Справа вербувальників. Ще одне щупальце гібридної війни

Розслідування так званої справи вербувальників, що тісно пов'язана з російською справою наркокур'єрів, посувається як мокре горить. Солом’янський суд столиці на своєму черговому засіданні 11 вересня знову продовжив підозрюваним у втягнення українців у діючу в Росії мережу розповсюджувачів наркотичного дурману арешт на два місяці — до 10 листопада. Трьох молодиків звинувачують у торгівлі людьми (ч. 3 ст. 149 Кримінального кодексу України).

Звісно, фігуранти процесу, а це двоє українців — брати Василь Соколовський та Олександр Українець — і громадянин Молдови Анатолій Квачан, з таким рішенням не погоджуються і кажуть, що вони ні в чому не винні, сном-духом ні про що не знають, працювали чесно, допомагаючи людям, тож їх арештували помилково. Четвертий — Олександр Ільченко, який почав співробітничати зі слідством, — перебуває під домашнім арештом. Наступне судове засідання заплановано на 8 листопада.

Коротко нагадаємо фабулу цієї історії, яка для багатьох розпочалася понад два роки тому: у лютому 2016-го в Росії заговорили про те, що українські спецслужби займаються «наркотизацією російської молоді», формуючи у цієї самої молоді за допомогою наркотичного дурману «антигромадські настрої». У  листопаді того ж року з’явилися повідомлення про те, що це українську молодь всілякими правдами й неправдами заманюють на роботу в Росію. Хто повівся на солодкі обіцянки, зрештою опинялися не в Москві, куди спочатку кликали, а частіше зовсім в інших містах, і, як водиться, без грошей і документів. Уже там їх ставили перед фактом: або ви працюєте наркокур’єрами, або йдете в тюрму. Хлопці й дівчата (а заманювали молодь у віці від 18 до 30 років) почали відмовлятися: мовляв, домовленості були іншими. Результат — дуже швидко у російських в’язницях опинилися сотні українців.

Так, у лютому 2017-го в Росії заявили про те, що затримали півсотні українських громадян за підозрою в причетності до діяльності міжнародного наркосиндикату. Українські правоохоронці відразу висунули припущення, що затримані, найімовірніше, — жертви торговців людьми. А в Мін’юсті наприкінці 2017-го оприлюднили статистику, згідно з якою за розповсюдження наркотичних і психотропних речовин у РФ засудили понад тисячу чоловік.

Поки батьки засуджених намагалися зрозуміти, що насправді відбулося, події розвивалися далі: українські правоохоронці, до яких потрапило відео, де добре видно діяльність вербувальників (а зустрічі з потенційними жертвами відбувалися в одному з кафе в районі столичного центрального залізничного вокзалу), викрили фірму, яка вербувала наших співгромадян нібито для роботи в Росії. Проте насправді ця «робота» закінчувалася так званими закладками наркотиків. Спочатку говорили, що в російських СІЗО і колоніях опинилася сотня українців, та цифри постійно зростають. Сьогодні вже йдеться щонайменше про 303 особи — саме стільки батьків знайшли одне одного й об’єднали свої зусилля, щоб, як вони зазначають, відновити справедливість щодо їхніх дітей. Кримінальне провадження, яке дістало назву «справа вербувальників», потрапило на розгляд у Солом’янський районний суд Києва. Офіційно ж як потерпілі в цій справі проходять наразі 14 осіб.

А тепер спробуймо  розставити крапки над «i». Перше, що спадає на думку в цій історії: а чого вони туди поїхали, коли у нас війна, спровокована й підтримувана Росією? Це ж якими дурними треба бути, щоб, враховуючи ставлення Росії до України, добровільно встромити голову у зашморг. Це логічно. Проте в цьому разі вербувальники зіграли на тому, що далеко не всі можуть зараз знайти в Україні роботу, яка б не тільки була до вподоби, але й передусім давала б змогу принаймні забезпечувати свої потреби, а не виживати від зарплатні до зарплатні. На жаль, далеко не всі, тим паче у 18–20 років, готові мести вулиці задля копійки грошей, але ні в якому разі не їхати в Росію на заробітки. Згодна, тут питання громадянської позиції кожного. Та знову виринає ще одне «але»: її, оту громадянську позицію, в нашій країні чомусь не поспішають формувати. І молодь насправді виховує себе сама. До речі, хтось із батьків, коли ми про це говорили, поставив майже риторичне запитання: а чому б, зважаючи на ті самі бойові дії на сході й агресивну гібридну війну, яка не просто не припиняється, а щупальця якої проникають у всі сфери нашого життя, не закрити українсько-російський кордон?

Але я не про це. Виявляється, справа вербувальників — це навіть не верхівка айсберга. Проблема насправді полягає не тільки і не стільки у розповсюдженні дурману, скільки у намаганні в черговий раз втоптати Україну і українців у багнюку перед очима міжнародної спільноти. Спілкуючись із батьками тих хлопців і дівчат, які погналися за довгим рублем і зрештою опинилися у російських в’язницях, якраз і виділила цей головний меседж. Багато хто з них схиляється до думки, що це навіть не вербування наших співвітчизників у тенета якоїсь там міжнародної структури, що займається наркоторгівлею. Це з боку Росії банальна, шита грубими білими нитками дискредитація України перед іншими країнами, що насправді якраз і є ще одним проявом гібридної війни. Мовляв, бачите, чого українці їдуть у Росію? Наркоторгівлею займатися! А що їх туди втягають нахабним обманним шляхом, нікого не цікавить. 

І ще одне, про що говорять родичі російських бранців: декому з них, кому вже присудили по 15–20 років колонії суворого режиму, пропонували угоду. Її суть у тому, що хлопці йдуть воювати на Донбас (з якого боку, думаю, пояснювати нікому не треба), а їх натомість виправдовують. То що це, як не схема, якою послуговується Кремль задля знищення українських громадян? Як бачите, і «градів» тут не треба…

Марія ХВОЩ