Новини
Ракурс
Пам'ятник донору в місті Нарден, Нідерланди. Фото: Ziko van Dijk / wikimedia.org

Пересадка органів? Ми подумаємо про це завтра

Або цей реєстр запрацює, або МОЗ має визнати, що нічого не зробило, і звернутися до парламенту

«Щодо питання донорства — я не думав про це. Це питання потребує осмислення. Але я більше схиляюся до «так», ніж «ні», — відповів Володимир Гройсман на запитання журналіста про те, чи зможе прем'єр-міністр показати приклад своєму народові й одним із перших заявити про готовність стати донором. Бесіда відбулася під час форуму Ялтинської європейської стратегії (YES), що проходив у вересні цього року в Києві. До речі, ювілейну XV зустріч відкривав екс-президент Польщі Олександр Кваснєвський, який має картку донора і, очевидно, для себе це питання давно вирішив.

Питання розвитку трансплантології є мегаважливим для нашої країни: близько 3000 громадян Україна втрачає щорічно, а виділені державою кошти на лікування за кордоном рятують життя лише кільком сотням людей.

Для осмислення питання про донорство прем'єр-міністру залишилося трохи більш як два місяці. Адже згідно з новим законом про трансплантацію («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров'я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині»), з набуттям ним чинності з 1 січня 2019 року українці повинні будуть вирішити, чи готові вони стати донорами після смерті (в Україні діє презумпція незгоди).

 

Чи наздожене Україна Молдову

Пересадка органів давно стала стандартом лікування в багатьох країнах. Україна застрягла в іншій епосі: пацієнти нерідко дізнаються про те, що в їхній ситуації може допомогти трансплантація, не з вуст офіційної медицини, а випадково — з екрана телевізора чи з соцмереж.

Подивімося на статистику. 126 пересадок було виконано в нашій країні у 2016 році (з них 119 трансплантацій нирки, п'ять — печінки, одна — легенів). Майже у всіх випадках як донор виступав родич. Трупних трансплантацій провели лише дві. У той час як за кордоном переважну більшість операцій проводять із застосуванням трупного донорства, тобто пересадки органів або тканин померлої людини. Тому у наших громадян, які потребують трансплантації, вибір найчастіше невеликий: їхати за кордон (дозволити собі коштовну операцію можуть не всі) або встати у хвіст черги за життям. Спочатку доведеться зібрати купу документів для участі у програмі «Лікування громадян України за кордоном». Потім дотягнути до операції, що є непростим завданням: пацієнтів набагато більше, ніж держава виділяє коштів. Не всі витримують, багато хто опускає руки. За підрахунками громадської організації «Національний рух за трансплантацію», минулого року 17 осіб пішли з життя або під час збору документів, або не дочекавшись своєї черги. Ті, хто вирішив боротися до кінця, ось уже 60 днів живуть у наметах під МОЗ.

Українці часто їдуть на пересадку в сусідню Білорусь. У питанні трансплантології нашим сусідам-білорусам вдалося зробити великий ривок: ще 2011 року країна зуміла увійти до топ-50 найбільш розвинених у сфері трансплантації держав світу. Білорусь за кількістю трансплантацій на 1 млн населення (за даними ВООЗ) посідає 24-е місце, а також єдина з СНД входить до топ-50. Можливості білоруської системи охорони здоров'я дозволяють допомагати і собі, і іноземцям (більша частина з яких українці). Зароблені гроші вкладаються в подальший розвиток високотехнологічної медичної допомоги.

Трансплантологія розвивається в Хорватії, Словенії, Казахстані, Естонії, Латвії, Молдові... Чому ж в Україні трансплантації трупних органів практично не спостерігається? Напевно, замість підтримки держави та реальних кроків у нас багато шуму і піару.

