Відкритий лист захисникам Майдану

Цей відкритий лист я пишу тому, що після тридцяти років активної участі в розбудові української демократії я досяг тієї точки, коли починаєш сумніватися в доцільності продовження цієї роботи. Починаєш замислюватися, а чи варто вкладати в неї стільки сил і енергії? Головним приводом для моїх сумнівів послужили дії групи «реформаторів-патріотів», що проштовхують черговий етап непродуманої і широко критикованої міжнародними експертами програми реформи охорони здоров'я, ставлячи тим самим під загрозу життя людей з розладами психічного здоров'я. Протягом кількох тижнів ця програма призвела до краху психіатричної системи в країні.

Не менше розчарування викликають і міжнародні представництва в Україні, які активно підтримують цих горе-реформаторів. Складається враження, що вони не мають уявлення про те, що відбувається, і, можливо, прокинуться лише тоді, коли збитків уже буде завдано і коли ми зіткнемося з повторенням катастроф, що обрушилися на психіатрію в США за Рональда Рейгана, де тисячі пацієнтів були викинуті на вулицю, або в Південній Африці, де тільки у провінції Гаутенг погано продуманий план реформ спричинив кілька років тому загибель 134 пацієнтів. Єдина причина, з якої я ще не покинув цю справу, полягає в тому, що я не можу залишити своїх друзів і — що, можливо, ще важливіше — людей, яким присвятив все своє професійне життя: людей з проблемами психічного здоров'я.

Подібна ситуація для мене є тим більше болючою, що вже понад тридцять років я активно беру участь у розбудові українського суспільства, заснованого на верховенстві закону. Я приїжджав у цю країну безліч разів, у мене там море друзів, і багато в чому це мій «дім». Я стояв біля витоків численних громадських організацій у сфері охорони психічного здоров'я, здійснив у цій галузі сотні проектів, заснувавши в тому числі видавництво, яке протягом десяти років зуміло видати 139 навчальних посібників і керівництв для фахівців у сфері психічного здоров'я в регіоні.

Зрозуміло, я робив це не один, а за підтримки десятків іноземних експертів, які багато тижнів працювали в наших проектах на добровільній основі. Ми працювали з мізерними фінансовими засобами, мінімальною зарплатою, рухомі найщирішою любов'ю до нашої справи і почуттям солідарності з українськими фахівцями в галузі психічного здоров'я, користувачами психіатричних послуг, їхніми родичами та опікунами.

Як один з лідерів міжнародної кампанії по боротьбі з каральною психіатрією в СРСР я вірив, що всі радянські — а отже, і українські — психіатри використовували психіатрію в політичних цілях і не цуралися корупції. За тридцять років громадського активізму я змінив свою думку, переконавшись, що переважна більшість з них насправді є працьовитими професіоналами, не байдужими до долі своїх пацієнтів, і виконують вони свою важку роботу за гроші, на які практично неможливо прогодувати сім'ю. Я перейнявся до них глибокою повагою, і вважаю, що повага в принципі є найважливішим компонентом партнерства і співробітництва.

Після Майдану: нові надії на реформу сфери психічного здоров'я

Майже шість з половиною років тому я пережив один із найбільш надихаючих періодів свого життя, коли став активним прихильником Майдану в Києві. Я приїхав до Києва на початку грудня, коли у всіх ще був бадьорий настрій і ніхто навіть у страшному сні не міг собі уявити, що все це може закінчитися кровопролиттям, затяжною російсько-українською війною та окупацією частини країни.

Вийшовши на Майдан, я, як і багато інших, вірив, що відтепер ми нарешті зможемо домогтися таких необхідних фундаментальних змін, перетворивши все ще дуже інституційну систему охорони психічного здоров'я на орієнтовану на клієнтів систему альтернативних послуг за місцем проживання, і почнемо демонтаж психоневрологічних інтернатів. Тобто зможемо остаточно покінчити з пережитками радянського минулого.

Після Майдану ми розширили нашу роботу в багатьох областях, і всі наступні роки я приїжджав в Україну двічі-тричі на місяць, щоб допомогти українцям реформувати їхню країну і втілювати ті надії і переконання, які, як мені здавалося, відстоював Майдан. Пандемія COVID-19 поклала кінець моїм приїздам, але не моїй діяльності — щодня, з раннього ранку до пізнього вечора, Україна незмінно присутня в моєму порядку денному.

