адміністрації інтернатних закладів. Зокрема, простежується негативна тенденція направлення до шкіл соціальної реабілітації дітей із затримкою психічного розвитку зі спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей зазначеного статусу. І це тоді, коли такі діти насамперед потребують спеціальної допомоги у зв’язку із затримкою психічного розвитку, з чим, як правило, у них і пов’язані поведінкові розлади», — йдеться у результатах дослідження.

Наведу кричущий приклад.У «зразковій» і «передовій» Фонтанській ЗОШСР перебувала дитина з хворобою Дауна, і це при тому, що в центрі немає можливості надавати їй навіть належну медичну допомогу, не кажучи вже про реабілітацію. Діти з хворобою Дауна справді відрізняються своєю поведінкою від здорових дітей, але вони просто не здатні за своєю природою вчинити злочин, заподіяти комусь шкоду, це, може, й розумово відсталі, але дуже добрі, позитивно налаштовані діти, які люблять навколишній світ, людей (на відміну від багатьох начебто здорових).

Один вихованець тієї ж Фонтанської школи, маючи статус дитини, що позбавлена батьківського піклування, був направлений до центру за заявою опікуна, який є фаховим психологом. Опікун постійно надає згоду на подовження перебування дитини в закладі, при цьому сплачує за її перебування у закладі 455,6 грн на місяць. А сам у той же час отримує державну допомогу на підопічну дитину у розмірі 2420 грн. Гадаю, коментарі тут зайві.

Особливості режиму

Як же живеться важким або просто зайвим дітям у закладах соціальної реабілітації? У спеціальній доповіді Уповноваженого ВР з прав людини є такий висновок: «Діти в умовах закритих закладів стають жертвами насильства. Так, інтерв’ю виявило факти фізичної та вербальної агресії з боку працівників міліції та персоналу закладів соціальної реабілітації, використання як покарання позбавлення сну, поширеність погроз, сексуальні домагання,використання одних учнів проти інших «для виховання».

З розмови з вихованцем однієї зі ШСР

Інтерв’юер: А що, як ти щось зробив не так — грубіянив учителеві або побився? Що за це?

Респондент: Ну, або «номер поставлять», або гуртом поб’ють.

Інтерв’юер: Гуртом поб’ють? Тобто з твого класу?

Респондент: Старші. Ну, учителька скаже побити — вони й поб’ють. Ну, те, що там навіть на вчительку щось сказав. Скаже — побийте, вони поб’ють. У роздягальні.

Інтерв’юер: А от гуртом тебе скільки разів били?

Респондент: Та разів зо два-три точно.

Інтерв’юер: А ти тут скільки?

Респондент: Два місяці.

Позбавлення сну — це був улюблений прийом катів НКВС при Сталіні. А ще у ті часи існувало визначення: «10 років без права листування». Тоді це означало розстріл. Сучасні вітчизняні вихователі-педагоги ШСР, звісно, ні до чого такого не вдаються, але права листування вихованці часто все-таки позбавлені. Як і права на телефонний дзвінок додому. Затримка в одержанні листів з дому, заборони на телефонні дзвінки і побачення з батьками практикуються і як заходи покарання, і як засоби виховання.

«Відсутність засобів і можливості зв’язку із зовнішнім світом призводить до обмеження права дитини на скаргу. У жодному з відвіданих закладів соціальної реабілітації не встановлені таксофони, не є доступними звичайні телефони. Одержати можливість зателефонувати можна тільки як заохочення. Усі дзвінки здійснюються лише за присутності когось із персоналу закладу. Усі листи проглядаються. Значно поширеною є практика обмеження права дітей на контакт із рідними. Адміністрація закладів активно використовує практику обмеження або взагалі заборони на побачення у разі порушення режиму або низької результативності навчання вихованців. Можливість зателефонувати, побачитися з батьками існує не частіше, ніж один раз на місяць, і це тільки за умови відсутності порушень режиму з боку дитини. До того ж будь-який дзвінок і побачення можуть відбуватися лише з дозволу директора закладу, що робить контакти із близькими повністю підконтрольними», — пишуть у своїх висновках експерти Харківського інституту соціальних досліджень.

