Тарифи на світло складали у суцільній темряві?

Кожного разу, заповнюючи квитанції на оплату комунальних послуг, що з’їдають велику частину мого сімейного бюджету, дякую Богові, що хоч за електрику плачу незначні (порівняно з рештою тарифів) гроші. І кожного разу розумію, що така «шара» не може тривати довго. Принаймні тепер, коли більшість усіляких «...енерго» перейшли у приватну власність обмеженої кількості олігархів. І от тобі маєш, почалося. Нещодавно відбувся круглий стіл на тему: «Тарифи на електричну і теплову енергію: коли вони залишать нас без тепла і світла?». Поясню, «вони» — це не нові власники енергопостачальних компаній (як могло би здатися на перший погляд), а саме тарифи, що, як з’ясувалося на тому ж круглому столі, є нереально низькими для нас із вами, тобто для населення, і надто високими для підприємств. Узагалі-то розмови щодо економічної необґрунтованості тарифів на електропостачання вже давно точилися серед фахівців і повинні були колись вийти назовні, так би мовити, у народ. Але ж як відібрати у людей останній оплот соціалізму — дешеву електрику? Це ж їх може збурити, а тут то одні вибори на носі, то інші... Якось недоречно було це питання піднімати. З політичної точки зору. На економічну ж ніхто не зважав.

Вадим Гламаздін, заступник генерального директора Центру досліджень енергетики, стверджує, що українські домогосподарства платять за електроенергію найнижчу ціну в Європі. Трохи менше платять лише білоруси. Якщо порівнювати, наприклад, із Данією, то наші тарифи для населення вдесятеро менші. Водночас тарифи для українських підприємств такі ж, як данські або французькі. Вищі тарифи на електропостачання для промисловості існують тільки в Німеччині, Великобританії та Латвії. А от у Швеції, Польщі, Болгарії, Росії підприємства сплачують за спожиту кіловат-годину менше, ніж в Україні.

Цікаве й інше: за кордоном тарифи на електрику для населення перевищують тарифи для промисловості. У тій же Данії пересічний громадянин за спожиту кіловат-годину платить у 2,5 разу більше, ніж, скажімо, пивоварний концерн Carlsberg або виробник насосів Grundfos.

У Німеччині та Швеції тариф для населення майже вдвічі більший, ніж для підприємств. В інших країнах Європи різниця між тарифами не така разюча, та все ж підприємства перебувають у значно вигіднішому становищі. Лише в Росії (як наслідок тієї ж радянської системи) тариф для підприємств трохи більший, ніж для домогосподарств, наголошую — трохи, а не вчетверо, як у нас.

Чому європейські держави дотримуються такої, на наш погляд, дивної тарифної політики? «Вони в такий спосіб намагаються зменшити витрати підприємств, зробити їх більш конкурентоспроможними, здатними створювати нові робочі місця. Вони піклуються про розвиток своєї економіки і, як наслідок, про добробут своїх громадян», — стверджує Вадим Гламаздін. І додає, що в Європі тим родинам, які витрачають на енергопостачання (не лише на електрику, а й на тепло) понад 10 % сукупного доходу сім’ї, держави надають адресну допомогу. Може, справді, саме так, системно і потрібно піклуватися про добробут населення?

Наша ж держава, зробивши тариф для населення втричі нижчим за оптову ціну електроенергії, намагається якось це компенсувати. Передусім за рахунок підприємств, які субсидують побутових споживачів. Обсяг цієї субсидії нині становить 31 млрд грн на рік (до речі, 2008 року ця цифра була втричі меншою). А ще за рахунок держбюджету, комунальників... Загальний річний обсяг дотацій побутовим споживачам сягає 34,7 млрд грн. І вони тонким шаром розмазуються по всіх домогосподарствах: їх отримує і олігарх, і бабуся-пенсіонерка, і представник середнього класу. Тобто і ті, хто не може сплачувати за електрику за економічно обґрунтованим тарифам, і ті, хто здатен це робити.

Юрій Кияшко, віце-президент громадської організації «Енергетична асоціація України», радник голови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики України, підрахував: якби дотація надавалася не усім поспіль побутовим споживачам, а лише тим, хто справді її потребує, знадобилося б не 34,7 млрд грн, а лише 6—8 млрд. Парадоксально, але олігарх, власник величезного палацу, який споживає тисячі кіловат-годин електроенергії, отримує в десятки разів більшу дотацію, ніж старенька, що живе у двокімнатній квартирі та, відповідно, споживає 100 кВт∙год.

