Самооборона: переступаючи межу

Давним-давно, ще за радянських часів, коли я була дитиною, в тата у відділі був колега на прізвисько Вбивця. Мене дуже цікавило, звідки раптом така дивна кличка у співробітника академічного НДІ? Тоді батьки розповіли мені цю історію.

Вбивця був спокійною і приємною людиною, добрим сім'янином і зразком законослухняності. Одного разу він затіяв удома ремонт і йому для чогось знадобився трикутний рашпіль (це такий міцний сталевий штир сантиметрів тридцяти довжиною, з насічками на гранях і гострим кінцем), і ця людина позичила його у когось зі співробітників. Коли він увечері повертався з інституту додому, до нього пристала п'яна агресивна компанія, яка намагалася його пограбувати. Жахливе невезіння: київське Академмістечко в ті роки було дуже тихим і спокійним районом, справжнім заповідником «ботанів» — гопників там практично не водилося. І ось «ботана» беруть в облогу амбали, що казна-звідки взялися, він з переляку вихоплює з пакета позичений рашпіль, тицяє їм куди попало і... влучає одному з амбалів просто в серце.

Суд виправдав доброчесного інженера. Але безглузде й образливе прізвисько Вбивця, яким його називали позаочі, так і прилипло до нього. Я думаю, не просто так. Психологія «вівці», беззахисної й безправної істоти культивувалася в радянських людей десятиліттями, і якщо ти раптом повівся не як вівця (нехай навіть це вийшло випадково!), то все одно це було якось... неправильно. До речі, нещасному Вбивці неабияк помотали нерви перед тим, як винести виправдовувальний вирок, та й в анкетах на запитання, чи перебував під слідством, він змушений був відтепер відповідати «так».

Однак відтоді як СРСР розпався, виросло вже ціле покоління. Філософія і психологія вільної людини, яка має право захищатися від загрози, має відбиватися і на законодавчому рівні. У Конституції закладено положення про право кожної людини на життя, про недоторканність житла і майна. Та ось наскільки далеко можна зайти, захищаючи ці права? Адже і зараз людина, що вступила в сутичку не на життя, а на смерть, ризикує опинитися за ґратами.

Як приклад розповім про три порівняно свіжі кримінальні справи. Фабули двох з них дуже часто цитують на адвокатських форумах, в юридичних спільнотах і соцмережах. Воно й не дивно: нехай в Україні прецедентне право і не діє, все одно найбільш яскраві й показові справи можуть служити свого роду маяками, покажчиками, як слід діяти в подібних випадках.

Маріуполь: справа про впущений кухонний ніж

Отже, одна з цих історій сталася в Маріуполі майже шість років тому. Сюжет банальний, подібні історії часто відбуваються в так званих неблагополучних сім'ях. Чоловік прийшов додому сильно напідпитку і почав вимагати у дружини продовження бенкету. Вона, треба сказати, теж була не зовсім твереза, але грошей йому не дала. Тоді він схопив її за волосся, кілька разів ударив головою об підлогу... Після скандалу, як делікатно сказано в матеріалах справи, дружина «пішла відпочивати». Однак невгамовний чоловік все намагався розбудити її, лупцюючи по фізіономії. Нарешті жінка прокинулася від сильного удару і (певне, не зовсім протверезівши) побачила, що чоловік йде на неї з кухонним ножем. Вона стукнула його по руці, ніж випав, вона схопила його, вдарила кривдника в груди, і...

Районний суд засудив жінку за ст. 115 (умисне вбивство) і призначив дев'ять з половиною років позбавлення волі. Апеляційний суд Донецької області залишив вирок без змін. Касаційна інстанція — колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ — пом'якшила вирок до семи років позбавлення волі. Однак адвокат жінки вимагала переглянути справу, посилаючись на те, що чоловік першим почав бійку, завдав дружині тілесних ушкоджень (що підтвердила судмедекспертиза). А значить, ідеться не про умисне вбивство, а про перевищення меж необхідної самооборони (ст. 118), за що, до речі, світить максимум три роки обмеження або два роки позбавлення волі. Адвокат посилалася на більш ранню, але схожу справу (коротко — двоє чоловіків побилися, один почав душити іншого, а той у відповідь дістав з кишені складаний ножик і почав бити ним у груди душителя. І вбив).