У Молдові днями проходив XIX європейський День донора. Участь брали всі європейські країни. Україну представляли лише члени громадської організації «Національний рух за трансплантацію». У той час як Молдова приймає міжнародні конференції з трансплантації і донорства, Україна навіть не спромоглася відправити офіційних представників. Заходи з популяризації донорства на вулицях Кишинева вже стали звичними. Тут проводять тематичні концерти, ведуть роз'яснювальну роботу серед населення, організовують національні конкурси дитячих малюнків на тему донорства і врятованого життя, відкрили меморіал, присвячений донорству. У той час як в Україні інформаційним простором продовжують гуляти «чорні трансплантологи».

Поштові марки Молдови. «Донорство органів. Надія на життя». Фото: ebay.com

Попри реальні кроки і запуск, трансплантація в Молдові перебуває лише в зародковому стані. За словами Юрія Андрєєва, голови ГО «Національний рух за трансплантацію», тут проводяться операції з пересадки нирки і печінки, однак через брак донорів чимало людей з листів очікування вмирають.

«У країні ще не запущено трансплантацію серця та кісткового мозку, пересадку органів дітям. Щоб врятувати своїх громадян, тутешня влада налагодила тісну співпрацю з Румунією та Австрією, і важкохворі пацієнти їдуть лікуватися саме сюди, — розповідає Юрій Андрєєв. — Україна має набагато більший потенціал, більше можливостей. І ми не спромоглися і досі зробити елементарного. Наш Координаційний центр працює тільки на папері. Держава не знає, скільки взагалі людей потребує нового органу. Попри ухвалення нового закону, коли виконавчій владі дають всі важелі впливу, ми не спромоглися вчасно створити Єдину електронну систему трансплантації».

Реалізація закону про трансплантацію — під загрозою

На жаль, досі нічого не чути про результати пілотного проекту з розвитку трансплантації, анонсованого на початку року Міністерством охорони здоров'я. Але ж держава, що звично стогне про дефіцит коштів, виділила на нього 112 млн грн. Однак проект досі не запустили і, схоже, спустили на гальма. Пересадок немає. Куди пішли гроші? Про це «Ракурс» писав у статті «На що МОЗ витратить гроші для лікування важкохворих пацієнтів».

Реалізація нового закону про трансплантацію також під загрозою. «1 жовтня мав запрацювати реєстр, який є складовою частиною проголосованого закону про трансплантацію, що набуває чинності 1 січня 2019 року. За відсутності реєстру з трансплантації набуття чинності цим законом може потягнути за собою величезну небезпеку... Або цей реєстр має запрацювати, або МОЗ має визнати, що вони нічого не зробили, і звернутися в парламент, щоб відтермінувати початок дії закону з 2020 року», — заявила Ольга Богомолець, голова Комітету ВР з питань охорони здоров'я, на останньому засіданні комітету.

Про те, що не все райдужно з підготовчим етапом щодо втілення закону про трансплантацію в життя, свідчить остання тиха рокіровка в МОЗ: тепер за це поле діяльності замість заступника міністра охорони здоров'я Олександра Лінчевського відповідатиме інший заступник — Роман Ілик. На цьому етапі він розбирається з «напрацюваннями» свого попередника.

Поки українська держава не популяризує донорство, ця тема обростає домислами і безліччю спекуляцій. У багатьох країнах артисти, спортсмени, політики в публічних виступах заявляють, що в разі смерті готові віддати свої органи заради порятунку іншого життя. Люди з самого дитинства звикають до того, що трансплантація — це нормальний спосіб лікування, і немає нічого протизаконного в тому, щоб взяти органи у загиблого. «На небі ваші органи не потрібні» — написано на табличках у соборах Іспанії.

На жаль, Україна часто навіть не здатна взяти під своє крило пацієнтів, які перенесли трансплантацію за кордоном. Грізна проблема — забезпечення медикаментами. Багато пацієнтів привозять їх із собою — хтось із Білорусі, хтось з Індії. Однак ліки мають погану властивість — закінчуватися, а деякі з них у нашій країні купити неможливо. Щодо цього добре обізнаний трансплантолог з Індії Комаракші Балакрішнан, який нещодавно відвідав Україну і прихопив із собою «аптечку». Лікар відчуває відповідальність за своїх пацієнтів. Держава за своїх громадян — ні.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter