Новини
Ракурс
Фото: Ministry of Defense of Ukraine / flickr.com

Семен Глузман: Україна відбулася. Але щось бентежить мене в цей день кінця серпня

1973 рік. Я тільки-но звикаю до дивного світу радянського політичного табору, до небачених мною раніше людей з раніше невідомої мені історії. Одного разу євреї-«самольотники» повідомляють мені: «У нас свято. День незалежності Ізраїлю. Ми святкуватимемо в каптерці на другому поверсі. Приходь, це ж і твоє свято...»

Ближче до вечора мене кличуть до каптерки. Ар'є Хнох, ґрунтовний і дуже відповідальний, вносить емальоване відро, заповнене міцним чаєм. Дуже міцним, «купецьким» по-зеківськи. Нас — багато, біля двадцяти осіб. Починається урочиста церемонія, її відкриває Льова Ягман. Цілком серйозно, впевнено висловлює подяку всім гостям від імені держави Ізраїль. Тут, у зоні, на Уралі... Я напружуюся, розумію, що це — недозволений захід. Що зовсім скоро прибіжать наглядачі, всіх розженуть.

А поки — вітання від інших етнічних груп. Першим говорить литовець Гальдікас. Щиро, з почуттям вітає ізраїльтян. Не євреїв! Потім — вірменин Шахвердян, милий, добрий і дуже самотній. Потім — російський дисидент Павленков. Кружка з чаєм йде по колу, кожен робить два ковтки. Тільки два, така традиція.

 

Каже Василь Пірус. Ставний, красивий солдат УПА, який закінчує незабаром свій двадцятип'ятирічний строк ув'язнення. Я знаю: на нього чекає дружина, вона виростила йому двох синів. Пірус, як і всі, говорить недовго. Я запам'ятав його слова, які тоді здавалися мені нездійсненними, дивними, несерйозними. Зовсім не пророчими: «Від імені української громади я вітаю моїх єврейських братів з великим святом. У вас вже є держава, ваша власна держава. Там живуть ваші дружини й діти. Я впевнений, ми, українці, також матимемо свою державу. І тоді я запрошу моїх єврейських братів на наше українське свято...»

До каптерки вбігли наглядачі. Але ми встигли. Вони вже не змогли зірвати нам цю чудову зустріч. А я запам'ятав і ці обличчя, і ці слова. І цю нездійсненну мрію гордого солдата.

Збулося. Попри все. Безкровно і несподівано. Кожен серпень — нагадування про це. Про розпад імперії, про свободу говорити і писати. Про багато інших свобод, які раніше суворо каралися. І про слова Василя Піруса в 1973 році в зоні ВС 389/35 на Уралі. Україна відбулася. Але щось бентежить мене в цей день кінця серпня, якась гіркота саднить серце. Намагаюся зрозуміти самого себе. Чи то пам'ять про ті, радянські паради на Хрещатику заважає прийняти сьогоднішній, чи то фізіономії на святковій трибуні когось нагадують...

Намагаюся зрозуміти. Себе. І свою країну. Знову — чужу.

З книги спогадів Семена Глузмана

День незалежності (Василь Пірус)

17 серпня 2009 року

* * *


Минуло ще дев'ять років. Багато що змінилося: у нас війна. Дивна війна, але смерті солдатів цілком конкретні. І сотні тисяч біженців. Інші, які раніше жили в Україні, раптово опинилися в «Росії»... Окупація.

А щодо решти — все як раніше. Самовпевнені невдахи керують країною, тотальна корупція, реформи, що руйнують державу. Моя Україна.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.