Заповіт як дзеркало епохи

Ми живемо в епоху політичних, соціальних та пандемічних негараздів. Врегулювання збройного конфлікту на Донбасі, на мій погляд, залишається примарною обіцянкою. Окупація Криму триває. Кількість виявлених у державі випадків захворювання на COVID-19 зростає та щоденно перевищує 4000 осіб. Економічні показники знижуються, рівень інфляції зростає... Та попри всі негаразди, в усі часи батьки, як могли, дбали про матеріальне забезпечення своїх дітей. Одним із проявів такого піклування ще з біблійних часів є складання заповіту.

Проте біблійні положення про спадкування, принципи римського права на теренах колишньої радянської України відрізнялися від тих, що діяли в усіх цивілізованих державах світу, а в певні історичні періоди їх взагалі вважали неприйнятними. На мій погляд, це зумовлювалось тим, що за радянської епохи в основу всієї державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) було покладено ідеологічні постулати марксизму-ленінізму.

Скасування права спадкування

Описуючи в Маніфесті Комуністичної партії (1848) зародження нового типу виробничих відносин, Маркс і Енгельс взагалі пропонували як один з дієвих заходів скасування права спадкування: «Пролетаріат використає своє політичне панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто організованого в панівний клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил. Це може, звичайно, статися спочатку лише за допомогою деспотичних втручань у право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми й неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і є неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва. Ці заходи, звичайно, будуть у різних країнах різними. Проте в найбільш передових країнах можна буде майже повсюди вжити таких заходів: 1) експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки; 2) високий прогресивний податок; 3) скасування права спадкування...».

У подальшому ця ідея була докладно обґрунтована Марксом у 1869 році в доповіді на Генеральній раді Першого інтернаціоналу на Базельському конгресі. У своєму виступі він зазначив: «…право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем ту владу, яку покійний мав за життя, а саме владу привласнювати продукти чужої праці за допомогою своєї власності <…> Закони про спадкування є не причиною, а наслідком, юридичним підсумком існуючої економічної організації суспільства, заснованої на приватній власності на засоби виробництва. Право на спадкування буде природним результатом тієї соціальної перебудови, яка скасує приватну власність на засоби виробництва».

Марксистську ідею про те, що зі знищенням приватної власності зникне і право на спадщину, започаткувала радянська Росія — Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР). 27 квітня 1918 року ВЦВК РСФРР ухвалив декрет «Про скасування спадкування», де у ст. 1 чітко зазначалося, що «спадкування як за законом, так і за духовним заповітом скасовується, а після смерті власника майно, яке йому належало (як рухоме, так і нерухоме), стає державним надбанням Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки».

З 6 по 10 березня 1919 року відбувся III Всеукраїнський з’їзд рад, який ухвалив першу радянську Конституцію УСРР. 11 березня 1919 року Раднарком УСРР видав декрет «Про скасування спадкування». 14 березня Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад, який за Конституцією 1919 року наділявся найвищою владою в державі у проміжках часу між роботою Всеукраїнських з’їздів рад, остаточно затвердив Конституцію УСРР, а 21 березня 1919 року видав ще один декрет «Про скасування спадкування». Зрозуміло, що ст. 1 цього декрету аналогічна тій, що вже існувала в РСФРР.

Відродження спадкування: приклад реального заповіту

З історії відомо, що економічне становище в державі може впливати і на ідеологічні постулати. Прикладом цього є Цивільний кодекс Української РСР. Він набув чинності в 1923 році та діяв по 1964 рік. Саме цей кодекс став нормативним забезпеченням умов для здійснення НЕПу, зокрема щодо регулювання відносин між соціалістичною державою і приватним власником.

Саме у зв’язку з цим відбувається відродження спадкування як за законом, так і за заповітом. Але при цьому було встановлено обмежену суму спадкового майна. Сума спадщини, яка перевищувала визначену норму, успадковувалась державою.

Після ухвалення Конституції 1936 року громадяни були проголошені рівними у своїх правах. У них з’явилось право успадковувати вклади у відділеннях Ощадбанку, заповідати своє майно не тільки фізичним особам, а й державі, партії і навіть громадським організаціям, за винятком релігійних. Але значна частина населення, зокрема селяни, фактично не могла реалізовувати задекларовані права, оскільки не мала паспортів.