«Система тарифоутворення в електропостачанні ґрунтується на повномасштабному перехресному субсидуванні одних споживачів іншими і одних регіонів іншими. Це сталося внаслідок того, що при встановленні тарифів превалюють не економічні підстави, а соціальний популізм. У результаті багато підприємств просто перестають платити за електроенергію. Не тому, що не хочуть, а тому, що вже не можуть», — розповідає Юрій Кияшко.

У 2010 році було прийнято Програму економічних реформ на 2010—2014 роки. Згідно з нею у 2012 році держава мала покласти край перехресному субсидуванню і встановити адекватні тарифи як для населення, так і для підприємств. Це мали бути непопулярні, але необхідні кроки для розвитку не лише електроенергетичної галузі, а й усієї економіки. Але цього зроблено не було. Знову ж таки, щоб не дратувати населення. Начебто все інше нас не дратує!

Заслужений енергетик Іван Плачков, голова наглядової ради «Київенерго», екс-міністр палива та енергетики України, розповів, як нещодавно спілкувався з французькими виноробами. Виявилося, що ці дрібні підприємці платять за електрику за вищими тарифами, ніж величезна авіабудівна компанія Airbus. Пан Плачков спитав винороба, чи його не ображає така дискримінація, мовляв, це несправедливо, адже Airbus значно багатший за нього. «Та ні», — здивовано відповів винороб. І пояснив, що на поставки електрики до його господарства та оселі енергокомпанія витрачає значно більше, ніж на поставки електроенергії до заводу Airbus. Бо на заводі стоїть підстанція у 110 кВ, до якої йде високовольтна лінія прямо від електростанції. Тобто ніякого додаткового обслуговування не потрібно. Таким чином, тариф на поставки електрики до заводу складається із вартості виробництва електричного струму та транспортування його високовольтною лінією. А тариф для винороба складається з вартості виробництва, транспортування високовольтною лінією, а також середньо- та низьковольтними лініями електропередачі. Та ще й потрібна додаткова підстанція, яку необхідно обслуговувати. Тож витрати значно більші.

«І це мені пояснив, зауважте, не енергетик, а пересічний споживач, який розуміє, за що він платить. Тарифи повинні бути прозорими та економічно обґрунтованими. І тоді нікому не спаде на думку обуритися чи образитися на різницю у тарифікації. Я розмовляв з італійцями, французами, усі говорять одне й те саме: ми нормально сприймаємо наші тарифи, бо знаємо, за що платимо, і чому хтось платить менше, а хтось — більше», — говорить Іван Плачков.

Екс-міністр називає чинні українські тарифи на електрику не лише алогічними, а й цинічними: «Ми нахабно і цинічно обдурюємо власний народ. Продаємо населенню електрику за зниженими тарифами та всіляко цим хизуємося: от бачите, як ми вас любимо. Ще зробили б електрику взагалі безплатною, як у Туркменистані. Водночас надмірний тариф для підприємств призводить до зростання собівартості всієї продукції. І населення купує дорожчі продукти, ліки, більше витрачає на різні послуги. Тобто, демонструючи народу демократичні ціни на електрику, в нього все ж таки відбирають гроші, але в інший спосіб. А ці дотації, що йдуть з держбюджету, хіба то не гроші наших громадян? Логіка така: зробимо для народу низьку ціну на електрику, нехай радіє, але заберемо у нього у п’ять разів більше, і він навіть не зрозуміє, у чому тут підступ. Що це, як не цинізм?».

А тепер — щодо інших комунальних тарифів. У своєму виступі на круглому столі Вадим Гламаздін мимохідь «натякнув», що з тарифами на теплову енергію для населення у нас теж не все гаразд, начебто і вони є заниженими. І навів приклад Німеччини, де за 1 Гкал тепла населення платить майже учетверо більше, ніж в Україні. Мовляв, собівартість теплової енергії більша за її ціну для населення. Як на мене, то це не аргумент.

По-перше, пересічний українець заробляє на порядок менше, ніж пересічний німець. Моя знайома медсестра Ірина з м. Вишневого холодної пори року, коли до рахунків включають вартість опалення, витрачає на оплату комунальних послуг за свою трикімнатну квартиру всю (!) свою зарплату. На харчі та проїзд сім’я витрачає невелику зарплату чоловіка, вдягається у найдешевшому секонд-хенді. Про якісь інші покупки або ж ремонт квартири годі й мріяти.

