«Поїзд Київ — Війна»: 12 годин до війни

Шостий рік у нашій країні триває війна, і за цей час багато жителів мирної України, на жаль, якось пристосувалися витісняти сумні події зі своїх думок. Звикли. Призвичаїлись. В інформаційному просторі збройний конфлікт теж поступово перестав бути темою номер один: інфопростір створюють ті самі люди. Тому в голову важко вкладається думка про те, що лінія фронту, яка розділила Україну, зовсім поруч. Від мирної столиці — лише 12 з половиною годин на звичайному поїзді. На поїзді Київ — Війна.

На Костянтинівку: особливий Поїзд Київ — Війна

Нещодавно в Києві відбулася презентація трейлера документального фільму молодого режисера Корнія Грицюка «Поїзд Київ — Війна». Корній Грицюк родом з Донецька, у столицю він переїхав ще до війни, 2012 року, але в рідному місті у нього залишилися сім'я та друзі.

«Війна зачепила їх, багато хто виїхав, — каже режисер фільму «Поїзд Київ — Війна». — Тому я часто приходив на вокзал, зустрічав когось із тих, хто приїхав поїздом Київ — Костянтинівка. Влітку 2014 року в мене практично весь час жив хтось із донецьких друзів або родичів. Мені теж доводилося їздити на цьому поїзді до Краматорська. З одного боку, це типовий український поїзд, з іншого — це поїзд особливий. У ньому їдуть пасажири, яким, можливо, завтра доведеться проходити блокпости або вони пройшли їх сьогодні.

Серед пасажирів поїзда — переселенці, мешканці окупованих територій, люди, яких доля пов'язує з Донбасом. Попри різні погляди, вони змушені проводити 12 з половиною годин разом. У них часом дуже різні уявлення про те, що відбувається в країні, вони сперечаються, лаються — але все-таки змушені спілкуватися. Мені як режисерові було цікаво показати цей унікальний простір засобами документального кіно.

Разом з командою ми два місяці жили в поїздах. Увечері виїжджали з Києва, в Костянтинівці проводили кілька годин — і знову на Київ. Досконало вивчили розклад, знаємо всі станції, всі команди провідників і начальників поїздів. Це були цікаві і насичені зйомки, хоча знімати в обмеженому просторі складно».

Знімальна група фільму «Поїзд Київ — Війна» довго не могла оговтатися

«Донбас годував всю Україну, і тепер він хоче відокремитися!» — каже в камеру молода жінка. «Ця фраза мене вбиває!» — відповідає ще одна пасажирка поїзда. «Донбас був, є і залишиться українським!» Це фрази з трейлера до картини «Поїзд Київ — Війна», зібраної з матеріалів, відзнятих знімальною групою в серпні-вересні.

При цьому пасажири поїзда Київ — Костянтинівка не лише сперечаються про політику, а й розповідають історії свого життя. Люди звикають до всього, зауважив Корній Грицюк, і сьогодні вони про жахливі речі говорять спокійно й навіть з гумором.

Але одна історія особливо сильно врізалася в пам'ять всій знімальній групі фільму «Поїзд Київ — Війна».

«Це була жінка родом з Луганська, лікар, — згадує Корній Грицюк. — Коли у 2014-му почалися бойові дії, її чоловік, теж доктор, вивіз родину в безпечне місце, а сам залишився в лікарні. «Я лікар, я повинен рятувати людей», — пояснював він. Працював він у міській лікарні, і коли почалися вуличні бої, йому привозили поранених українських військових і сепаратистів. Лікував він всіх. Хіба що розпоряджався розвозити поранених по різних палатах. Так тривало все літо 2014-го. Потім цьому докторові телефонували мами зі Львова, Дніпра, Києва, дякували за порятунок своїх дітей. І в той самий час телефонували мами сепаратистів — і теж дякували. А потім під час бойових дій він загинув...

Це було п'ять років тому. Ми говорили з його вдовою і побачили, що вона намагається не шукати винних, жити далі. Ця жінка мешкає на підконтрольній Україні території, працює лікарем. І знає про життя і смерті куди більше за всіх нас. Я не повинен був піддаватися емоціям, тому що був на роботі. Але після цих зйомок вся група кілька годин не могла оговтатися».

«Поїзд Київ — Війна»: мініатюрна модель України

Координатор проекту «Поїзд Київ — Війна» Наталія Ісаєва-Урбан вважає, що Поїзд Київ — Костянтинівка — це свого роду мініатюрна модель нашої країни. Але ця модель має одну особливість: на тісному п'ятачку вагонного купе люди змушені спілкуватися один з одним і знаходити спільну мову. Яке ж співвідношення сил у поїзді?

