Новини
Ракурс
Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Солдатам постійно вбивали в голову, що найкращий зек — мертвий зек

9 бер 2020, 11:27

Олег ШУЛЕЦЬ

«Хороший зек — мертвий зек» — перші слова, які я почув від «батьків»-командирів на початку своєї армійської служби. І ці ж самі слова я чув майже щодня з вуст декого з офіцерів і прапорщиків як у рідному підрозділі, так і в тих, де я бував. Чули їх і мої товариші по службі.

На території Молдавської РСР було 22 виправно-трудових колонії. Не знаю, наскільки правдивим є цей факт, але так нас тоді інформували. Кожне місце позбавлення волі охороняла одна з рот нашої Кишинівської конвойної бригади (в/ч 7481). Двадцять дві зони на одну маленьку республіку — це чимало. У Кишиневі був штаб нашої конвойної бригади, і значна кількість особового складу перебувала саме там. Були підрозділи, які не лише охороняли зони, а й конвоювали засуджених до місць позбавлення волі. Іноді подібне відрядження у «столипінському» вагоні могло тривати не один місяць, оскільки шлях пролягав крізь територію всього Радянського Союзу.

Більшість моїх земляків хотіли служити саме в Кишиневі, оскільки після Києва столиця Молдавії була їм психологічно ближча. Ну а мені захотілося побачити пушкінські місця, та й життя у триповерхових кишинівських казармах з великою кількістю офіцерів і прапорщиків мене не приваблювало. Раз у раз треба було крутити головою на всі боки, щоб встигати докласти руку до козирка головного убору, тобто віддати військову честь старшому за званням.

Цыганы шумною толпой...

Хотілося б трохи розповісти про свій підрозділ. Я вибрав його завдяки Пушкіну і кінофільму «В бой идут одни старики». У відомого Олександра Сергійовича в поемі «Цигани» є рядки: «Цыганы шумною толпой по Бессарабии кочуют» або «Кочуя на степях Кагула…», вони не могли залишити байдужою людину, яка любила творчість Пушкіна і хотіла на власні очі побачити ці кагульські степи. У кінофільмі Ролана Бикова один з головних героїв, Кузнєчик, каже, що краще бути якомога далі від начальства і ближче до кухні. На мій погляд, служити якнайдалі від штабу бригади в периферійному підрозділі набагато спокійніше. І час підтвердив мою правоту.

Служба в конвойних підрозділах у місцях позбавлення волі вельми одноманітна. Солдати здебільшого зайняті вартовою службою з охорони зони або виробничих об'єктів, куди зеків вивозили на роботу. У вільний від несення служби час проводилися заняття. Особлива увага приділялася бойовій і політичній підготовці. Бойова підготовка переважно складалась із занять зі стрільби: стрільба денна, стрільба нічна, по мішенях ростових, мішенях, що рухались, «зек на паркані» тощо. Були, звісно, і тактичні заняття, обкопування, біг у загальновійськових захисних комплектах. Але запам'яталися саме стрільби. Кілька років по армійській службі, коли вже був у спецвідрядженнях на території Нагірно-Карабаської автономної області, я майже рефлекторно відкривав вогонь першим, адже правила застосування зброї на несвідомому рівні були вбиті в мою голову ще на строковій службі в армії.

Такі ж самі люди, як і я

До призовного віку я прочитав понад тисячу книжок. Все, що було в батьківській бібліотеці. Тому вбити в мій мозок те, що «хороший зек — мертвий зек», було неможливо. А крім цього, усвідомлюючи, що через сталінські табори пройшли мільйони невинних, я в душі сумнівався щодо винуватості всіх зеків, які охоронялися нами. Дивлячись на засуджених, я реально розумів, що вони такі ж самі люди, як і я, а за моральними якостями зеків дехто з них міг би дати фору тим, хто на зоні опікувався їх перевихованням.

Але я чітко запам'ятав один з армійських постулатів щодо застосування зброї: «Краще нехай мене посадять через когось, ніж когось через мене». Ця армійська мудрість була проста. Якщо хтось вчинить незаконну дію щодо мене, наприклад, вб'є, то на нього чекає в'язниця. Якщо я перегну палицю і застосую зброю, в найгіршому разі на мене чекає теж в'язниця, але при цьому я залишуся в живих. Як співав Володимир Висоцький: «И кто кого переживет, тот и докажет, кто был прав, когда припрут…»

Зараз, три десятки років по тому, я розумію, що «батьки»-командири привчали нас до того, щоб у зеку ми не бачили собі подібного, тобто людину. І, напевне, їм це вдавалося з огляду на певні обставини. Адже солдатам всього по 18‒20 років. Як говорили класики марксизму-ленінізму, буття визначає свідомість. Хоча в конвойних частинах цю думку інтерпретували інакше: «биття визначає свідомість», або ж «пиття визначає свідомість».

Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Нам, молодим солдатам, розповідали, що зек — це за своєю суттю звір, який хоче втекти, і що кожен з них є надзвичайно небезпечним, що серед цього контингенту є значна кількість осіб, схильних до втечі і насильства. І в будь-який час кожен з нас має бути готовий запобігти втечі. А для запобігання втечі треба застосовувати зброю. І не просто застосовувати, а застосовувати її виключно на ураження. Щоправда, водночас казали, що в денний час при запобіганні втечі спочатку треба зробити попереджувальні постріли в повітря, ну а потім... на ураження. Тобто з боку адміністрації навряд чи можна говорити про людське ставлення до засуджених. А будь-яка дія породжує протидію. І це не могло не позначатися на ставленні колишніх зеків до осіб, які носили форму ВВ МВС. Ось чому внутрішні війська МВС СРСР були, напевно, єдиними, з яких дозволялося демобілізуватися в цивільному одязі.

При демобілізації військовослужбовець отримував «вимогу», на підставі якої йому видавали безкоштовний плацкартний квиток до місця прибуття. З власних грошей солдат доплачував, щоби доїхати додому з комфортом у купе. Але і на полустанку, і у вагоні він міг, звичайно, зустріти колишніх зеків і не доїхати додому живим і здоровим. Якщо люди в формі ВВ не бачили в зеку людини, то і колишній зек найчастіше відповідав взаємністю.

Сила земляцтва

Склад моєї роти був не просто інтернаціональним, я б сказав, він був глибоко інтернаціональним. Більшість становили узбеки, каракалпаки, таджики, туркмени, киргизи, азербайджанці, казахи, дагестанці. Були різні національності і народності, наприклад, аварці, лезгини, кумики, лакці, табасарани. Табасарани мене дивували тим, що іноді переходили на російську мову, коли рідною не могли зрозуміти один одного, а жили вони у «верхньому» і «нижньому» Табасарані.

Але я з великою повагою згадую їх, оскільки саме тоді я зрозумів значення і силу земляцтва. Попри те, що вони були незнайомі один з одним до призову і належали до різних народностей, вони були земляками, і тому всі трималися разом і готові були заступитися один за одного. І всі як один були фізично міцними. «Чистих» росіян було буквально пару чоловік.

Хочеш додому — злови зека

Чого найбільше хотілося солдату-строковику під час проходження служби в лавах Радянської Армії? Відповідь однозначна, незалежно від роду військ, національності і місця служби, — з'їздити у відпустку додому. Солдати внутрішніх військ не були в цьому плані винятком. Але для отримання відпустки треба було зробити щось на межі неможливого. Тут замало бути відмінником бойової та політичної підготовки або комсомольцем-активістом. Для солдата внутрішніх військ гарантією відпустки було запобігання втечі з місць позбавлення волі або затримання зека-втікача. Як співається у пісні: «Десять суток цена — кто назначил ее?».

Постає закономірне запитання: як гарантовано запобігти втечі? Варіантів — два: або самому її організувати, або спровокувати. Вчорашній школяр організувати втечу не в змозі. Хіба тільки стати її співучасником, якщо засуджений планує тікати з допомогою конвоїра. А ось спровокувати втечу — це цілком реально. Запобігання втечі свідчить про високу боєготовність підрозділу. Адже в разі її запобігання не тільки солдат буде заохочений відпусткою, але й командир підрозділу теж. Та й весь підрозділ у системі ВВ МВС вважатиметься передовим. Тому ані офіцер, ані прапорщик не зупинять подібну провокацію, а зрештою — не завадять скоєнню умисного вбивства. Адже солдатам ВВ постійно вбивали в голову, що найкращий зек — це мертвий зек.

Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Мені ніколи не доводилося чути про те, що подібні провокації діставали розголос. Але неодноразово чув про нагородження солдатів, які запобігали втечі, і з великою часткою ймовірності можна стверджувати, що випадки провокацій втеч мали місце у ВВ МВС СРСР. Щодо цього хочу навести такий приклад.

Зек повинен працювати

У радянські часи, як і тепер, існувало гасло про перевиховання працею. Ще класики марксизму-ленінізму писали про те, що праця є усвідомленою необхідністю. Планувалося переходити від гасла «від кожного за його здібностями, кожному за його працею» до гасла «від кожного за його здібностями, кожному за його потребами».

