Семен Глузман: Смутне мислення і моральна сліпота української влади

Загадковість мого тіла заснована на тому, що воно відразу і бачить, і може бути побаченим. Здатне бачити речі, воно може бачити і саме себе, визнаючи при цьому, що воно бачить зворотний бік своєї здатності бачення.

Якась закручена філософія? Ні, зовсім не так. Це — психологія, та ще й соціальна. Спроба усвідомити самого себе і порівняти з іншими. З іншими, що живуть поруч з тобою, але зовсім інакше. Навіть наука змушена визнавати зону фундаментального, не пізнаного, населену непроникними, закритими сутностями. Але це і є предмет науки: пізнавати закриті сутності.

З юності я намагався зрозуміти, чому соціальні реалії, що оточують мене, не викликають настільки ж емоційного відгуку в інших людей. Ось і сьогодні: яка причина моральної сліпоти і небажання прогнозувати своє особисте майбутнє у моїх співгромадян, які волею дивного збігу обставин приведені мною, громадянином України, до влади?

Декарт називав подібний феномен результатом смутного мислення. Минули століття, але саме сьогодні я, котрий живу у 2020 році, змушений багато навколишніх реалій визначати результатом смутного мислення моїх співгромадян. Втім, і мого... Інакше як пояснити, що, знаючи гріховність багатьох вчинків і цілеспрямовану цинічну меркантильність Петра Порошенка, я голосував за нього під час минулих президентських виборів? Так, я, який багато читав і багато бачив, сподівався. Смутно здригаючись від можливих наслідків цього компромісу.

Пізніше, зовсім нещодавно, я віддав свій голос Володимиру Зеленському. Майже не сподіваючись. Відчуваючи пекучу ненависть до Петра Порошенка, що закусив вудила. Так, саме так, прояв смутного мислення. Я щиро сподівався, що цей політик-початківець, оточивши себе гідними експертами, зуміє поступово вибудувати в моїй країні правову державу і припинить дикі експерименти на кшталт так званої медичної реформи Уляни Супрун. Натомість прийшла настільки ж дика судова реформа. З шаленою реформою прокуратури.

Не склалося. Дипломований юрист президент Зеленський не оточив себе гідними експертами. Не захотів будувати державу, засновану на дотриманні правових принципів. Не наважився вичистити авгієві стайні під назвою СБУ. Не зміг змусити так звані антикорупційні органи виконувати свої прямі обов'язки. До речі, не зафіксовані в Конституції. І, що найголовніше, не зміг повернути всім нам, громадянам України, довіру до влади. До держави.

Відсутність конкретних позитивних очікувань підсилює актуальність у громадян смутного мислення. І причина тут зовсім не в епідемії коронавірусу. Всі ми вийшли з СРСР, вірус тоталітаризму, носіями якого ми все ще є, небезпечніший за якийсь там COVID-19. Ми занадто довго жили в нестямі, якій і сьогодні вчать українських дітей у школах на відторгнутих від нас територіях Донецької та Луганської областей.

Політика забуття — це і небажання зрозуміти причини опору Західної України сталінським «новаціям», і небажання прем'єр-міністра Шмигаля зрозуміти правду моїх батьків, які закінчили війну в поваленому Берліні. Така політика, на жаль, давно звична для нас, підсилює смутне мислення в людей, що живуть у ситуації безнадійності і моральної втоми.

Знаю, президент Зеленський не вічний. Але не вічний і я!