Семен Глузман: В Україні посилюється управлінський хаос

Правда не може бути одноколірною. Саме тому історія подій різко відрізняється від історії їх осмислення. У перші дні повстання 1830 року у Варшаві в костелі Капуцинів відбулося надзвичайно масове богослужіння за душі страчених у Росії декабристів. Тоді простий народ, звичайні поляки вшанували пам'ять росіян, які полягли за нашу і вашу свободу, — так розуміла революційна Варшава жертву декабристів.

Яцек Куронь, знаменитий Яцек Куронь писав у роздавленій радянською імперією Польщі в 1984 році: «Нелегко нам, полякам, любити росіян, а треба, неодмінно треба, всупереч спокусі ненависті». Сьогодні, у 2020 році, смію зауважити: любов — зовсім не обов'язкове почуття стосовно цілого народу. Існують більш адекватні, м'які слова. Приязнь, розуміння...

Яцек Куронь тоді писав про гнаного владою російського Андрія Сахарова. Щиро, чітко усвідомлюючи і таку частину радянської імперської правди: в 1968 році у Прагу, що намагалася повернутися до європейських цінностей, увійшли танки і бронетранспортери із солдатами з Польщі. Зрозуміло, не лише з Польщі. Зі Східної Німеччини, Угорщини, СРСР. У тому числі й України, яка тоді не мала своєї армії.

Не можна любити завойовника, окупанта. Про це яскраво написав під час німецької окупації Франції Альбер Камю в «Листах німецькому другові». Я прочитав ці «Листи...» в таборі, опубліковані в журналі «Всесвіт». Я був засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду, яка полягала і в тому, що я дав знайомій прочитати самвидавчий текст нобелівської лекції Альбера Камю. Парадоксальна реальність життя в тоталітарній імперії, що повільно вмирала...

Багато хто з нас не дуже тепло згадує мужнього борця з радянською владою Олександра Ісайовича Солженіцина. Якщо взагалі згадує. Старіючий Солженіцин виявився для нас, українських відсидентів, чужим. Але хочу нагадати, особливо всім нашим професійним патріотам: в тяжкі часи брежнєвських репресій саме він, Солженіцин, його благодійний фонд таємно підтримував грошима незаможні родини так званих українських буржуазних націоналістів, заарештованих українським (на жаль, так) КДБ. Українська діаспора, що мала у своїх лавах десятки, якщо не сотні надзвичайно багатих людей, такої допомоги бідним сім'ям, які втратили годувальника, не надавала.

Старіючий метр, колишній лагерник і яскравий публіцист, він вчинив гріх, фактично підтримавши Путіна. Звичайна життєва історія: молодий хитрун обдурив старого дурня. Пообіцявши немислиме — розбудову потужної і людинолюбної Росії. Та ще в її колишніх, радянських кордонах. Результати цієї розбудови ми бачимо.

Тут, в Україні, тяжко і мутно. Інтелігентні люди, виховані зовсім не на принципах ленінсько-сталінської класової моралі, легко і, мабуть, щиро підписують якийсь документ, який варто називати «Руки геть від Петра Порошенка!». Знаючи про нього, Порошенка, весь його життєвий і управлінський бруд. Що це? Відповідь на розчарування в Зеленському? Якби тільки це... Вони, українські інтелектуали, послідовні. За кілька місяців продовження цієї, Зеленського, стагнації, вони не стануть виборцями Медведчука і Рабиновича. Або Шарія. А поки в країні зміцнюється безвладдя. Серйозні, відкриті бійки молодиків на вулицях, веселе фіксування жертв насильства і їхньої крові на мобільні телефони. Зеленський і його президентська рать мовчать. Мовчить, втупившись у свої національні фінансові інтереси, і благородний, демократичний Захід. Як мовчала до цього імпотентна Ліга Націй.

Так починався режим Гітлера. Формальна заборона нацистської символіки анітрохи не лякає кришованих владою вуличних бійців. Мерзотники і злочинці, як і раніше, густо населяють міністерські та інші відомчі кабінети. Злидні Німеччини привели до влади Гітлера. І він вирішив багато німецьких проблем. Ціною тотального руйнування Німеччини. В Україні — управлінський хаос, що посилюється. Жити тут дедалі більш тяжко і мутно.

Історія диктує однозначні рішення, уникнути яких неможливо. І немає у нас, на жаль, ні Яцека Куроня, ні Лешека Кулаковського. Одна дрібнота. Боягузлива, нерозумна, але дуже хитра. Можна, зрозуміло, міркувати так: у всьому винні росіяни. Або американці, ця позиція все більше у нас зміцнюється.

Іноді я думаю, що всі наші громадяни, які потрапляють в управлінську і законодавчу владу, перестають дивитися на себе у дзеркало. Навіть під час гоління. Не бажають бачити своє мерзенне оскотинення, що проступає в обличчі. Як у відомому романі про Доріана Грея.