Гасла гаслами, а і за радянських часів, і зараз залишається постулат: «зек повинен працювати». Тому в усіх місцях позбавлення волі є виробничі потужності, де працюють зеки і випускають певну продукцію, надають послуги, наприклад, з ремонту техніки. Але неможливо всіх забезпечити роботою на території зони. У Молдавії зеків вивозили на виробничі об'єкти, де вони працювали по вісім годин, а після закінчення робочого дня засуджених конвоювали туди, де вони безпосередньо відбували покарання. Поширеною роботою, що не потребує високої кваліфікації, було збиття тари. Засуджені з дощечок, які для них завозилися, робили ящики для винограду, персиків, черешень, груш або яблук, залежно від сезону.

Виробничі об'єкти охоронялися виключно тоді, коли там працювали зеки. В інший час охорони не було. Зазначені об'єкти являли собою барак, де безпосередньо працювали зеки, а також вартове приміщення, де перебував особовий склад варти, що охороняла зеків. Ці приміщення огороджувалися сіткою-рабицею, поверх якої в певних місцях натягалася МПП. МПП — малопомітна перешкода, що являє собою дрібний тонкий дріт з нержавіючої сталі, в якій легко заплутатися. Сіток-рабиць, натягнутих по периметру охоронюваного об'єкта, було дві. Між ними завширшки близько чотирьох метрів проходила контрольно-слідова смуга.

Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Ганебна сізіфова праця

В ті дні, коли зеки працювали на виробничому об'єкті, кілька з них протягом всього дня з металевими граблями в руках очищали контрольно-слідову смугу, видаляючи із землі смітинки й травинки. Під палючим молдавським сонцем це була нелегка робота, враховуючи, що граблі були зварені з цільного металу і важили щонайменше 30 кілограмів. Їх трикутні зуби розпушували землю на глибину п'ять сантиметрів. Зеків, зайнятих на подібних роботах, зневажливо називали прикордонниками.

Їхня робота нагадувала сізіфову працю, адже була нескінченною. Щойно контрольно-слідова смуга на одній з ділянок ставала ідеальною, на сусідній вже пробивався бур'ян, а після сильного дощу всю смугу треба було відновлювати — на всіх ділянках одночасно.

Це була ганебна робота. Вона навіть не оплачувалася, тоді як ті засуджені, які збивали тару, при виконанні норми отримували оплату і могли отоварюватися в продуктовому кіоску. Але тут важливим є те, що зазначену роботу виконували виключно «козли», які співпрацювали з адміністрацією. Проте саме завдяки цій роботі «козли» могли претендувати на умовно-дострокове звільнення. Їхню роботу можна було розглядати так, що зек сам для себе і своїх співкамерників будує тюремну стіну, щоб виключити можливість втечі.

Сторожова вишка і піраміди з ящиків

По периметру охоронюваного об'єкта стояли сторожові вишки, на яких вартові солдати несли службу. Словосполучення «сторожова вишка» звучить доволі грізно. За своєю суттю це міг бути звичайний дерев'яний «грибок», який часто можна побачити над дитячою пісочницею. Він мав захищати караульного від дощу. Вишка мала дерев'яний майданчик розміром два на два метри, дерев'яні сходи заввишки трохи більш як метр. Жодних інших огорож, окрім сітки-рабиці, на виробничих об'єктах не було. Тому засуджені чудово бачили вартових, які несли службу на постах, а вартові бачили зеків, коли ті виходили з барака.

Величезна територія біля бараків була заповнена готовою продукцією — тарними ящиками. З них складалися цілі піраміди, які періодично, коли зеків не було на об'єкті, вивозилися вільнонайманими трактористами на величезних причепах. Робота на вивідних об'єктах для засуджених була дуже привабливою. По-перше, на роботі швидше минав час, по-друге, за неї платили. А крім того, робота давала значну кількість ніштяків (додаткових благ, можливостей).

