Україна в геополітичному інтер'єрі: що слід розуміти про опонентів і союзників

Палке бажання вітчизняних керманичів тулитися до міцного американського плеча видається достатньо раціональним. Як-не-як, найпотужніша економіка світу та найбільший військовий потенціал. Дещо ірраціональними видаються театрально-концертні видовища на кшталт «коли нарешті зателефонує Байден?». Складається враження, що зовнішня політика інших держав (включаючи США) неодмінно має виходити із уявлень українських високопосадовців про її зміст. Так, неначе кожна з країн світу не має власних інтересів і не керується передусім саме ними. Можливо, таке становище зумовлене відсутністю глибинного розуміння репрезентантами Української держави її національних інтересів?

Підґрунтя американсько-українських відносин

Економічних підвалин українсько-американської дружби за великим рахунком немає. За підсумками минулого року, обсяг двосторонньої торгівлі становить лише 5,8 млрд дол. (із РФ — 7,3 млрд) і має тенденцію до зменшення (як, утім, і вся зовнішня торгівля України). Американський ринок не є першорядним для вітчизняної економіки: експорт до США становив 2,4 млрд дол. (менш як 5%), тоді як до Китаю — 7,1 млрд, Польщі — 3,3 млрд і навіть до РФ — 2,7 млрд дол. Сальдо торгівлі залишається від’ємним (1 млрд дол.).  А про значення України як партнера для США (обсяг зовнішньої торгівлі товарами та послугами навіть обвального минулого року все ж таки перевищив 7 трлн дол.) не доводиться говорити взагалі. Тож коріння зацікавленості США в Україні перебуває якщо не винятково у сфері безпеки, що потребуєкоректного розуміння відповідних інтересів партнера.

Не так давно світ мав змогу бачити вельми помітну активність американців щодо протидії військовим зусиллям КНДР, аж до безпрецедентних зустрічей на вищому рівні. Та чи насправді північнокорейський ракетно-ядерний потенціал загрожує США? Звісно, ні! Можливість досягнення тихоокеанського узбережжя корейськими ракетами знецінюється їх нечисленністю та потужною американською протиракетною обороною (ПРО). Малоймовірним є виникнення істотної загрози з боку КНДР навіть у більш віддаленій перспективі внаслідок відвертої обмеженості ресурсів.

Сьогодні американці не відчувають значної військової небезпеки навіть із боку Китаю, який в економіці наступає їм на п’яти. Промовистим свідченням цього є заява Джо Байдена у квітні ц.р. про поширення зобов’язань США щодо захисту Японії з використанням ядерної зброї також на острови Сенкаку, які

Пекін вважає своїм архіпелагом Дяоюйдао. Звісно, погрожувати застосуванням ядерної зброї легше незрівнянно слабшим, — у КНР, за оцінками Стокгольмського інституту проблем миру, лише 2,7% її світових запасів.

Китайці тільки кілька років тому почали розгортати нечисленні міжконтинентальні ракети, здатні досягти території США, що дозволяє припустити їхнє перехоплення засобами ПРО. Щоправда, такі погрози можуть мати неабиякі наслідки вже в найближчому майбутньому, — Китай за своїми можливостями аж ніяк не Північна Корея.

При цьому заяв щодо готовності застосувати ядерну зброю для захисту європейських союзників американські високопосадовці «чомусь» не виголошують. Бо ескалація військового конфлікту із втягуванням у нього Росії та США, які сумарно, за даними того ж Стокгольмського інституту, мають 90% світових запасів ядерної зброї, означала б планетарну катастрофу. Захист із ядерною зброєю від Росії означав би готовність пожертвувати самим існуванням США: РФ володіє найбільшим у світі (47,8%) ядерним арсеналом і значною кількістю засобів доставки. Настільки значною, що навіть перехоплення більшості ядерних боєзарядів не убезпечує США від знищення. Відмова від виконання Договору про ПРО двадцять років тому призвело, швидше, до посилення загрози, — якраз масоване використання наявних засобів доставки ядерної зброї може розглядатися засобом подолання американської ПРО. І хоча на надійність ПРО можна, звісно, покладати великі сподівання, але на практиці цієї надійності ніколи не перевіряли, тож якщо сподівання не справдяться… Російська загроза завжди усвідомлювалася американським істеблішментом, попри спроби в публічних заявах підшукати для РФ місце серед другорядних держав або поставити її на належне місце чи ще кудись.

Звісно, Росія ніяк не може безкарно стерти США з лиця планети. Але може це зробити, на відміну від усіх інших держав. Ніякі усміхнені обличчя російських та американських лідерів, їхні дружні обійми тут нічого не важать, доки Росія зберігає ракетно-ядерний потенціал, значною мірою успадкований нею від СРСР. Відмова від нього в односторонньому порядку видається ілюзорною: надто привабливими є величезні сировинні ресурси Росії, надто великою завжди буде спокуса одержати ці ресурси за безцінь. Без потужного ракетно-ядерного потенціалу РФ уже давно повторила би долю Югославії.

