Справа про договір дарування: подарунки не віддарунки, але винятки є

Почитавши рішення судів за позовами про визнання договорів дарування недійсними, я особисто для себе зрозуміла: ніколи нічого нікому не подарую. Тому що цей широкий жест може бути чреватий для дарувальника вкрай неприємними наслідками. Оскаржити договір дарування теоретично можна, але шанси на позитивне рішення є нікчемними. Про те, за яких обставин подарунок все-таки можливо забрати назад, ми поговоримо в кінці, а поки — дві типові історії, дві справи, читаючи які, розумієш, що по-людськи заявник правий, але закон, на жаль, не на його боці.

Ось, наприклад, справа, яку Верховний суд розглянув місяць тому. Історія відбувалася в Харкові. Йшлося про подружню пару, яка прожила у шлюбі 18 років, народила двох дітей. Судячи з матеріалів справи, шлюб їхній останнім часом був чисто номінальним, подружжя не жило разом. Батькові дітей належав приватний будинок з присадибною ділянкою, і він, піклуючись передусім про дочку-підлітка і маленького сина, вирішив подарувати будинок дружині й дітям: кожному по третині будинку і ділянки — з тим, щоби дружина жила там з дітьми. Рішення, погодьтеся, благородне.

А тепер слідкуйте за подіями. Навесні 2015 року батько дарує дружині й дітям будинок з ділянкою. Але дружина вирішує, що займатися дітьми — це не для неї, вона краще поїде за кордон. Півтора року по тому чоловік навіть подає в суд, щоби стягнути з матері аліменти, і суд задовольняє його позов. Дружина незабаром подає на розлучення — і отримує його. Аліменти ж і так з неї вже стягуються. Після розлучення дружина, наче вільний птах, каже, що збирається виділити в натурі свою частину спільного майна. («Виділити в натурі» — це не блатний оборот, а, просто кажучи, можливість зробити окремий вхід і відгородити свою частину ділянки парканом, перетворивши один будинок на двоквартирний.)

Чоловік розуміє, що скоїв велику дурницю, коли сподівався на те, що дружина, отримавши будинок на трьох з дітьми, про них дбатиме. Виходить, він подарував третину будинку фактично чужій жінці? Тому він подає позов про часткове визнання договору дарування недійсним. Тобто подарунки дітям (кожному по третині будинку) залишаються в силі, а ось дружині було б непогано повернути подароване.

Суд першої інстанції стає на бік батька, апеляційний суд залишає рішення без змін, мотивуючи тим, що позивач довів те, що неправильно сприймав фактичні обставини спірних правовідносин. Простіше кажучи, щиро вважав, що після такого щедрого подарунка дружина піклуватиметься про дітей і житиме разом з ними в їхньому спільному домі.

Після цього у вересні 2017-го дружина звертається до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суть її скарги: укладаючи договори, чоловік підтвердив, що складання цих документів відповідає інтересам сторін, волевиявлення є вільним і свідомим. Тобто ні про яке «неправильне розуміння фактичних обставин» і мови немає. А те, що вона розлучилася з чоловіком, — так це сталося за два роки після укладення договору дарування. І суд змушений був погодитися з цими доводами і залишити третину будинку в повній власності матері-єхидни.

Обставини другої справи, яка дійшла до вищої судової інстанції рік тому, ще сумніші. Ця історія сталася у приватному секторі Вінниці. Отже, жила собі самотня літня жінка, в неї був будинок. У 2000 році вона подарувала частину будинку, а незабаром і весь будинок... ну, скажімо, племіннику, який оселився там із сім'єю. Жилося їм усім зручно, у жінки була своя кімната з передпокоєм і окремим виходом. Минуло 12 років, і племінник задумав розширити приміщення, розпочав масштабні перебудови, які тривали два роки. Поселившись в оновлених хоромах, сім'я племінника (він, дружина і двоє дітей) вирішили, що стара їм там ні до чого. Дружина — так та взагалі взялася за справу рішуче: виперла спорохнявілу жінку з дому й перестала пускати її на поріг, тож тій довелося перебратися жити до внучки.

Тоді колишня хазяйка будинку, яка так необачно подарувала його, подала позов до суду з проханням визнати недійсним один із двох договорів дарування і забрати хоча б частину свого будинку і ділянки. Вона заявляла, що, даруючи будинок, була обманута, вважаючи, що укладає договір довічного утримання.

У всіх судових інстанціях їй відмовили. У рішенні верховної судової інстанції було сказано, що «обман» і «помилка» — різні речі. Про обман можна говорити, якщо одна сторона навмисне приховує інформацію, знаючи яку, інша ні за що б не пішла на укладення договору. Так, існують обставини, викладені у ст. 727 Цивільного кодексу України, що дають право розірвати договір дарування, але в цьому випадку суд таких обставин не знайшов.

Простіше кажучи, подарувала бабуся здуру свій будинок і залишилася на вулиці. Добре, що у неї є внучка, яка її прихистила, — а то ж усе могло закінчитися набагато гірше. На законних, зауважте, підставах.

Але давайте краще про хороше. У судовій практиці є кілька знакових справ, коли суд все-таки визнав право дарувальника на розірвання договору дарування. Одну з них було розглянуто Судовою палатою у цивільних справах Верховного суду України від 2015 року, і обставини її, на перший погляд, здаються майже ідентичними справі бабусі, яка подарувала будинок.

В одному з райцентрів Полтавської області 11 років тому вже дуже літня і хвора жінка, збираючись підписати з сином договір довічного утримання, уклала знову-таки цей чортів договір дарування квартири. І на жаль, одразу ж по цьому ставлення сина до неї різко змінилося — він повністю припинив їй допомагати. Цілих сім років вона все-таки сподівалася на допомогу сина, а потім подала позов про визнання договору дарування недійсним. Зауважте, мати була прописана в подарованій квартирі і жила там, а син проживав в іншому місці.

Отже, подала вона позов. Суди першої та апеляційної інстанцій в задоволенні позову відмовили, вища судова інстанція — теж. Але після того, як старенька подала клопотання про перегляд справи, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України все-таки скасувала попередні рішення і відправила її на новий розгляд. Річ у тім, що, подарувавши квартиру, жінка все-таки була в ній прописана і сама оплачувала комунальні послуги.

Є ще кілька схожих справ, коли договір дарування було визнано проблематичним чи навіть недійсним (до речі, в позові бабусі з Полтавщини є посилання на них). В одній справі старого-інваліда обдурили: він думав, що підписує не договір дарування, а договір довічного утримання («Ракурс» вже писав про це в матеріалі про те, як шахраї обманом намагаються заволодіти майном стареньких).

Але загалом можна сказати, що договір дарування — річ серйозна, і укладати його однозначно варто лише тоді, коли ви готові повністю і назавжди розлучитися зі своєю власністю, не ставлячи новому власникові жодних умов.

Посилання на те, що ви «не до кінця зрозуміли», «не знали», що вам «щось обіцяли натомість», на жаль, не працюють. Процитую рішення у справі про квартиру бабусі з Полтавської області, в якому, у свою чергу, суд посилається на постанову пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»: «…правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним».

У ст. 727 чітко прописані умови, на підставі яких договір про дарування може бути розірваний. Серед них — злочини проти життя, здоров'я, власності дарувальника і його рідних. Аргументи «я думав, що він людина, а він виявився сволотою» або «я не знав, що забрати подарунок назад не можна», на жаль, не годяться. Подарунки не віддарунки.