Хрещення Русі: час Ч

27–28 липня по всій Україні відбудуться масштабні урочистості на честь 1030-ї річниці хрещення Русі. Дата наче й кругла, але на повноцінний ювілей, враховуючи тисячолітню історію події, ніяк не тягне. То чому ж цьогорічне святкування стало однією з топових новин в інформпросторі? А насамперед тому, що за останні чотири воєнні роки кожне 28 липня стає очікуваною датою Ч — може, не такою очевидною, як 9 травня, але все-таки приводом для сепаратистів усіх мастей вкотре заявити про себе: там «дедывоевали», тут «дедыправославные».

Отже, що святкуємо? Таку собі умовну дату, коли, згідно з Повістю временних літ, київський князь Володимир, який хрестився напередодні в Херсонесі, одного чудового літнього дня загнав язичників-киян у Дніпро і змусив їх прийняти християнство. Історики й досі сперечаються, наскільки саме це число — 28 липня — можна вважати достовірним. Однак дата ця офіційно стала такою... майже одночасно в Україні та в Росії. Причому ми Росію обійшли на повороті. В Україні «День хрещення Київської Русі — України» заснували указом президента Віктора Ющенка 25 липня 2008 року (указ №668/2008). Тодішній патріарх УПЦ МП Алексій II звернувся до тодішнього президента РФ Дмитра Медведєва ще 14 червня 2008-го, але медвед... коротше, Медведєв з прем'єром, беззмінним Пу, довго чесали ріпи й тільки в серпні 2008-го доручили розробити законопроект для встановлення пам'ятної дати — Дня хрещення Русі. Дату 28 липня було затверджено там у них аж у травні 2010 року. На превеликий жаль кремлівських карликів, навіть якщо дату історичного хрещення можна прибрати до рук, то вже місце — ніяк. Можна поставити на Москві-річці хоч двадцять пам'ятників святому рівноапостольному князю Володимиру — все одно пам'ятна подія сталася в Києві.

Втім, можливо, в Москві цю обставину зовсім не вважають прикрою. Навпаки: це дає майже законний привід влаштувати у столиці чужої держави під виглядом «свята торжества православ'я і духовності» ще один агітаційний захід «русского мира». Але не можна виключии, що нинішнього року це буде останній привід.

Не буду переказувати загальні місця про те, як у 1992 році відбулося розділення Української православної церкви на Київський і Московський патріархати, як Московський патріархат не визнав цього поділу. Додам лише, що є припущення, що цей поділ було спровоковано штучно російськими спецслужбами: адже після здобуття Україною незалежності почала зміцнювати свої позиції Українська автокефальна православна церква, яка справді жодним боком не мала стосунку до радянських органів. Таким чином, Київський патріархат було створено для того, щоб відтягнути від неї патріотично налаштованих вірян. Це блискуче вдалося. Та ось невдача: за 26 років свого існування УПЦ КП справді стала організацією-противагою московським агентам впливу в рясах.

І хоча з початку війни кількість парафіян УПЦ МП почала різко зменшуватися, досі такими себе вважають, за даними різних соціологічних досліджень, до 10% парафіян. У країні, де православ'я є панівною релігією, це — величезна цифра. Тому звернення президента до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням створити Українську помісну автокефальну церкву, яка об'єднала б УПЦ КП, УАПЦ і взяла би під своє крило тих священиків УПЦ МП, які б цього забажали. Вселенський патріарх сприйняв цю ініціативу прихильно. У суботу він на запрошення Петра Порошенка вшанує своєю присутністю урочистості з приводу 1030-ї річниці хрещення Русі, і це будуть виключно заходи УПЦ КП. Навряд чи очікуваний Томос, грамота про подання автокефалії, буде вручено саме цього дня, але, здається, все йде до того, що подія ця — не за горами.

Слід сказати, що крім потужної зброї в ідеологічній війні, церква — це ще й дуже прибутковий бізнес. І, втрачаючи парафії в Україні, УПЦ МП втрачає, відповідно, гроші, і гроші величезні. Згадайте новину про те, як днями у священика Києво-Печерської Лаври, що їхав у поїзді Київ-Москва, на кордоні вилучили валюти на 1,5 млн (!) грн. І це, боюся, одиничний випадок.

Втім, священнослужителі УПЦ МП просто так здаватися не збираються. Так, на нараді, що відбулася в тій самій Києво-Печерській Лаврі, глава УПЦ МП блаженніший митрополит Онуфрій, як сказано на офіційному сайті УПЦ МП, «спростував інформацію про те, що канонічний механізм подолання розколу в українському православ'ї вже нібито остаточно узгоджено, а текст Томосу про автокефалію Української церкви складено». У свою чергу «голос з Москви» — патріарх Московський і всієї Русі Кирило ще у 2016 році заявляв: «Українську церкву намагаються втягнути у глибокий конфлікт, що розділяє суспільство, і зробити її заручницею цього конфлікту... Наша церква ніколи не залишить у біді своїх побратимів на Україні («НА Україні!» — Ред.) і не відмовиться від них. Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі...»

Чесно кажучи, звучить це приблизно як у відомій комедії: «Я завжди пам'ятатиму про вас, всюди вас знайду...»

...Але повернімося до святкувань. Українська автокефальна православна церква провела урочистий молебень і хресний хід ще 24 липня, в день святої княгині Ольги і в день народження першого патріарха УАПЦ Мстислава.

