Новини
Ракурс
Брестський мир. Фото: РИА Новости

До сторіччя Брестського миру: цікаві факти, про які не говорять

6 бер 2020, 12:25
Договір, підписаний з Росією, не вартий
того паперу, на якому написаний.

Отто фон Бісмарк

 

4 березня 1918 року було укладено так званий Брестський мир між Росією та Німеччиною. При цьому одночасно був підписаний мир ще й з Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, про що в документальній хроніці майже не згадується. Таким чином, зазначені країни вийшли з війни, у якій брали участь 38 держав із населенням 1,5 млрд і в якій загинуло 10 млн військових і цивільних осіб.

Україна не залишалась осторонь цієї війни. Її значна територія опинилася в прифронтовій смузі, а в Королівстві Галичини та Володимирії, Герцогстві Буковина, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборчих сторін: Російської та Австро-Угорської імперій, а також кайзерівської Німецької імперії.

Різним було ставлення українців, які проживали в зазначених регіонах, до воюючих держав. Одна частина українства підтримувала Російську Імперію, друга — Австро-Угорщину. За підрахунками істориків, у Першій світовій по обидва боки фронту — з боку Російської та Австро-Угорської імперій — воювали приблизно 4,5 млн українців. У російській армії їх налічувалося 4 млн, у австрійській — близько 500 тис. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були воювати один з одним.

Брестський мир: суть документа

Істориками кожної зі згаданих країн написано значну кількість досліджень про укладення договору, проте деякі з них є досить суперечливими за своєю оцінкою. Розглянемо історичні факти, які сприймаються однозначно і відображені у першоджерелі — «Мирный договоръ между Россіей съ одной стороны и Германіей, Австро-Венгріей, Болгаріей и Турціей съ другой», надрукованому в друкарні Московської Ради робітничих і солдатських депутатів у 1918 році.

Брестський мир

Брестський мир

У статті 14 цього договору передбачалась його ратифікація сторонами. Зі сторони РРФСР угоду було ратифіковано на Надзвичайному IV Всеросійському з'їзді Рад 15 березня 1918 року. А з німецької — імператором Вільгельмом II 26 березня того ж року.

Брестський мир

У статті 6 Росія зобов’язувалась негайно укласти мир з Українською Народною Республікою, звільнити територію України від своїх військ, припинити агітацію і пропаганду проти уряду та державних установ республіки. Ці факти радянськими та російськими істориками не згадуються.

Брестський мир

Доля Брестського миру

13 листопада 1918 року ВЦВК ухвалив постанову про анулювання угоди, урочисто заявивши, що умови миру з Німеччиною, підписані у Бресті 3 березня 1918 року, втратили чинність і значення; договір, а також Додаткова угода, підписана у Берліні 27 серпня та ратифікована ВЦВК 6 вересня 1918 року, в цілому і всі їхні пункти оголошувались недійсними. Такою була доля Брестського миру, підписаного Радянською Росією з Німеччиною та згаданими державами.

Як зазначено у вступній частині договору, для ведення мирних переговорів та підписання договору від РРФСР уповноваженими представниками було призначено Григорія Яковича Сокольникова, Лева Михайловича Карахана, які на той час були членами Центрального виконавчого комітету Ради робітничо-солдатських і селянських депутатів, а також Григорія Васильовича Чечеріна, помічника наркома закордонних справ, та Григорія Івановича Петровського, наркома внутрішніх справ.

Брестський мир

Щоб мати уявлення про їхню чиновницьку діяльність у ті неспокійні часи, ознайомимось з біографіями, наприклад, Сокольнікова і Карахана, життєвий шлях кожного з яких є досить показовим, спрямований непередбачуваними поворотами долі, а отже, повною мірою трагічним.

Григорій Сокольников

Григорій Яковлевич Сокольников (Гірш Янкелевич Брилліант) народився 15 серпня 1888 року в Ромнах Полтавської губернії в заможній єврейській родині. Батько — Яаков Брилліант, лікар, власник аптеки. Мати — Фаня Розенталь, донька купця першої гільдії. Сокольников закінчив 5-у московську класичну гімназію. Навчався на юридичному факультеті Московського університету, проте залишив його через революційну діяльність.

У 1905 році вступив до Російської соціал-демократичної робітничої робочої партії. Брав участь у революційних подіях 1905‒1907 років.

Восени 1907 року був заарештований, а у 1909-му засуджений до довічного заслання, яке відбував у селі Рибному Єнісейської губернії. Проте за шість тижнів після прибуття в село втік за кордон і оселився у Франції, де поєднував навчання в Сорбонському університеті з журналістською діяльністю (брав участь у виданні газети «За партію»). Часто зустрічався з Леніним. У 1914 році закінчив юридичний факультет і курс докторанта з галузі економіки у Сорбонні. Володів шістьма мовами.

Пізніше жив у Швейцарії, де організував Бюро закордонних більшовиків. Після Лютневої революції разом з Леніним та іншими революціонерами повернувся до Росії у «пломбованому вагоні».