«Людей з різко антиукраїнським настроєм одиниці, — каже Наталія Ісаєва-Урбан. — Це радує. Однак більшість — нескінченно втомлені, виснажені люди, і вони налаштовані на мир. Знаєте, тут, у Києві, нам легко бути принциповими, говорити про те, чим ми можемо пожертвувати. А коли люди реально втрачають близьких, житло, сенс життя, вони мислять інакше. Вони бачать зворотний, зовсім не героїчний бік війни — хоча б ту ж саму контрабанду.

Коли я вперше їхала до Костянтинівки, уявляла собі прифронтове містечко так: навколо військові, все кипить. А тут, уявіть, виходимо ми на перон і чуємо: «Майорськ, два місця! Донецьк, три місця!» Маршрутки їздять через блокпости, рієлтори заробляють на транзитних пасажирах, здаючи в оренду житло. Люди звикли, призвичаїлися заробляти навіть на війні.

Мене вразили бригади провідників поїзда, які живуть... у Донецьку! Уявіть, вони їдуть заступати на зміну через блокпости на українську територію, відпрацювавши, повертаються в Донецьк. І це їхнє буденне життя».

Втім, з розмов із пасажирами — героями кінофільму «Поїзд Київ — Війна» важко зробити точні й об'єктивні висновки про співвідношення проукраїнських, антиукраїнських і нейтрально-байдужих поглядів людей. Режисер Корній Грицюк переконаний, що поїзд загалом проукраїнський: «Навіть сепаратистськи налаштовані жителі окупованих територій, побувавши на підконтрольній Україні території, бачать, що тут триває нормальне життя, немає комендантської години. Втім, закоренілі сепаратисти не хотіли з нами спілкуватися. А у мене на першому плані стояло питання безпеки тих людей, яких ми знімали. Тому що людина могла сьогодні наговорити всякого, а завтра опинитися в Донецьку «на підвалі». Я не хочу зняти хороший матеріал, а потім дізнатися, що життя мого героя висить на волосині».

Заново вчитися розмовляти один з одним

Основне послання фільму «Поїзд Київ — Війна» — нам потрібно заново вчитися розмовляти один з одним, тим більше, що українці вміють співпереживати співрозмовнику.

«Я звернула увагу на те, що коли люди говорять про звичайні людські проблеми, вони запросто знаходять спільну мову, — зазначає Наталія Ісаєва-Урбан. — Але варто звернути на політику — і раптом від різних людей чуєш одні й ті самі фрази, немов написані під копірку і спеціально розучені. І відразу розумієш, наскільки успішно нами маніпулюють медіа. Нам потрібно вчитися безпосередньо розмовляти один з одним».

Робота над картиною наразі триває, і готова вона буде до весни. Але вже зараз стартує соціальна кампанія, мета якої — налагодити діалог. До неї активно приєдналася «Укрзалізниця»: в поїздах і на вокзалах будуть розміщені листівки і постери з висловлюваннями героїв фільму «Поїзд Київ — Війна». А на «Радіо Свобода» готується цикл інтерв'ю з командою проекту, переселенцями, військовими, ветеранами, волонтерами, представниками міжнародних фондів. Підійматимуться гарячі теми, пов'язані з війною на Донбасі, обговорюватимуться шляхи повернення регіону в Україну.

До речі про діалог: якою мовою говорять герої картини? «Я б хотів, щоб вони говорили українською, — каже режисер фільму «Поїзд Київ — Війна» Корній Грицюк. — Тим більше що і я, і вся знімальна група спілкуємося українською і підтримуємо україномовний контент. Але це документальне кіно, і було б неправильно виставляти таку умову людям, які все життя говорять російською. Хтось із них говорить на донецькому суржику, але баланс більше в бік російської. У нашому фільмі є навіть один пасажир-німець, який говорить російською з акцентом».

Між іншим, це дуже примітний пасажир. Наталія Ісаєва-Урбан розповіла, що Георг Жено довго жив у Росії, закінчив Інститут театрального мистецтва. Виїхав з Росії незадовго до нашого Майдану, а під час війни почав працювати з дітьми на сході України. Він розповідає про театр, веде курси акторської майстерності, і ця робота дає колосальні результати. Щоб у майбутньому ситуація змінилася на краще, потрібно вкладатися в дітей і молодь.

P. S. Проект «Поїзд Київ — Війна» реалізується завдяки фінансуванню Українського культурного фонду та за підтримки АТ «Українська залізниця».