Чисто трипільське вбивство

30 жовтня в Києві буде представлений тізер повнометражного художнього фільму «Пожежа Саніри». Це детективна історія про дорослішання, яка є захопливою і сама по собі, але особливого шарму їй додає той цікавий факт, що дія розгортається в далекій давнині в Трипільському місті. Трипілля, ймовірно, — епоха, що найбільш романтизується українцями.

Сценарій майбутнього фільму написаний за однойменним твором Еда Данилюка. Книга писалася вісім років. Ось як про це розповідає автор: «Перша версія роману «Пожежа Саніри» з’явилась у липні 2007 року. До видавництва я віддав вже дев’ятнадцяту версію. І це сталося наприкінці 2015 року. Весь цей час — вісім років — я не просто переписував текст, я уточнював його з точки зору історичної точності, намагаючись, щоб кожне слово, кожна подія роману відповідала науковим фактам. Дуже в цьому мені допоміг професор Михайло Юрійович Відейко, всесвітньо визнаний експерт із Трипілля, який став науковим консультантом роману».

Така довга історія написання вже не здається дивною, коли занурюєшся в чарівний світ Трипілля. Шар за шаром відкриваєш нові подробиці, якими хочеться ділитися.

На момент, коли трипільці будували міста з 15‒20 тисячами жителів у кожному, ще не існувало одомашнених птахів (домашніх курей, наприклад), колеса як практичного винаходу, а не іграшки, одомашнених фруктових дерев. Не існувало самого поняття держави, ще не було винайдено письма, у жителів Месопотамії ще не виникло ідеї рити канали, а в жителів Єгипту — будувати піраміди. В той час жито вважалося бур’яном, а на українській землі жили справжні леви (такі, як в сьогоднішній Африці). До речі, в одному з епізодів фільму такий лев з’явиться.

Спокуса побудувати місто мрії, де будуть відчуватися відгомони українства в глинобитних стінах, в орнаментах, у прикрасах, і розіграти в ньому «чисто трипільське вбивство» здалася неймовірно привабливою відомому українському режисерові Олександру Кирієнку. На той момент на рахунку Олександра вже були численні успішні режисерські роботи в кіно і на телебаченні, включно з поданою від України на здобуття премії Оскар кінодрамою «Ілюзія страху». Саме ентузіазм Олександра Кірієнка й рухав написання сценарію протягом трьох років. Чому так довго? Тому що Олександр не робив жодних послаблень ні на що. Він хоче зняти фільм за найвищими стандартами глядацької якості, фільм, який став би в один ряд із голлівудськими блокбастерами. Задля сценарної адаптації роману до проекту приєднався Денис Замрій, кіноакадемік, автор багатьох сценаріїв, гуру сценарного мистецтва.

Фільм розповідатиме про злочин, який могли скоїти тільки в ті часи. У світі Трипілля, близько 5500 років тому, десь між Південним Бугом та Дніпром, молодий городянин Саніра мимоволі бере у свої руки розслідування серії таємничих подій, що жахають його місто і загрожують життю городян. Все почалося з пожежі, що знищила місто за кілька годин до запланованого ритуального спалення. За незрозумілих і страшних обставин вбито головного підозрюваного. Жахаючі загадки множаться. Здається, найбезжальніші трипільські богині розлютилися на людей.

Саніра — 16-річний хлопець, який незабаром має пройти ритуал ініціації і стати повноцінним членом суспільства. Упродовж шести днів він проходить шлях від непевного у собі підлітка до дорослого чоловіка, здатного на власний вчинок, на власне відповідальне рішення.

Звучить дивно, але значення Трипільської цивілізації для сьогодення українців складно переоцінити. В переломні моменти історії кожного народу великої актуальності набувають питання його походження та етнічної історії. Цим пояснюється велика кількість досліджень і обговорень про історичні корені українців.

Відкриття трипільської культури заведено рахувати від 1893 року, коли археолог-аматор Вікентій Хвойка відкрив поселення в Києві, на вулиці Кирилівській, 55. До кінця минулого сторіччя вчені вважали, що багато знають про Трипілля, але останні 15 років принесли знахідки, які якщо і не перевертають нашу уяву про давнє життя цих людей, але значно її змінюють.

Виявляється, що трипільські горни майже на три тисячоліття старші за ті, що раніше вважалися найдавнішими в Європі. Це професійне технологічне обладнання майстрів, які мусили знатись не лише на глині й фарбі, а й на теплотехніці. І зараз вже знайдено понад десяток цих горнів, які мали настільки досконалу конструкцію, що щось подібне з’являється на Мінойському Криті лише в XI столітті до нашої ери. У 2012 році знайшли громадську будівлю розміром 60 на 20 метрів. Це на той час найбільша споруда на Європейському континенті. На думку фінського науковця Аско Парполи, індолога з Гельсінського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме у Трипільській культурі на території сучасної України.

Таке глибоке і поважне коріння надихає і дає сил рости, воно укріплює позитивну самоідентифікацію, романтизує витоки людства на нашій землі і перетворює історію на казку, а українські землі — на колиску Європейської цивілізації, але це вже не казка, а науково встановлений факт.

Сталося так, що на початку один письменник закохався у Трипілля, і це творче почуття народило роман, а за ним і притягнуло до історії п’ятитисячорічної давнини найкращих кіномитців країни.

Отже, проект фільму про Трипілля — це жодної містики, просто везіння. А може, містика якраз і є в тому, що стільки разів поспіль цьому проекту везло?

Проект здійснюється за підтримки Українського культурного фонду.