На жаль, реальність багато в чому не виправдала моїх сподівань. Зрозуміло, трансформація такої величезної країни, як Україна, яка до того ж перебуває у стані війни і стикається з постійною загрозою з боку свого набагато більшого сусіда, іноді нагадує сізіфову працю. Однак моє розчарування полягає не в інерції системи і продовженні радянської практики. Моє розчарування викликане опором, який ми зустріли з найнесподіванішого боку — з боку тих, хто стверджував, що підтримує принципи та цінності Майдану (часто активно беручи участь і в кримськотатарському національному русі), але водночас без жодної поваги вдерся у сферу, де ми вже багато чого досягли, і дав хід тому, що зараз призвело до краху психіатричної системи в Україні. Таке враження, що ці люди претендують на володіння істиною в останній інстанції, і, якщо ви наважуєтеся висловити свою незгоду з їхніми діями, вас більше не вважають «патріотом», і ваша думка втрачає будь-яку цінність.

Майже релігія

Я щиро не розумію цю сліпу пляму в головах тих, хто досі підтримує колишню в. о. міністра охорони здоров'я Уляну Супрун та її активних прихильників. Інший раз це схоже на релігію, де все, що вони говорять і роблять, розглядається виключно в райдужному світлі «реформаторського активізму». Притому що критика стала мало не богохульством. Сам я обожнюю активізм — я присвятив йому все життя, але одночасно вважаю, що необхідно чітко уявляти собі наслідки своїх дій і залучати до них тих, кому доведеться здійснювати ваші плани, а також виказувати повагу до того, що було зроблено до вас.

Ці активісти припустилися в цьому сенсі фундаментальної помилки. Вони вважають себе настільки революційними, що знищують старе, перш ніж побудувати нове. Замість того щоб спочатку створити альтернативні служби охорони психічного здоров'я за місцем проживання, вони розробили програму, яка призвела до краху старої системи інституційного догляду, внаслідок чого люди з проблемами психічного здоров'я — люди, на благо яких ми працюємо, наші бенефіціарії, — залишилися без належного догляду. Я вважаю це неприпустимим. І найсумніше: більшість тих, хто підтримує цю групу «реформаторів», не бажає чути критику на їхню адресу, тому що вона є «блюзнірською». Тому, скоріш за все, мій лист навіть не надрукують.

Що не так з охороною психічного здоров'я

Я категорично не розумію, чому фахівці в галузі психічного здоров'я в Україні повинні отримувати зарплату, за яку навіть прибиральниця не пішла б працювати, в той час як оклади «реформаторів» цілком відповідають західним стандартам. Щось тут принципово не так, і я бачу, як західна допомога вкотре сприяє корупції, коли одержувані «реформаторами» зарплати не йдуть ні в яке порівняння із зарплатами «простих смертних» у країні. Одна корупція змінюється іншою, внаслідок чого знову страждають люди, і, як зазвичай, насамперед ті, хто і так перебуває в несприятливому становищі з огляду на психічні захворювання або психосоціальні порушення.

Якщо чесно, мене нудить. Мені огидно дивитися вебінари і презентації тих, хто відповідає за нинішній безлад. Я бачу молодих людей, таких самих активістів, як і я, які стали зелотами і представниками нової професії, що не допускає сумнівів. Серед них немає жодного, хто б зупинився і сказав: «Ей, давайте зробимо крок назад, а що як ми рухаємося в неправильному напрямку» або зізнався б у власних помилках.

Що ж, ви наближаєтеся до катастрофи, це очевидно. І саме таким людям, як я, і тим, хто намагається вижити на руїнах системи охорони психічного здоров'я, доведеться потім камінь за каменем відновлювати те, що ви зруйнували.

Я вражений до глибини душі і прошу тих, хто підтримує цих «реформаторів», добре подумати — можливо, назвавши себе реформатором, ви насправді таким не є, і, можливо, в якийсь момент ви переглянете свою підтримку, поки ще не занадто пізно?