Суд частково задовольнив заяву адвоката і відправив справу на новий касаційний розгляд.

Полтава: справа про жінку зі сковорідкою

Друга, більш пізня історія трапилася в Полтаві, але за обставинами вона — практично близнюк маріупольської трагедії: там теж є неблагополучна пара, що перейшла до «активних бойових дій». Скандал розпочався вдень, дружина навіть вигнала чоловіка з дому, але той повернувся під вечір, «підігрітий» і агресивно налаштований, і поліз у бійку. Жінка намагалася знову вигнати співмешканця геть, але справа відбувалася в лютому, і йому, напевно, не дуже хотілося виходити на мороз. Тому він заліз під ліжко, але дружина виволокла його звідти, навіть била сковорідкою. Він штовхнув її, вона, кинувши сковорідку, схопила зі столу кухонний ніж і всадила його в чоловіка, і той незабаром помер.

Районний суд визнав жінку винною у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень і засудив до п'яти років позбавлення волі. Апеляційний суд не погодився з цим і вирішив, що це було умисне вбивство (втім, строк залишив незмінним — п'ять років позбавлення волі). А ось Верховний суд України дійшов висновку, що це все-таки було перевищенням меж оборони. Адже загиблий був сильніший за свою співмешканку, він грубіянив їй, бив її, і вона намагалася захищатися. Тому дії жінки були перекваліфіковані, і покарання пом'якшено до півтора року позбавлення волі. З таким рішенням, до слова, частина суддів не погодилась і додала до нього окрему думку (зокрема, про те, що, перед тим, як вдарити чоловіка ножем, підсудна виволокла його з-під ліжка, а значить, саме в той момент він не міг реально загрожувати її життю).

...Ви, як і я, напевно, замислилися, чому ці історії, такі «смачні» для професійних юристів, здаються звичайному обивателю дещо... еее... сумнівними? Зрозуміло, жінкам загрожувала небезпека, і справою суду було оцінити те, наскільки адекватно вони на цю небезпеку реагували. Але все одно хочеться вигукнути слідом за героєм відомого фільму: «Покарання без провини не буває!». І вбиті, і вбивці самі довго йшли до подібної розв'язки: пити треба було менше і не приятелювати з ким попало.

Тому мені дуже хотілося знайти іншу історію, таку, знаєте, в дусі американського Дикого Заходу, де герой з дробовиком стає на порозі будинку й вигукує: «Ви не смієте зазіхати на мою власність!». Знайшла. Вірніше, згадала: моя колега і товариш Олена Смирнова писала про кримінальну справу, що розглядалася в березні 2013 року в Краматорську. Вона була на місці події, на засіданні суду, спілкувалася з обвинуваченим та іншими учасниками справи й тому винесла з цієї історії чисто людські емоції та враження, якими й поділилася зі мною. Тільки замість героя у ковбойському капелюсі там фігурує 65-річний пенсіонер, власник дачного будиночка. Та й не виходив він з дробовиком назустріч нападникам. Якщо вдуматися, все було набагато страшніше. Отже...

Краматорськ: справа про пенсіонера-мінера

Якщо в майбутньому хтось надумає писати ґрунтовну працю, присвячену не лише юридичним, але й соціальним, і психологічним питанням самозахисту, то історія Сергія Трошина може послужити для неї основою. А я лише коротко опишу «театр бойових дій».

Отже, років тридцять тому під Краматорськом, в хорошому місці поруч з озером побудували дачне селище. Типове таке, з діляночками по шість соток, на кожній — крихітний фруктовий садочок і грядки, та будиночок, зліплений практично власними руками. На ділянці нашого героя окрім грядок був виноградник і сім вуликів. Але приблизно з 2000 року неподалік від селища влаштувалися... ну, люди однієї з малих національностей, які мешкають в Україні (зрозуміло, що гопники та виродки не мають національності — але з пісні слів не викинеш). І почалася біда. Дачі почали обносити. Спочатку по дрібниці, але коли в області відкрили безліч пунктів прийому вторсировини, виносили з будинків все дочиста. Дачу Сергія Трошина обкрадали чотири рази, одного разу підпалювали. Після однієї з крадіжок, коли злодії зняли двері й металеві віконниці, у нього стався інфаркт. (Це йому ще пощастило. Двоє його сусідок, побачивши, що залишилося від їхніх дач, померли.)