На VI з’їзді РСДРП(б) був обраний членом центрального комітету партії. Входив до складу Петроградської Ради робочих та солдатських депутатів. Був членом політбюро ЦК партії більшовиків, створеного для підготовки збройного повстання проти Тимчасового уряду. Після захоплення влади більшовиками став членом ВЦВК нового складу, головним редактором газети «Правда».

У 1917 році керував націоналізацією банківської системи.

Перебуваючи вже у складі делегації від Росії, що мала направлятись до Брест-Литовська для укладення договору, Сокольников замінив Лева Троцького, керівника делегації.

Брав участь у громадянській війні як командувач 8-ї армії, не маючи при цьому ні військової освіти, ні досвіду самостійного командування.

У 1920 році був командувачем Туркестанського фронту, головою Туркестанської комісії ВЦВК і РНК, головою Туркбюро ЦК ВКП(б).

Григорій Сокольников. Фото: SEM40

У 1923‒1926 роках — нарком фінансів СРСР. За його ініціативою було введено в обіг радянську валюту червонець, що прирівнювався до 10-рубльової золотої монети царської чеканки.

У 1924‒1925 роках брав участь у діяльності «нової опозиції» в партії, лідерами якої були Григорій Каменєв і Лев Троцький. Виступав за колективне керівництво партією, висловлював сумніви у необхідності збереження посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), яку обіймав Сталін.

Після поразки опозиції втратив посаду наркома фінансів.

В 1926‒1928 роках — заступник голови Держплану СРСР і одночасно — голова Нафтосиндикату СРСР до 1929 року, пізніше — посол СРСР у Великій Британії, заступник народного комісара іноземних справ. У 1930 році втратив членство в ЦК партії, а в 1935-му був призначений на посаду заступника наркома лісової промисловості СРСР, що було явним пониженням у порівнянні з попередніми посадами.

У 1936 році був заарештований по справі «Паралельного антирадянського центру» і виключений зі складу кандидатів у члени ЦК та партії. На відкритому судовому процесі обмовив себе, визнавши винним. Наступного року його засудили до 10 років позбавлення волі. За офіційною версією, Г. Сокольникова вбили засуджені в Тобольській в’язниці. У 1988 році був посмертно реабілітований Пленумом Верховного суду СРСР.

Лев Карахан

Лев Михайлович Карахан народився 20 січня 1889 року в Тбілісі, в сім’ї присяжного повіреного з Кутаїської губернії, вірменин. Закінчив Тифліське реальне училище, у 1910‒1915 роках навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, проте не закінчив, екстерном здобув вищу освіту в Томському університеті.

У 1915 році був заарештований та засланий у Томськ за організацію нелегальної типографії та участь у революційній діяльності. Звільнений після Лютневої революції. Член РСДРП(б).

Був секретарем радянської делегації на мирних переговорах у Брест-Литовську. З 1918 року обіймав посаду заступника наркома закордонних справ РРФСР. У 1926‒1934 роках — заступник наркома закордонних справ СРСР. У 1934-му — повноважний представник СРСР у Туреччині. Цього ж року, відкликавши до Москви, Карахана заарештували, а в 1937-му Військовою колегією Верховного суду він був засуджений до смертної кари. Розстріляний в день винесення вироку. Посмертно реабілітований у 1956 році.

Лев Карахан (в центрі) серед членів делегації на переговорах у Брест-Литовську. Фото: Wikimedia

Оригінальне видання «Мирного договору…», що дійшло до наших днів, докладно розкриває реальну картину історичних подій, допомагає усвідомити їх значення. За часів Радянського Союзу історикам під впливом панівної комуністичної ідеології невигідно було згадувати, що Росія визнала існування Української Народної Республіки, зобов’язалась негайно підписати з нею мир, вивести свої війська з її території, а також припинити агітацію та пропаганду проти уряду і державних органів УНР.

Друкована продукція, яка містила подібну інформацію, підлягала знищенню, а окремі примірники могли зберігатись виключно у спеціальних сховищах, на кшталт архіву КДБ СРСР чи ФСБ РФ. Ось чому особливо цінним є видання «Мирний договір…». На його 149 сторінках міститься тексти договорів, підписані 4 березня 1918 року між усіма сторонами, а також додатки, додаткові угоди, заключний протокол, митні правила й тарифні таблиці до них, копія розгорнутої карти, на якій відображено кордон Радянської Російської Республіки і Німеччини (розміром 22 х 40 см). Крім того, у Додатковому договорі чітко регламентовано обмін військовополоненими і цивільними полоненими (глава 5), докладно визначено порядок застосування повної амністії, яку кожна зі сторін договору гарантувала громадянам протилежної сторони (глава 7).

Таким чином, видання про Брестський мир має наукову, історико-культурну цінність, є бібліографічною рідкістю та історичним артефактом.

Олег ПОПОВЧЕНКО, адвокат, кандидат юридичних наук, доцент


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...