Новини
Ракурс
Голодомор: Мільйони жертв і сотні тисяч катів. Майже всі безіменні — і ті, й інші

Семен Глузман: Про голод і голодування протесту

Кілька років тому я виступав із розповіддю про своє минуле перед молодіжною аудиторією. Потім, підкріплюючись чаєм із печивом у кабінеті проректора, ми заговорили про сприйняття минулого молодими українцями. Середніх років дама, професор місцевого університету, попередньо вибачившись, зауважила таке: «Не ображайтеся, але я вважаю за потрібне сказати вам про те, що сьогодні ваші слухачі, студенти першого курсу, ввічливо промовчали, коли ви говорили про КДБ. Вони нічого не знають про це. Як і про Леніна, Сталіна. Наші студенти переважно із сільських сімей, і їхня майбутня професія далека від історії...» Я не образився. Потім став обережнішим.

Тиждень тому мені подзвонила дочка моїх знайомих, студентка-психологиня. Вона регулярно читає мої публікації. Леся поставила мені, як їй здавалося, професійне запитання: як я можу пояснити відмінності між примусовим голодом в Україні в 30-х роках минулого століття і добровільними голодуваннями протесту радянських політичних в’язнів у 70-х і 80-х роках?

Її коротке запитання стало для мене несподіваним і спочатку здалося дивним. Несерйозним. Зараз розумію: поруч із нами живуть молоді люди, які здебільшого не знають імен і явищ, що раніше були щоденними реаліями людини, котра жила в СРСР. Знаменитий психіатр Віктор Франкл, який вижив у нацистському концентраційному таборі, зауважив: «У кожного часу свої неврози, і кожному часу потрібна своя психотерапія». Людина — це більше, ніж психіка. Людина — це дух. Таке далеке від вульгарного матеріалізму визначення дає можливість пояснити багато чого, в тому числі і відмінності в реакції на загрозу смерті.

У мого табірного товариша, латвійського партизана «лісового брата», в 70-х роках добігав кінця 25-річний термін ув’язнення. Він був заарештований у післявоєнні роки і перебував у сталінському таборі разом із засудженими німецькими військовополоненими. Вони працювали на вугільній шахті, спали в холодних сирих бараках і постійно відчували голод. Голод був одним і тим же, але люди відрізнялися. Іншими словами, мізерні калорії табірної їжі не робили ув’язнених рівними між собою. Харчова поведінка у них була різною. Так, мій табірний товариш розповідав: «Найважче голод переносили військовополонені німці. Звичні з дитинства до великої кількості здорової їжі, вони часто божеволіли, шукали в смітті давно обгризені рибні кістки, варили їх в бляшанці на багатті. Коли я бачив таке, то розумів: ці скоро помруть. А я виріс у небагатій родині, та й роки опору радам... Я не був розпещений, тому вижив».

Смерть завжди була поруч із ними, але самогубства в цьому середовищі були нечастими. Думаю, тоді рідко у кого з в’язнів виникали думки про сенс життя, справедливість та інші патетичні категорії. Інший мій товариш, солдат УПА Василь Підгородецький, який віддав тоталітарному Молоху в тюрмах і таборах 37 років свого земного життя, розповів мені страшну історію, яку він спостерігав у сталінському таборі в Казахстані.

Рано-вранці, вишикувавши ув’язнених у п’ятірки, начальник табору переводив їх із житлової зони в робочу, в шахту. Одного разу військовополонені японці порушили стрій, швидко створивши свої, японські, п’ятірки. Їхній неформальний лідер, колишній офіцер, почав голосно вимагати від начальника зони: «Дай рису!». Японці хотіли хоча б іноді отримувати в їжу рис. Начальник зони спочатку розгубився від несподіванки, а потім із погрозами виматюкався. Японський офіцер змахнув рукою, і перша п’ятірка, щось вигукнувши японською, зробила крок у прірву шахти. Офіцер повторив свою вимогу. Начальник зони в люті кинувся до нього... За помахом руки в прірву зробила крок друга п’ятірка. Після самогубства третьої п’ятірки побілілий від страху начальник пообіцяв японцям давати рис. Японці… інша культура, та й зовсім інші обставини. Сталін не шкодував нікого, ні своїх, ні чужих. Але йому було дуже потрібне вугілля. Українські селяни Сталіна цікавили тільки один раз: забрати у них увесь хліб, а після цього нехай здихають... Такий от був у нього менеджмент, ці одвічні бунтарі йому лише заважали.