В Охтирському училищі соціальної реабілітації дитина, яка хоче зателефонувати своїм рідним, повинна написати заяву про це на ім’я директора. Цю заяву потрібно завірити в майстра, вихователя, класного керівника й самого директора. І лише тоді розмова з мамою може відбутися.

Інтерв’юер:А якщо вам телефонують родичі, до телефону кличуть?

Респондент: Ні, тільки ми можемо дзвонити. Мені якось дзвонила мама, мене директор викликала до себе, сама розмовляла з мамою по телефону в моїй присутності, але мені слухавку так і не дала.

Така практика повністю виключає будь-яку можливість повідомлення за межі закладу про випадки насильства. Єдиною можливістю повідомити про це є спілкування з тими, хто зрідка відвідує ці установи, наприклад з волонтерами чи представниками неурядових організацій.

Експерти зазначають, що адміністрація й персонал закладів заперечують факти неналежного поводження з дітьми. Однак під час дослідження було відзначено факти й надмірного прояву суворості у вихованні неповнолітніх.«Про істотні порушення прав дитини на захист від жорстокого поводження було також повідомлено в кількох інтерв’ю з дітьми. Подібні випадки, як правило, замовчуються й ігноруються всіма учасниками конфлікту, незважаючи на те, що потребують ретельної перевірки та розгляду з подальшим прийняттям адміністративних рішень. Діти, з огляду на свій вік, незнання своїх прав, уразливе становище в закритому закладі, просто бояться говорити про це і змушені терпіти таке поводження з ними постійно.

Дослідження виявило, що в закладах соціальної реабілітації досить слабко розвинена система профілактики та запобігання насильству над дітьми. Так, практично відсутня чітка реєстрація інцидентів, пов’язаних із вербальним і фізичним насильством як між дітьми, так і щодо дітей; немає адекватної реакції на випадки жорстокого поводження з дітьми. Як правило, відбувається або поверхове реагування усередині закладу, або ігнорування проблеми взагалі».

Умови перебування

Незалежно від причини та способу поміщення до закладу (за постановою суду чи без), усі вихованці не мають змоги не лише виходити за межі закладу, а й вільно пересуватися його територією. Паркани училища в Якушинцях, а також школи в Комишувасі обнесено колючим дротом, і вхід до них контролюється з допомогою пропускного пункту. Проте положення про такі заклади не містить приписів обносити паркани колючим дротом або встановлювати ґрати на вікна.

Насильство, обмеження волі та спілкування зі світом поза межами закладу — це не єдині порушення прав дітей. Поширеним і нормальним є явище, коли цілком порушуються права вихованців на приватність і особистий простір. У дітей немає повноцінного доступу до особистих речей (як правило, особисті речі — це лише засоби особистої гігієни, решта заборонено). Спальні місця вихованців розташовані в одному приміщенні, без урахування вікових, педагогічних і психологічних особливостей. У дітей відсутня можливість усамітнитися навіть у душовій або туалеті; супровід дітей є постійним і повсюдним.

До речі, щодо душу та туалету. Експерти пишуть таке: «Варто зазначити поганий стан або недоступність душових і туалетів. Прийняти гарячий душ діти мають можливість лише під час щотижневого походу до лазні, в інші дні задовольняються можливістю обмитися холодною водою з-під крана (навіть там, де є душі з теплою водою, до яких дітей не допускають). Що стосується туалетів, то у двох установах вихованці в навчальний час мають можливість відвідувати туалети тільки всі разом під керівництвом учителя, причому туалети не опалюються й розташовані на вулиці».

У Фонтанській школі у навчальному корпусі немає туалетної кімнати, а перехід до спального корпусу, де туалет є, можливий лише з дозволу та у супроводі працівника режиму. Тільки у Харківській школі й Охтирському училищі туалети перебувають в доброму стані і розташовані в приміщеннях.

