Семен Глузман: Важко бути Богом

Важко бути Богом, писали відомі прозаїки Стругацькі. Пізніше, у ще задушливі радянські роки хтось їм відповів: ще важче бути безбожником. Набагато раніше Достоєвський вклав у слова нігіліста Кирилова в «Бісах» просту думку: «Якщо немає Бога, то я — Бог!». Ще простіше і яскравіше висловився відомий російський анархіст Бакунін: «Буття Бога не узгоджується зі щастям, гідністю, розумом, моральністю і свободою людей».

Одне ясно: важко Всевишньому з нами. Особливо в ті моменти, коли він, всевидючий, спостерігає входження у свої храми негідників і вбивць, які імітують віру. Ба більше, думка про фатальну недосяжність Абсолютного людиною ігнорується невіруючими священнослужителями і колекціонерами мощей.

Хіба ідеали існують для того, щоб їх досягали? Плоть, яка була ужалена Абсолютним і наважилася його слухати, послідовно знищувалася. У таборах, спеціальних психіатричних лікарнях і розстрільних ямах. І у храмах, де заживо спалювали вірян.

Наявність або відсутність у людини віри неможливо зафіксувати. Ні психологічними тестами, ні медичними приладами. В найбільш глуху ніч середньовічного варварства, серед феодальної міжусобиці, народи припиняли війни і складали зброю за помахом руки лагідного старця, римського первосвященника. На жаль, так було не завжди. Пізніше з'явилася зворушлива і пародійна фігура «лицаря сумного образу», в котрому вища людська мудрість межує з безумством. Це спостереження Євгенії Волощук в її «Хроніці мандрів духу».

Я виріс у тоталітарному СРСР. Саме тому досить часто замислювався над долями щирих вірян у моїй країні. Але перше, таке, що по-справжньому на мене справило враження, відчуття християнської культури я знайшов у таборі, в неволі, читаючи тексти Сергія Аверинцева. Щирого, яскравого православного мислителя. Читаючи Аверинцева, я спостерігав поряд із собою приклади глибокої, щирої віри у моїх колег, політичних в'язнів, які віддавали радянському Молоху 25 років свого єдиного життя. Найяскравішим з них був славний старий Степан Мамчур...

А потім, у цьому новому, суто українському житті я познайомився з Любомиром Гузаром. Спочатку — заочно, в його телевізійних бесідах, потім двічі в особистих діалогах. Єдиний моральний авторитет у цій країні, мудрий і терплячий, він говорив з нами не про ритуал, але про суть віри. Не боячись сумніватися, як у документальному фільмі про нього «Драбина Якова».

Його немає з нами. Але він встиг надиктувати моїй близькій знайомій своє життя. Книжку про себе. Сподіваюся, робота над нею незабаром завершиться. І ми дізнаємося багато про нього, що раніше не було нам відоме. Про лицаря Абсолютного, людину світу Любомира Гузара. І тоді, я сподіваюся, у свідомості багатьох моїх співгромадян, засліплених цинізмом політиків, зникне ідея насильницького приведення буття до духовного Абсолюту.

Лев Шестов у своєму «Апофеозі безпідставності» зауважив: «Наполеон мав славу знавця людської душі. Шекспір — теж. І їхні знання не мають між собою нічого спільного». Спостерігаючи за деякими українськими первосвященниками (не тільки християнськими), бачу, які далекі їхні знання, їхня віра, від таких, як у Гузара і Аверинцева.