Тож для США завдання виживання як держави постає в такий спосіб: знешкодити Росію, не спровокувавши самознищення. Якщо нічого не робити, то прихована загроза самому існуванню Сполучених Штатів і надалі зберігатиметься невизначений час, а якщо перестаратися, то реальними можуть стати непоправні наслідки. Американський істеблішмент абсолютно зацікавлений у недопущенні другого варіанта: величезна перевага США над Росією, передусім в економіці, дозволяє припускати в більш віддаленій перспективі результативність впливу на російські еліти (хоча б як за часів Бориса Єльцина), натомість один радіоактивний попіл із іншим ні про що домовитися не зможуть. Тож нічого дивного в ініціативах нинішнього президента США пролонгувати СНВ-ІІІ і зустрітися з російським колегою немає.

Об’єктивна потреба США в ослабленні РФ, але в такий спосіб, який не спровокував би безпосереднього збройного конфлікту, відображається і в обраних засобах — повзучому поширенні НАТО на схід та підтримці (якщо не інспіруванні) «кольорових революцій» на пострадянському просторі. Тож інтерес США до України слід розглядати не як самоціль, а винятково як частинку (доволі невелику) реалізації американської стратегії виживання.

Кут падіння дорівнює куту відбивання

Дискусії щодо того, чи давали свого часу США якісь формальні гарантії СРСР, а згодом РФ щодо непоширення НАТО на схід, видаються малопродуктивними, оскільки є об’єктивна реальність — поширення відбулося.

Звернімо увагу, що цей процес пішов уже у цьому тисячолітті, коли, за оцінками американського розвідувального співтовариства, мав розпочатися процес розпаду РФ. Принаймні за зробленими лише двадцять років тому прогнозами, єдина Росія в кордонах 1991 року повинна була припинити своє існування. Тож поширення НАТО на схід і підтримка «кольорових революцій» логічно відображали прагнення взяти під контроль уже постросійський простір. Утім, не так сталося, як гадалося.

Значною мірою саме «м’який» наступ на Росію зумовив істотні зміни спочатку в її внутрішньополітичних процесах, а згодом і в зовнішньополітичній позиції. Виявилася вся небезпечність спроб не те що ділити шкуру ще не вбитого ведмедя, але й заганяти його в глухий кут.

Зміни в російській політиці не варто пов’язувати передусім чи винятково із особистістю російського лідера. Фахівці з міжнародних справ відзначають помітну зміну позиції Володимира Путіна після першої президентської каденції, коли з’ясувалося, що колективний Захід не збирається брати до уваги російські інтереси. Тож місце заяв про єдиний простір від Лісабона до Владивостока посіло цитування Олександра ІІІ, який вважав єдиними союзниками Росії її армію та флот.

Завжди й усюди реальна чи уявна зовнішня загроза використовувалася можновладцями для консолідації підвладного населення. У випадку із Росією що могло бути більш наочним, аніж просування не тільки кордонів НАТО, а й військових формувань на схід і «кольорові революції» відверто антиросійського спрямування? Тож прихильники західних ліберальних цінностей за своїм впливом миттєво опинилися на периферії електоральних симпатій росіян. Особливо активно було використано події в Україні та роль у них іноземних держав. Тож, здобувши Україну у 2014 році, США одночасно втратили Росію.

Сьогодні заклики та заяви колективного Заходу щодо лідерів російської опозиції не тільки не можуть вплинути на їхню долю, а й для більшості росіян є переконливим доказом втручання у внутрішні справи РФ. Тим більш красномовним на тлі заяв західних політиків про недопустимість втручання вже Росії у внутрішні справи західних держав, передусім США, де теза про таке втручання стала таким собі модняцьким трендом.

На цьому тлі відбувається помітна радикалізація зовнішньополітичних зусиль Росії. Тут варто звернути увагу на зміну тональності заяв російського керівництва. Три роки тому у російському фільмі доктринального змісту вельми категорично було озвучено неприпустимість жертвувати російськими інтересами навіть у випадку загрози термоядерного конфлікту: «Звісно, для людства це буде глобальна катастрофа. Для планети це буде глобальна катастрофа теж. Але я як громадянин нашої країни і як глава російської держави в цьому випадку хочу поставити одне запитання: «А навіщо нам потрібен такий світ, якщо в ньому не буде Росії?». Жоден провідний політик Заходу й досі не висловив власного ставлення до цієї позиції, що можна розглядати як її мовчазне сприйняття.