З 1954 по 1964 рік фактичним керівником держави став Микита Хрущов. Він був першим секретарем ЦК КПРС і водночас головою Ради міністрів СРСР. Саме в цей період відбувається скорочення робочого тижня, збільшуються мінімальна зарплата і пенсії. Припинилась практика примусових державних позик, які забирали 10% зарплати, здійснювалось широкомасштабне житлове будівництво.

Крім того, селянам почали видавати паспорти і впровадили зарплату колгоспникам. Таким чином, нарешті селяни здобули реальну можливість успадковувати майно.

Щоб дізнатись про характер заповіту радянської доби, наводимо для прикладу оригінальний заповіт селянки 60-х років минулого століття:

Напевне, завдяки хрущовській «відлизі» громадянка Теплюк С. С. отримала паспорт і змогла звернутись по посвідчення заповіту. У тексті заповіту не зазначаються ні площа спадкового майна, ні його конкретна адреса. Імовірно, що на момент посвідчення заповіту це було загальнозрозумілим для спадкодавця та осіб, які його посвідчували. Оскільки заповіт посвідчувався у виконавчому комітеті Слободищенської сільської ради Бердичівського району Житомирської області і заповідачка проживала в цьому населеному пункті, то і нерухоме майно було розташоване саме в ньому.

Посвідчувальний напис заповіту не зовсім відповідає вимогам тогочасного цивільного законодавства та відомчого нормативного акта. Відповідно до них заповіт мав подаватись заповідачем до нотаріального органу у двох примірниках для внесення його до актової книги. У нотаріальній інструкції для сільських і селищних рад, що затверджена постановою Нарком’юсту від 15 лютого 1929 року, також передбачався подібний порядок.

Отже, відсутність реєстраційного номера, під яким згаданий заповіт зареєстровано у відповідній книзі, є певним недоліком. Але, як це і передбачено законом, заповіт складено у двох примірниках і зазначено, де вони містяться.

Показовим, на мій погляд, є те, що текст заповіту і посвідчувальний напис складено саме українською мовою. Як дізнаємося з тексту, за його посвідчення стягнуто державне мито 10 карбованців. Багато це чи мало? Однозначно сказати важко (після грошової реформи 1961 року ця сума дорівнювала б одному карбованцю). Слід виходити з того, що в Українській РСР середня зарплата у народному господарстві в 1955 році становила 68 карбованців 80 копійок.

Поданий заповіт відображає невеселу картину сільського життя 60-х років минулого століття. Заповідана хата, крита соломою. Це свідчить про те, що її господарі були бідними людьми. Підлога в такій хаті була глиняною і називалась долівкою, а під стінами замість меблів — дерев'яні лави. На стінах у рамках висіли фотографії родичів, вірогідно, і тих, хто не повернувся з Другої світової. Піч і груба забезпечували побутові умови життя. Крім печі для відпочинку призначалась лежанка і піл — так називались нари між піччю і протилежною стіною. Ось таким нехитрим було життя сільської хати під солом’яною стріхою.

Отже, як би нам не було тяжко жити сьогодні, та умови нашого життя ніяк не можна порівняти з тим, як жили наші прадіди, діди і батьки. Та час швидкоплинний. А з ним змінюється і людське життя: побут, характер праці, людське мислення, світогляд. Канули у вічність селянські хати, покриті соломою. Та вічними мають залишатись людські моральні цінності, рушії суспільного прогресу.

Перед нами є досвід європейських держав, де законодавство ґрунтується на непорушному принципі права приватної власності. Саме тому тут родинне нерухоме майно сторіччями переходить від одного покоління до іншого. І неможливо собі уявити, щоб хтось із осіб, які мають стосунок до провладних структур, міг займатись рейдерством, або щоб зі зміною чергового президента майно одних олігархів (чи просто небідних людей) «віджималось» іншими олігархами.

Та й взагалі, європейцям, мабуть, складно уявити, що президент чи наближені до нього особи можуть тікати зі своєї країни, вивозячи при цьому мільярди доларів, викрадених з державного бюджету. І якщо подібне вкотре повториться, якщо хибні політичні ідеології і надалі братимуть гору над законами економіки, якщо реформування усіх сфер життя замінюватиметься його імітацією, а чиновництво при цьому, говорячи про інтереси народу, турбуватиметься про власні кишені, то у влади виникне ймовірність повторити долю своїх попередників. Але подібна ситуація може призвести до втрати чергових територій, зубожіння населення та навіть втрати державності…

А мені у XXI столітті, живучи у державі, яка межує з розвинутими європейськими країнами, дуже хочеться залишити гідний спадок своїм дітям, а не «хату дерев’яну, криту соломою».