З огляду на те, що кожен зек за зміну збивав кілька десятків ящиків, а на об'єкт привозили близько сотні засуджених, то ряди готової продукції висотою близько чотирьох метрів тяглися близько сотні метрів. Така піраміда у своєму череві мала певні лабіринти, де можна було сховатися від всевидющого ока вертухая (атестований військовослужбовець в місцях позбавлення волі) і поспати кілька годин, а можна було і борзонути (відкрито зробити щось категорично заборонене), наприклад, позасмагати на вершині піраміди ящиків, особливо навесні, коли сонце зовсім ніжне, а вітерець м'який. Подібні вільності могли дозволити собі виключно блатні. Вони із задоволенням їздили на подібні об'єкти, але не працювали, і при цьому, як правило, були передовиками, оскільки нарядники із зеків писали їм максимальні показники. Природно, що за них працювали інші. Щоправда, таке задоволення могли собі організувати не тільки блатні, а й ті, хто був здатен оплатити працю ближнього. При цьому, як і в усіх місцях позбавлення волі, незмінною валютою вважалися чай, цукор і куриво.

Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Найкрутіший ніштяк — це можливість провести час з особою жіночої статі, не з дівчиною і не з жінкою, а саме з особою жіночої статі. Вік, краса — це вторинне. Туди, де відбували покарання чоловіки, жінка могла потрапити тільки на побачення, тобто офіційно через вхідні ворота контрольно-пропускного пункту. А от на виробничому об'єкті, який у неробочий час караулом не охоронявся, неофіційні побачення були можливі. Особа жіночої статі, часто звана зеками зневажливо-шанобливо стахановка, за допомогою зацікавлених цивільних осіб, яких сьогодні я б назвав сутенерами, переміщалася через сітку-рабицю і ховалася в ящиках. Сховавши стахановку на об'єкті і забравши з обумовленого місця передоплату, сутенери йшли з об'єкта, при цьому старанно зачистивши свої і стахановські сліди на контрольно-слідовій смузі шматками арматури. Після робочого дня вони забирали стахановку з об'єкта.

У неробочий час на неохоронюваний об'єкт заносили заборонені предмети. Зазвичай це вино і самогон, а також харчові продукти. За радянських часів наркоманія, особливо в Молдавії, не була поширеним явищем. Тож заборонені предмети не були чимось страшним і небезпечним. Важливо було, щоб міцні напої вживалися в міру і бажано під закуску. Щоправда, іноді частину спиртного з об'єкта могли перемістити в житлову зону, щоб підігріти (підтримати) своїх ближніх. Для цього використовувалися презервативи або гумові грілки. Грілки могли бути виявлені при поверхневому огляді. Надійніше було використання презерватива, який заповнювався спиртним, у процесі заповнення заковтувався і за ниточку прив'язувався до одного з зубів. Але це зовсім інша історія.

Мрії недосяжні і мрії реальні

Отже, під «грибком» з автоматом перебуває солдат-строковик 18‒20 років. У нього бойове завдання: не допустити втечі засудженого в секторі своєї посади. Якщо зек скоїть втечу через мій сектор — мені самому світить в'язниця, якщо через інший сектор — в'язниця світить ще комусь. Неприємностей не уникне весь підрозділ, і насамперед — ті, хто служить давно і вже чекає на дембель. За неписаними канонами з підрозділу, звідки було скоєно втечу, демобілізують в останню чергу, як кажуть, «під ялинку». Тому саме «діди», не гірше за офіцерів і прапорщиків, часто контролюють службу молодих. Дивляться, щоб молодий не заснув на посту, не проніс із собою радіоприймач, не читав і не писав. На все це молодий права не має, як за статутом, так і за строком служби.

Ловля зека на живця. Фото: Pixabay

Та й про відпустку на першому півріччі служби солдат може тільки мріяти як про щось недосяжне. Але є і досяжні речі: виспатися у вихідний, отримати посилку чи принаймні лист, а вже якщо дуже пощастить — сходити у звільнення. А це кілька годин свободи. Можна поїсти морозива, подивитися кіно. Приємно, але банально. А якщо ти вже «дід», то ти досвідчений боєць внутрішніх військ, здатний оцінювати ситуацію і свої можливості. Можна і борзонути, але бажано без зальоту. Адже хочеться побути з представницею прекрасної статі, яка, можливо, буде готова до подальшого спілкування. Таку можна зустріти на дискотеці.

Йти на дискотеку у формі можна, але страшнувато з низки причин. Основна — специфіка військ. На дискотеці запросто може бути раніше судимий одноліток, якому я і мої наміри явно не сподобаються. Тому на дискотеку треба йти з однопризовниками. Але невеликою групою, адже представниця прекрасної статі свою увагу може приділити не мені, а моєму товаришеві по службі. На дискотеку можуть прийти і солдати з іншої військової частини з такою ж самою метою, як і в мене. Тоді потрібен колектив, оскільки в разі конфлікту перемога може бути на боці більшості. Але над солдатами радянської армії, ми, конвойники, зазвичай брали верх не кількістю, а борзою самовпевненою поведінкою. Як кажуть, з ким поведешся, від того й наберешся. А із зеками ми спілкувалися майже щодня.