Народний депутат Геннадій Зубко, перший заступник голови Комітету ВР України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики, зазначає, що 35 % українців віддають до 63 % свого заробітку на сплату комунальних послуг. А ті, хто має найнижчий дохід, витрачають на це 97—100 % своєї зарплати. Заборгованість за комуналку становить 17 млрд грн, з яких 3 млрд грн — безнадійний борг, люди просто не в змозі розрахуватися за воду, тепло, електрику та ін. Якби медсестра Ірина жила одна, чи змогла б вона взагалі платити за квартиру? Тож порівнювати нас із німцями чи шведами якось недоречно.

«Перш ніж підняти тарифи на опалення, потрібно для початку підняти економіку, почати платити людям пристойні гроші, щоб вони мали змогу за цими тарифами оплачувати комунальні послуги», — каже Геннадій Зубко.

Слід також додати, що такі обтяжливі тарифи і ще більш обтяжлива собівартість теплової енергії виникають через жахливу державну безгосподарність, до цього призвели не лише завищені тарифи на енергоносії, а й жалюгідний стан інфраструктури, комунікацій, нехтування енергозберігаючими технологіями. Ми зазвичай опалюємо не стільки наші помешкання, скільки навколишнє середовище. Тут не тарифи економічно необґрунтовані, тут економічно необґрунтована собівартість тепла, яка виникає через неефективне господарювання.

Щодо водопостачання, то, за словами Геннадія Зубка, підвищення тарифу на 5—7 % дасть можливість водоканалам стати рентабельними, почати витрачати частину прибутку на розвиток.

Вода, що тече в нас з-під крану, сьогодні не є питною, вона технічна. На водоочищення, доведення води до стану питної кожна сім’я витрачає чималі гроші, купуючи всілякі фільтри та системи. Багато родин регулярно купують бутильовану воду.

«Думаю, що люди погодилися би сплачувати щомісяця трохи більше за водопостачання, але отримувати з-під крана якісну питну воду. І лише за цієї умови можна підвищувати тариф», — каже народний депутат.

Усі присутні на круглому столі дійшли спільної думки, що тарифи поки підвищувати не будуть, принаймні до 2015 року, до наступних президентських виборів. Знову ж таки, з політичних мотивів...

А поки що потрібно хоча б зрозуміти, як вибудувати нову систему тарифів, яка не занапастила б економіку, сприяла б її розвитку. Для початку, як пропонує Іван Плачков, треба хоча б скласти енергетичний баланс країни: скільки вона споживає первинних енергоресурсів, скільки вторинних, скільки ми видобуваємо самі, скільки потрібно купувати, за якою ціною. І саме залежно від цього складати правильні тарифи.

«У нас ніколи ніхто цього енергетичного балансу ще не складав. Тому що його неможливо скласти у відриві від планування реальної економіки, від тенденцій розвитку ВВП, а в нашій державі планування відбувається максимум на один бюджетний рік. І все. Не може така велика країна нормально жити без планування економіки, без енергетичного балансу. Відбувається якась безглузда метушня то в один бік, то в інший. То кидаємося на вугілля, то на сланцевий газ... Ще десять років тому собівартість електроенергії в Україні була втричі нижчою, ніж у Європі. Зараз ціни зрівнялися. А чому? Бо немає системності, планування, стратегії. Потрібно навести лад у цій галузі. Але для цього потрібна політична воля, якої наразі немає. Я не бачу перспектив. Можливо, щось змінять наступні президентські вибори», — вважає пан Плачков...

Як пересічний побутовий споживач електроенергії, тепла і води, я не можу і не хочу платити більше за теплову енергію, але я погоджуюся платити більше за електрику та воду. Якщо при цьому зможу пити воду прямо з-під крану і якщо підвищення тарифу на електроенергію для мене приведе до здешевлення товарів широкого вжитку.

А ще, знову ж таки, як пересічний споживач, я хочу, щоб енергокомпанія та водоканал пояснили таким, як я, за що саме ми повинні платити, тобто показали нам, куди піде кожна наша надміру сплачена копійка. І головне — що ми, споживачі, від цього отримаємо натомість.

А ще я хочу, щоб люди, які не здатні платити за комунальні послуги за підвищеними тарифами (такі, як медсестра Ірина), одержували допомогу держави. Чи енергокомпаній. Як у Європі, на яку ми весь час рівняємося.