Подвиг лікарів Донбасу

Тетяна ДЕРКАЧ, психіатр

Моя стаття не плід обдуманої, запланованої дії. Це те, що народила емоція, трепет і біль. Біль за свій регіон, за тих, хто живе там і кого багато хто в Україні помилково вважає такими, хто «завинив».

Вперше цього року щорічні психіатричні зустрічі відбулися і на Донбасі. Ця історична подія, ініційована й організована Асоціацією психіатрів України та Донецьким медичним університетом, дала змогу лікарям-психіатрам, наркологам, студентам, викладацькому складу регіону, які не мають можливості приїхати до Києва або Львова, долучитися до історії, розвитку, наукового пізнання психіатрії. 

Незапланований, не підготовлений заздалегідь виступ головного лікаря психіатричної лікарні м. Слов'янська Юрія Івановича Смаля був сповнений трагізму і сенсу. Він говорив те, що прожив сам, те, чим жили його співробітники — лікарі, медичні сестри, санітарки. Пізніше, після конференції, ми змогли відвідати лікарню, побачити все на власні очі і поспілкуватися з безпосередніми учасниками. Всі вони вчинили подвиг, і дуже шкода, що їхні імена і вчинки не відображені в сучасній історії. 

Отже, все почалося раптово, вранці, у травні 2014 року. На момент початку обстрілу в лікарні було близько 395 пацієнтів, з них 25 дітей. Тільки вдумайтеся: люди з психічними розладами, багато хто з них дезадаптовані в побутовому сенсі, з гострою продуктивною психосимптоматикою, родичі яких далеко. Ті, хто працює з цим контингентом пацієнтів, знають, як вони нам довіряють і як розраховують на нас. 

При перших же пострілах і руйнуваннях частина співробітників організували притулок для пацієнтів у підвалах лікарні й сиділи там понад дві доби разом з ними, без світла, добуваючи під обстрілом їжу та воду. Дехто був нагорі, згадували курси з цивільної оборони, хірургії та травматології. Їм довелося надавати допомогу пораненим з-поміж військових і мирних жителів. Всі вони вперше в житті зіткнулися з вогнепальними й осколковими пораненнями. Постраждалих і загиблих виносили самі співробітники лікарні на ковдрах і носилках. Сам головний лікар разом з водієм, наклеївши на лікарняний уазик плакат з назвою психіатричної лікарні, добував провізію і воду для пацієнтів. Тоді ніхто не плакав, не кричав, не впадав в афект — їхні емоції були нібито запечатані. Мозок працював як механізм. Це пізніше, надаючи психологічну допомогу місцевим жителям, вони зрозуміли, що самі перебувають у стресовому розладі.

Діти, які перебували в лікарні на момент початку обстрілів, теж спочатку були евакуйовані в підвал, де залишалися протягом двох діб разом зі співробітниками лікарні. Їм доводилося не лише забезпечувати діточок водою та їжею, а й створювати видимість несерйозності того, що відбувається, ховаючи свої емоції, страх, обурення.

Колектив лікарні марно шукав допомоги. Весь район і саму лікарню обстрілювали з усіх боків. За кілька днів все було зрешечене і зруйновано. За оцінками експертів, всі будівлі лікарні, крім однієї, не підлягають відновленню. Медзаклад необхідно відбудовувати заново. Коли обстріли трохи стихли, головлікар разом зі співробітниками почав організовувати вивезення пацієнтів до інших клінік. Жодних «коридорів» не було — все було зроблено своїми силами. Жоден зі співробітників і пацієнтів при цьому не загинув.

Нас дуже привітно зустріли. Ми дивилися на все це — на зруйновані будівлі лікарні та прилеглого населеного пункту, з величезними дірами в стінах, на ці живі символи глобальних помилок і відвертих злочинів... Ми спілкувалися з безпосередніми учасниками трагедії, слухали їх, затамувавши подих, а в голові, разом з усвідомленням вічних речей, виникало безліч «неправильних» запитань.

Зараз за підтримки Червоного Хреста та інших небайдужих організацій і приватних осіб відбудовано дитяче відділення. Воно стоїть в оточенні зруйнованих будівель, які чекають на знесення і виглядають таким собі островом регенерації. Впевнена: організм під назвою Слов'янська психіатрична лікарня з таким колективом обов'язково відновиться і в недалекому майбутньому стане зразком і локомотивом психіатричної допомоги України.