У житті завжди є місце подвигу

Тепер ми ближче підходимо до максимально можливої мрії. Всеосяжної і всепоглинальної — мрії про відпустку. Адже вдома солдат може сходити на дискотеку. І одяг на ньому буде цивільний. І перспективи у нього можуть бути глобальні. Але для цього потрібна відпустка. Для відпустки потрібен фактичний подвиг. А подвиги відбуваються на війні, але, як то кажуть, і в житті завжди є місце подвигу.

Ось тут-то і передбачається процес ловлі зека «на живця». Як правило, його організовує солдат, який прослужив близько року. Він уже і службу «розуміє», але й у відпустку хоче. «Дід» на подібне не піде. У нього і так дембель скоро, а крім того, після реальної ловлі зека «на живця» його неодмінно переведуть на інше місце служби, не пов'язане з охороною засуджених. А міняти місце служби, де ти вже прижився, не дуже приємно.

Отже, солдат для несення служби заступив на пост виробничого об'єкта, до того, як зеків вивели на об'єкт. Він роззутий — чоботи виставлені на підвіконні «грибка». Над головою, на перекладині під дахом, розвіваються на вітрі онучі. При цьому солдат демонстративно зайнятий повним розбиранням автомата Калашникова — можливо, під легку музику, що доноситься з радіоприймача. І на це в нього йдуть всі дві чи три години служби на посту. Наступного дня або через день той самий солдат у першу зміну несе службу на тому ж самому посту, і історія повторюється. Напевно, зеки між собою обговорили таку ситуацію, особливо ті, хто мріє про втечу.

А раптом вийде

Мрія про втечу схожа на мрію солдата про відпустку, і не кожен нею поділиться. Якщо про це стане відомо в оперчастині, то про роботу на вивідному об'єкті можна забути. Зек потрапить в категорію схильних до втечі — а це посилений контроль. Якщо подібна історія з роззуванням і чищенням автомата повторюватиметься систематично, то на десятий або двадцятий раз буде скоєна спроба втечі через сектор роззутого солдата з розібраним автоматом. Адже у когось із зеків це стало нав'язливою ідеєю, як не скористатися нагодою. А може, хтось просто програвся в карти і відважується на втечу через неможливість розрахуватися.

Вся колонія переживатиме за зека, який втік. І плювати, що потім погіршаться умови утримання, збільшиться кількість шмонів (обшуків), і вони будуть аж ніяк не формальними. І з загону втікача протягом року нікого не відправлятимуть на УДЗ (умовно-дострокове звільнення). Щоб контингент стукав (доносив) ефективніше. Але в разі вдалої втечі авторитет загону, з якого зек втік, зростає, хоча репресій від адміністрації не уникнути, оскільки через вдалу втечу неприємності чекають і на адміністрацію, і на начальника колонії, і на його заступників, і на начальника загону, чий зек втік.

Фінальна сцена

Отже, подія відбулася. Зек клюнув «на живця». З дикою відчайдушністю і з адреналіном в крові він кидається на паркан із сітки-рабиці і майже як птах просто перелітає через нього. Вартовий у цей час не має права стріляти на ураження, поки не буде подолана лінія охорони. Адже вбитий чи поранений зек в такому разі може просто впасти на землю на території виробничого об'єкта. І тоді тому, хто стріляв, може світити зона. Але зекові немає коли про це думати. Він думає про те, як швидше подолати таку огорожу з сітки-рабиці. А за плечима у зека торбинка або саморобний рюкзачок. У нього там цивільний одяг, який він одягне, коли потрапить на волю. Адже біжить він у зеківській робі, на грудях у нього бирка з прізвищем і номером загону. Крім того, у нього є гроші, хай навіть позичені, яких вистачить, щоб поїхати якнайдалі від своєї зони.

Але, на жаль, дива не відбувається, і буквально за кілька секунд з близької відстані зек буде вбитий автоматною чергою. Солдат розбирав не свій автомат, а чужий. Його автомат весь цей час був у зібраному вигляді під стінкою «грибка». А промахнутися з близької відстані солдат внутрішніх військ не може. Ось така фінальна сцена ловлі зека «на живця», або, називаючи все своїми словами, так сталося умисне вбивство.

Чи існує сьогодні ловля зека «на живця»? Відповідь залежить від умов утримання засуджених, морально-етичних переконань військовослужбовця внутрішніх військ і суспільства загалом.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...