Щодо інших столичних урочистостей, то ввечері 27 липня розпочнеться нічне богослужіння у Володимирському соборі Української православної церкви Київського патріархату, а вранці 28 липня відбудеться Божественна літургія, потім — хресний хід від Володимирського собору через Софійську і Михайлівську площі до Володимирської гірки.

УПЦ МП, у свою чергу, запланувала ходу до Володимирської гірки 27 липня, а урочисте богослужіння біля Києво-Печерської Лаври — на 28 число.

І знаєте, яку дивовижну річ я виявила, відшукуючи програму заходів? На кількох сайтах (наприклад, «КиевВласть» і «Главред») анонсуються... тільки заходи УПЦ КП. Причому називається ця організація просто Українською православною церквою. Хотілося б сподіватися, що у виданнях просто не розбираються в церковних тонкощах. 

А ось частина вірян, які «не визначилися» і справді не дуже добре усвідомлюють відмінності між церквами, цілком може прочитати оголошення і з найкращими намірами вирушити створювати масовку саме туди, куди потрібно.

До речі, про масовку. Заявлена кількість учасників і від УПЦ КП, і від УПЦ МП приблизно однакова — по 100 тис. осіб. Саме ця цифра оприлюднена прес-службою поліції Києва. Забезпечення безпеки заходів ляже на плечі 5 тис. правоохоронців. І завдання перед ними стоятиме серйозне. Адже формуванням ядра масовки від УПЦ МП займається депутат Вадим Новинський, в минулому — російський бізнесмен, громадянин України з 2012 року, молодший партнер Ріната Ахметова, на виборах 2014 року обраний народним депутатом України VIII скликання від «Опозиційного блоку». До того ж Новинський — ревний парафіянин УПЦ МП, в цьому ви можете переконатися, просто зайшовши на його сторінку в Фейсбуці. А висновки робіть самі.

У свою чергу, на заходи, анонсовані УПЦ МП, збираються активісти праворадикальної організації С14. Принаймні, про це глава організації Сергій Мазур сказав в інтерв'ю виданню «Обозреватель». Цитую: «Ми будемо стежити за тим, щоб не було провокативної антиукраїнської символіки, щоб не було гасел». У цьому контексті активіст повідомив про те, що «кожного разу під час хресних ходів співають імперські пісеньки про Миколу II та інше».

С14 (Січ) — дуже цікава структура, яка декларує «акції прямої дії проти українофобів, комуністів, соціалістів, лівих активістів і ромів» (принаймні, так написано у Вікіпедії). І ось якось підозріло часто вони влаштовують гучні акції саме в Лаврі. Наприклад, 3 квітня нинішнього року представники С14 з'явилися в Лавру шукати... сепаратистів! І ось ще яка цікава деталь: про «наїзд ультранаціоналістів на святиню православ'я» писали такі своєрідні видання, як «Страна.ua», «Гордон», «news24», «Вести» і навіть сайт DNR-news, де сказано, що в Лавру прийшли «неонацисти».

І знову — висновки робіть самі. Просто складіть два і два і подумайте, кому вигідна нова картинка нападу «фашистів» на мирних вірян, переважно жінок, дітей і людей похилого віку?

«Що робити? Головне, спокій, — пише у своєму ФБ політичний аналітик і відомий блогер Helgi Sharp. — Весь розрахунок на провокації з боку крайніх правих. Це остання «демонстрація сили» і агонія гундяївського братства. Якщо ми не допустимо зіткнень і толерантно перетравимо цей момент, Томос точно буде наш. Поведемося на провокацію — створимо враження неготовності до цивілізованого вирішення цього питання».

І наостанок — ще трохи історії. Навіть тоді, тисячу років тому, прийняття Київською Руссю християнства було, скоріше, політичним ходом, ніж актом духовності. Щодо внутрішньої політики, то перехід від язичницького багатобожжя до єдинобожжя — закономірний етап у розвитку держави, і тут Володимир Святий мало чим відрізняється від єгипетського фараона Ехнатона, який проголосив у Єгипті культ єдиного сонячного бога Атона. Втім, відрізняється. Ехнатон реформував рідний єгипетський пантеон, а Володимир не проголосив верховним божеством Хорса або Перуна, а звернувся до авраамічної традиції, вибравши східну гілку християнства. А ось причиною цього була вже зовнішня політика: прийняття християнства було в X столітті для Київської Русі свого роду «вступом до Євросоюзу», адже в Середньовіччі релігія була головною ідеологічною доктриною держави, а Західна Європа вже доволі давно відмовилася від своїх Юпітерів, Одинів і Таранісів. Сьогодні релігія в числі ідеологічних важелів впливу, сподіваюся, вже... еее... не така головна, проте і до цього дня займає одне з перших місць.

Кияни, між іншим, згідно зі збереженими джерелами, від хрещення були не в захваті. А розповідь про бідного дерев'яного ідола Перуна-громовержця, якого волокли Боричівським узвозом (нинішнім Андріївським узвозом) і кинули в Дніпро, залишилася в Київській топоніміці: кияни, майбутні християни, плачучи, бігли за Перуном, якого несла течія, від річкового вокзалу практично до Південного мосту з плачем: «Видибай, боже!», і в місці, де дерев'яний ідол був викинутий на берег, було побудовано... християнський монастир. «Станція Видубичі!» — механічний голос у київському метро досі нагадує про ті події. Про торжество православної духовності, так би мовити.