Чи зверталися дачники до правоохоронних органів? Звичайно, багато разів, поодинці і з колективними заявами. І все безрезультатно. Правоохоронці не хотіли зв'язуватися з рома... романтичними волоцюгами, які зносили дачне селище з лиця землі. У буквальному сенсі зносили: від багатьох будинків залишилися лише фундаменти, навіть труби комунікацій — і ті викопували із землі. На вулиці, де стояла дача пенсіонера, решта будинків було зруйновано дочиста. Багато хто покинув свої ділянки зовсім. Але наш герой здаватися не збирався.

Ніякого дробовика й навіть поганенької пневматичної рушниці в Сергія Трошина не було, та й жити постійно на дачі він не міг. Тому він... начинив обрізки труб гравієм, зробив сірчані запали зі звичайних сірникових головок, змайстрував розтяжки — і поставив все це в будинку. Паркан дачі він розписав величезними попередженнями: «Не залазити! Заміновано! Небезпечно для життя!».

20 жовтня 2012 року запал спрацював. До міської лікарні привезли 16-річного хлопчину-цигана з роздробленою гомілкою.

А ось тут — увага! — починаються юридичні тонкощі. Якби господар дачі вийшов назустріч злодюжку з горезвісним дробовиком у руках, то слідство й суд розглядали б питання, чи переступив він ті самі «межі необхідної оборони». Але оскільки господаря вдома не було, йому поставили в провину нанесення тяжких тілесних ушкоджень та виготовлення саморобного вибухового пристрою. З іншого боку, він розписав весь свій паркан виключно переконливими попередженнями про те, що в будинок лізти небезпечно. Однак юнак на слідстві й на суді заявив, що... не вміє читати (з романтичними волоцюгами це буває).

За всіма статтями пенсіонеру загрожувало від 5 до 8 років позбавлення волі. Честь і хвала судді, яка розглядала справу: вона засудила Сергія Трошина до п'яти років, але його залишили на волі з умовою — якщо за перший рік він не порушить закон, то залишиться на волі й далі. Це було істинне соломонове рішення. Однак підсудний зазнав на цій справі неабияких для пенсіонера фінансових збитків: 3000 грн він заплатив за послуги адвоката, трохи більш як 1000 — компенсація міській лікарні за лікування невдачливого візитера. До речі, нахабний юнак вимагав майже 3000 грн компенсації і собі. Річ у тім, що проти нього як раз і не порушили жодної справи: страждалець наплів, що забрався у двір збирати горіхи, побачив на підвіконні другого поверху рогожний мішок і вирішив позичити його, щоб скласти туди зібране. Мішок коштував копійки, ну і... яке злодійство? Жодного. Тому, строго кажучи, навіть злодюжкою його називати не можна.

«Він збирався обікрасти мій будинок, а в підсумку він потерпілий, а я, чесна людина, — злочинець, — розповідав Сергій Трошин журналістці Олені Смирновій. — В інших країнах держава дозволяє своїм громадянам захищати своє життя і майно. Злодій зайшов у чужий будинок — значить, господар має право дати відсіч. А тут я спробував захистити своє, але в підсумку опинився винним».

...Герой цієї історії народився і більшу частину життя прожив у державі, де «все кругом колгоспне, усе кругом — моє». Він щиро обурювався: мовляв, якщо вже в країні капіталізм, то це має бути правильний капіталізм, в якому власність є недоторканною і власник має право захищати її нарівні з силовими структурами. За Конституцією, повторюся, ми дійсно маємо право захищати своє життя, життя своїх рідних, майно, інтереси своєї країни. Тільки питання — як це зробити так, щоб самому не опинитися в ролі злочинця?

(Далі буде)