Холодними, як виявилося, є не тільки вуличні туалети та вода з-під крану, якою миються діти. Спільною проблемою для всіх закладів соціальної реабілітації є низька температура в приміщеннях. У одній із шкіл (Комишуватській) діти, роздягнувшись для сну, йдуть у піжамах через довгий коридор, де шибки вікон вкриті шаром льоду. У Якушинецькому училищі соціальної реабілітації тепло тільки в кімнатах, де перебуває адміністрація, психолог і бібліотекар. Лише в Охтирському училищі соціальної реабілітації в більшості приміщень тепло, однак це не стосується житлового корпусу, де сплять вихованки, — там також низька температура.

І це, як стверджують працівники закладів, не через особливий садизм системи, а через нестачу грошей на опалення. Через той самий брак коштів заклади соціальної реабілітації потерпають від поганого стану будівель, а труби і сантехнічне обладнання геть зношені. У закладу немає неможливості зробити хоч якийсь ремонт (на це грошей не виділяють уже п’ять років), купити необхідне устаткування, меблі, одяг, взуття для вихованців.

Єдине, на що вихованці та педагоги не скаржилися, — це харчування. Дітей у школах та училищах соціальної реабілітації годують непогано, їжа збалансована, поживна. Доступ до питної води є постійним — крани або баки з водою є в коридорах або класних кімнатах. Приміщення кухні та їдальні, хоча й потребують ремонту та відновлення меблів, перебувають у задовільному санітарно-гігієнічному стані. Температурні умови в їдальнях загалом такі самі, як у спальних і класних кімнатах, — там доволі прохолодно (за винятком одного закладу). Стан складських приміщень і умови зберігання продуктів відповідають нормам. Під час візитів були відзначені достатні запаси продуктів харчування. Разом з тим у одному із закладів у журналі звернень до медичної частини перевіряльниками було зафіксовано факти частих розладів шлунково-кишкового тракту в дітей.

Щодо медичного обслуговування, то воно далеко не найкраще. «Регулярний медичний огляд дітей є одним із найбільш достовірних джерел інформації про те, чи був випадок насильства у закладі соціальної реабілітації, чи ні. Саме регулярне проведення цієї процедури дозволяє вчасно виявити факт насильства, визначити його важкість і наслідки та вчасно вжити заходів. Дослідження показує, що найчастіше поточні медичні огляди відбуваються один раз на тиждень — у лазні, однак їх результати й сам факт проведення ніде не фіксуються. Також не прописана система фіксації й реагування на сліди насильства над дитиною. Таким чином, виникають сумніви в тому, наскільки якісно вони проводяться та чи належним чином фіксуються у разі виявлення синців, саден, подряпин, слідів побиття», — йдеться у висновках експертів, які проводили дослідження.

У всіх закладах є медичний пункт з ізолятором на кілька хворих. Стан цих ізоляторів ганебний: приміщення потребує ремонту, меблі старі, холодно. За словами адміністрації, у карантинній кімнаті немає особливої потреби, оскільки діти приїжджають сюди вже з усіма необхідними аналізами й довідками. Однак у кількох закладах дитину все-таки можуть поміщати в карантин для того, щоб вона адаптувалася до нових умов. Це також допомагає персоналу визначити психологічний стан дитини та вжити необхідних заходів для поміщення її в загальну групу. «Новоприбулу дитину ми спостерігаємо, йдемо до неї в санчастину. Звичайно, для дитини це не те що травма, просто зрозуміло, що відірвали від мами», — розповідає психолог одного із закладів.

Неповнолітня, в якої брали інтерв’ю, розповіла: «На карантині мене змастили маззю, щоб у мене не було ніяких болячок. Три дні не можна було митися. Якщо я буду митися, то я все змию. У туалет ми самі виходили, нас там не зачиняли, куди захотів, туди й пішов. Їсти нам приносили за режимом». На запитання: «Що ти робила, коли була в карантинній?», дівчинка відповіла: «Ми читали книжки. Але я в основному плакала. Мені так сильно хотілося додому. Ще уявляєш ці три роки, це дуже довго для мене».

