Боротьба з коронавірусом: хибне уявлення про безпеку

Відтепер на людях рекомендують носити маску і рукавички. Це останній захід литовського уряду, спрямований на стримування пандемії коронавірусу в країні, де все ще порівняно мало випадків захворювання і у відділеннях інтенсивної терапії вдосталь місць. Крім питання, де взяти маски і рукавички об одинадцятій вечора, коли в магазинах все розпродано, і сумнівів у безпеці цього заходу (з огляду на той факт, що люди часто торкаються масок, тим самим лише підвищуючи ризик зараження), виникає подив щодо його необхідності: навіщо йти на крайність, коли нинішній пакет заходів, схоже, і без того непогано працює, а італійський, іспанський чи французький сценарій не прогнозується? Я цілком підтримую соціальне дистанціювання, проте прийняте в цьому випадку рішення — це, на мій погляд, перебір і нагнітання занепокоєння.

Боротьба з коронавірусом: межі допустимого

Схоже, що в усьому світі уряди щосили намагаються знайти адекватний баланс між обмеженнями та свободою і дедалі більше схиляються до запровадження жорстких заходів, щоби створити у широкої громадськості враження, ніби вони контролюють ситуацію і тим самим здатні гарантувати безпеку населення. Деякі лідери, які підтримують диктатуру, використовують ситуацію у своїх інтересах, однак і демократичні держави вже намацують кордони демократично допустимого.

У Литві, де я змушений був ізолюватися, порушення тепер караються законом, а литовський парламент навіть виступив з пропозицією щодо внесення змін до Кримінального кодексу, що перетворюють дрібні правопорушення на серйозні кримінальні злочини. Суспільство реагує переважно непроникним мовчанням. Таке враження, що під гаслом боротьби з коронавірусом ми багато що готові прийняти і проковтнути, навіть коли пропоновані заходи викликають серйозні сумніви і можуть бути прирівняні до порушення основних прав людини.

Хибна димова завіса безпеки

У всьому світі люди охоплені страхом, що підживлюється соціальними медіа. Причому люди, схоже, віддають перевагу тривожним повідомленням, а не тверезому погляду на те, що відбувається. У цьому, ймовірно, полягає різниця з гонконзьким грипом 1968‒1969 років, внаслідок якого загинуло близько мільйона осіб: тоді не було інтернету і соціальних мереж і ми не могли створити настільки масовий відгук.

Коли я дивлюся новини, присвячені коронавірусу (а є якісь інші?), то не можу позбутися відчуття, що спостерігаю за чимось на зразок іракської війни. Ми вступаємо в неї не відразу, з огляду на нашу нерішучість (а ще тому, що тепер китайці, яких так часто вихваляли, протягом тривалого часу применшували розмах епідемії і переслідували тих, хто бив тривогу), натомість потім обрушуємо на невидимого ворога всі наявні у нас сили і вогневу міць, не маючи при цьому стратегії виходу. Ми вводимо те, що по суті є воєнним станом, створюємо клімат, в якому під прикриттям турботи про слабких і літніх дисидентські голоси негайно заглушуються, і руйнуємо економіку, на відновлення якої підуть роки.

Ні, я не кажу про гроші, і я аж ніяк не прихильник Трампа, який прагне поповнити банківські сейфи найбагатших. Але своїм нехитрим розумом я все ж розумію, що для підтримки системи охорони здоров'я нам потрібна хоча б трішечки здорова економіка. Крім того, лавина банкрутств, що маячить на горизонті, спричинить лавину самогубств, депресій, розлучень і пов'язаних з ними психічних і фізичних захворювань, які важким тягарем ляжуть на й без того перевантажену систему охорони здоров'я. Ця виснажена система охорони здоров'я більше не зможе обслуговувати хронічно хворих, що у свою чергу призведе до ще більшого числа смертей.

Тим часом, попри всі заходи зі створення помилкової димової завіси безпеки, люди продовжуватимуть вмирати від коронавірусу, тому що жодна ізоляція не зможе покласти край існуванню вірусу. Іншими словами, в довгостроковій перспективі у нас може виникнути ситуація, пов’язана з набагато більшим числом смертей, окрім смертей від самого коронавірусу.

Заходи боротьби з коронавірусом і загроза демократії

На паніку, що охопила цілі суспільства, політики відповіли жорсткими заходами, які в деяких випадках становлять загрозу і без того тендітній ліберальній демократії. Паніка ця заснована на тому простому факті, що ми у своїй безмежній зарозумілості вважали, ніби у нас все під контролем, а також на нашому основному інстинкті — страху смерті. Реальність же така, що ми не в змозі здійснювати всеосяжний контроль і що рано чи пізно всі ми помремо. Як нещодавно красномовно висловився один голландський філософ і лікар: «Життя — це ризик. І цим воно прекрасне. Візьміть хоча б кохання. Ви йдете на ризик, розділяючи своє життя з чужою людиною, оскільки не впевнені, що через п'ять років будете продовжувати кохати ту ж саму людину».

Таким чином, незабаром ми опинимося у світі, де ізольовані одна від одної європейські держави будуть позбавлені фізичних зв'язків та комунікації, в той час як у сусідніх країнах поширення вірусу стане неконтрольованим, або через некомпетентність і брехливість урядів (наприклад, у Росії), або через неадекватне економічне і соціальне становище, в якому заходи щодо стримування поширення коронавірусу — це фата-моргана (наприклад, у конфліктних зонах, таких, як Сирія, або в деяких африканських країнах). А що потім? Невже ми будемо жити на острівцях, де різні політики не зможуть протистояти внутрішній спокусі перетворитися на авторитарних правителів зі спрагою безмежної влади, як в Угорщині, і відмовитися від ідеї глобального світу або Європейського Союзу?

Зрозуміло, ні. Принаймні, я щиро на це сподіваюся. Однак поки я не знаю, як уряди збираються знову відкривати кордони і стимулювати економіку — глобальну економіку — без того, щоб під час відсутності вакцини і єдиної стратегії та ж сама пандемія не повернулася назад. Я не чув, щоб хоч одна держава запропонувала план повернення до нормального життя, нехай навіть з попередньою датою. Причина проста: такого плану немає.

Гадаю, що за кілька років ми озирнемося назад і обговоримо, де саме ми зробили помилку і як примудрилися створити таку масштабну кризу. Можливо, неадекватними або застарілими були наші системи охорони здоров'я? І я щиро сподіваюся, що тоді нам все ж буде дозволено про це міркувати, без того, щоб бути названими зрадниками або байдужими й егоцентричними мерзотниками.