Я став в’язнем в 1970-х. Інша епоха, інша, більш м’яка, радянська держава. Інші відносно м’які умови в політичних таборах. Ми не відчували постійного гострого голоду. Саме тому дехто з нас у значущих емоційних ситуаціях оголошував багатоденні голодування протесту. Одним із тих, хто часто протестував, був і я. Спробую пояснити суть цієї досить парадоксальної поведінки.

Філософ К’єркегор розрізняв два види страху — Furcht і Angst. Перший — це афект перед обличчям ворожого світу, який хоче знищити конкретну людину, заподіяти їй страждання. Цей страх стосується буття і пояснюється знанням того, чого слід боятися. Тому він пов’язаний із мужністю, сміливістю, опором, які допомагають долати страх.

Angst — страх світоглядний, часто болючий, це невизначене, неспрямоване почуття, не обґрунтований конкретними причинами настрій. Я не випадково пишу тут про емоції страху. Страх смерті від голоду в Україні 1933 року належав безпосередньо до буття — це Furcht. Помираючи від голоду, люди знали, чого слід боятися — сталінської держави. Але вони вже вмирали... Думаю, це суттєве зауваження при описі й аналізі тієї людської трагедії. Страх смерті у жертв Голодомору не був Angst.

Хочу зазначити: я не був чемпіоном у цьому вельми специфічному жанрі опору. Мустафа Джемілєв голодував довше за мене. Але ніхто з нас ніколи не голодував, вимагаючи скасування радянської влади, поділу СРСР на окремі держави, переобрання Брежнєва. Причини цих протестів завжди були приземлені, дрібні, стосувалися порушення прав ув’язнених, ігнорування КДБ і табірним начальством положень закону і нормативно-відомчих актів. Для нас ці дрібниці були важливими та яскравими, емоційно визначали нашу поведінку. Так ми захищалися. Ми знали: з різних причин держава боїться смерті кожного з нас. Повторюся: потреба і питання про сенс життя виникають саме тоді, коли людині живеться гірше нікуди.

Однак хоч би що відбувалося з нами і навколо нас тоді, ми сподівалися. Так, і на допомогу Заходу, який знав про наші страждання. Ми не думали про те, що людяні люди в будь-якій країні є меншістю. І, головне, навіть у цій ситуації в нас не було відчуття приреченості. Тому що кожен із нас знав — він може сам припинити це самокатування.

Феномен примусового, керованого державою Голодомору був зовсім іншим. Мільйони приречених на смерть від голоду українських селян не оголошували голодувань. Їх убивала держава, попереджаючи їхні протести. Протести селян, які не бажають жити і працювати в колгоспному рабстві. Заодно забираючи у них плоди їхньої попередньої праці, передусім урожай зерна. Хліб. Держава Сталіна не боялася смерті своїх громадян, навпаки, вона робила все можливе для вбивства мільйонів голодом.

Сьогодні професійні історики крок за кроком відновлюють скоєне Сталіним і його оточенням. Це важка праця. Мільйони жертв і сотні тисяч катів. Майже всі безіменні — і ті, й інші. Гірка правда полягає в тому, що серед катів, які щиро виконували свій комуністичний обов’язок, були люди, котрі пізніше прозріли. Засудили своє минуле і саму комуністичну доктрину. Назву одного — Петро Григорович Григоренко, радянський генерал і відомий дисидент. У 20-х і 30-х роках він, як і багато інших молодих громадян тієї країни, перебував у своєрідному смисловому вакуумі. Цей феномен описано в книжці Роберта Джея Ліфтона «Історія і людське виживання». Він зауважив: люди найбільше готові вбивати, коли вони перебувають у смисловому вакуумі.


Так, убивцями, принаймні коли супроводжували масові каральні акції, були і лікарі. Частина смертей від масового голоду — їхня вина. Але відомі конкретні випадки порятунку вмираючих від голоду лікарями в психіатричних лікарнях. Американський дослідник Р.Н. Грей 1969 року пояснив цей феномен дегуманізації медичної професії: «За час навчання медицини цинізм у студентів зростає, а гуманність зменшується. Після завершення освіти ця тенденція зменшується, повернення до моральності в професійній поведінці переважає. Але — не у всіх».

Лесю, я зумів дати відповідь на ваше запитання?


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.