У лютому 2013 року працівниками секретаріату Уповноваженого з прав людини було здійснено позаплановий візит до Фонтанської школи соціальної реабілітації з метою перевірити стан дотримання прав вихованців цього закладу. Особливу увагу приділили саме медичному обслуговуванню дітей школи, бо на той час у ЗМІ з’явилася інформація про смерть 13-річного вихованця цього закладу. Хлопець звернувся зі скаргою на біль у нозі до медперсоналу школи, йому було надано невідкладну долікарську допомогу, але згодом в обласній дитячій клінічній лікарні хлопчик помер. Перевіркою було встановлено, що надання медичної допомоги вихованцям Фонтанської ШСР забезпечують чотири медичні сестри, дві з яких не мають кваліфікаційної категорії, їх стаж роботи менше п’яти років, а посада лікаря взагалі не укомплектована. Тож адекватно оцінити стан здоров’я дитини просто не було кому. Нині триває досудове слідство, під час якого буде названо безпосередні причини трагічної смерті вихованця.

Узагалі-то чогось дивного у цій страшній історії немає, неналежним у нас є медичне обслуговування й поза межами подібних закладів. На днях почула обурливу звістку: в домашньої та цілком доглянутої дівчинки піднялася температура, вона поскаржилася мамі на біль у животі. Мати почала бити на сполох, підозрюючи апендицит. Але лікарі її заспокоювали, мовляв, це якась інфекція. Дитину «про всяк випадок» потримали в лікарні, годуючи антибіотиками, а згодом виписали. Її запалений апендикс розірвався, стався перитоніт, уже у страшному стані дитину доправили до іншої лікарні, де зробили дві операції, зараз дівчинка на межі життя і смерті... То що казати про занедбаного хлопчика із спецзакладу, за якого й хвилюватися не було кому.

Та загалом, як свідчать документи та опитування, діти все ж не покинуті напризволяще: двічі на рік здійснюється повний медичний огляд, який передбачає проходження дітьми різних фахівців. Результати огляду вкладаються в медичну картку дитини, де фіксуються всі скарги на здоров’я, діагнози та лікування. У більшості закладів є необхідний запас ліків та інструментів для лікування незначних захворювань, проведення простих процедур і надання першої медичної допомоги. В осінньо-зимовий період за можливості проводиться щеплення проти грипу. У кожному закладі ведеться «Журнал звернень за медичною допомогою».

Проте досі не вирішено проблему утримання дітей-правопорушників з особливими потребами, тобто інвалідів. Попри те, що існує список захворювань, з якими дітей просто не направляють до закладів соціальної реабілітації, цей перелік не є вичерпним. Тому діти-інваліди все ж таки туди потрапляють. Під час проведення дослідження в одному із закладів перебували дві дитини з інвалідністю, для яких там просто не передбачені умови перебування.

Щодо дозвілля вихованців, то в системі соціальної реабілітації можливості цікаво проводити вільний час досить обмежені. Звісно, діти можуть дивитися телевізор чи відвідувати гуртки, грати влітку на свіжому повітрі, але їх, як виявилося, цікавлять недоступні речі — комп’ютери, музичні інструменти, настільні ігри.

І наостанок. Коли вже йдеться про психолого-педагогічну корекцію поведінки дитини, яка і є основною метою створення центрів, то в цих закладах повинні працювати першокласні фахівці-психологи. Так, психологи в цих закладах справді є. Але це звичайні психологи, які не мають достатньої підготовки для роботи саме з правопорушниками чи девіантними дітьми. За кордоном таких фахівців спеціально навчають в університетах, у нас же є лише курси підвищення кваліфікації при коледжі у Білій Церкві.

Щодо самих психологів, то вони поскаржилися дослідникам на практично повну відсутність роботи з родинами дітей. Тобто на неможливість впливу на зовнішні чинники, які зумовили відхилення в розвитку та формування девіантної поведінки дитини. А це може призвести до того, що навіть за найліпшого результату психокорекції дитина, яка вийде з неволі, знову опиниться у тому ж середовищі, що виліпило з неї злочинця, навіть потенційного.

Наразі вирішується питання повної ліквідації шкіл соціальної реабілітації. Можливо, це рішення буде правильним, зважаючи на результати зазначеного дослідження. Але що держава та суспільство запропонують натомість? Не можна ж такими дітьми просто знехтувати.