Останніми роками практично кожне послання президента РФ парламенту супроводжується повідомленнями про розробку та випробування нових видів озброєння, включаючи такі, що не мають світових аналогів і суттєво впливають на безпеку США. Зокрема, йдеться про ракетний комплекс «Авангард», що може успішно долати наявні засоби ПРО. Слід відзначити і зростаючу суто військову активність РФ, яка постійними навчаннями не лише намагається підтримати високий рівень боєздатності власних Збройних сил, а й виявляє інтерес до військових навчань потенційного противника, зокрема до випробувань засобів ПРО.

Межі конфлікту і його ескалації

Надзвичайно складним є питання про те, що у відносинах великих держав може вважатися нападом, який потребує збройної відсічі. Можна пригадати Карибську ядерну кризу 1962 року. Тоді США саме так розцінили розміщення радянських ракет середньої дальності з ядерними боєзарядами на Кубі.

Нехтуючи міжнародним правом, на яке вони люблять посилатися, американці встановили військово-морську блокаду острова. Тож розуміння суверенітету інших держав було у цьому разі вельми специфічним: при виникненні реальнизагроз великим державам вони миттєво забувають про силу права, цілком покладаючись на право сили.

І отут є питання, що Росія може розглядати як перетинання допустимої межі для негайної відсічі. На Заході демократія із політиками зле жартує, — вони настільки звикли до швидкоплинності власного владного становища, що досить вільно розкидаються своїми заявами і не завжди прислухаються до чужих. Владне становище російських керманичів значно сталіше, тож вони навряд чи забиратимуть назад уже сказані слова.

У промові при супроводі свого послання до Федеральних зборів РФ 21 квітня ц.р. російський президент заявив: «…ми самі будемо визначати для себе так звані червоні лінії, перетин яких для національних інтересів неприпустимий». Посилаючись на встановлювану Заходом практику подвійних стандартів уміждержавних відносинах, тим самим заявлено, що ніякі іншіаргументи, окрім національних інтересів Росії, до уваги не братимуться.

При цьому межі можливого і неможливого є малопрогнозованими. Суттєво змінила розуміння цих меж анексія Криму.Головна відмінність нинішньої ситуації від радянсько-американських  збройних конфліктів, які точилися в різних районах світу, полягає у небезпеці виникнення конфлікту безпосередньо на кордонах Росії. А щодо цього гранично відверто сказано з посиланням на уроки 1941 року, що більше на своїй території Росія війни вести не збирається.

У разі виникнення американсько-російського збройного конфлікту балансування на межі термоядерної війни може зумовити у будь-який момент перехід цієї межі. Реального механізму деескалації конфлікту практично немає, — надто високим є рівень взаємної недовіри. Застосування подвійних стандартів у міжнародних відносинах зумовлює і відсутність належного сприйняття позиції партнера.

Для кращого розуміння занепокоєння західних політиків і практичного аспекту питання варто звернутися до можливої позиції США у гіпотетичному конфлікті з Росією. Тут має місце безпідставне захоплення підрахунком батальйонів, гармат, танків тощо. Прибічники Організації Північноатлантичного договору зазвичай вважають, що вона є таким собі філантропом, який опікується захистом Європи. Між тим створювалася НАТО винятково для реалізації американських інтересів у Європі, де після закінчення Другої світової війни щезли й підстави військової присутності США. Відповідно, примат американських інтересів може дуже неочікувано проявитися у конфліктній ситуації. Це сьогодні європейські політики упевнено посилаються на статтю 5 Вашингтонського договору 1949 року, очікуючи захисту при виникненні збройного протистояння з Росією. Натомість ескалація такого протистояння в Європі із загрозою переростання у термоядерну катастрофу може поставити президента США перед дуже непростим вибором: ризикнути миттєвим перетворенням на радіоактивний попіл 250–280 мільйонів співвітчизників чи заплющити очі на події у Європі.

Тож відмова США від надсилання одразу двох есмінців до Чорного моря на початку травня ц.р. — це не стільки суто дипломатичний демарш на етапі підготовки американсько-російського саміту, скільки опосередковане визнання того, що навіть двадцять есмінців у Чорному морі ніяк не спроможні запобігти старту дніпропетровських (!) ракет з-під Оренбурга та Красноярська, але цілком здатні його спровокувати.

Не менш промовистий приклад — проходження есмінця «Дефендер» поблизу берегів анексованого Криму, який відважно «не почув» попереджувальних пострілів. Але ж потім довелося терміново «губити» цілком таємні документи, що відображає певну наляканість британських офіційних кіл скоєним, попри подальші гучні і сміливі заяви.

Інтереси США в Україні

Ступінь і межі підтримки України з боку США варто розглядати в контексті реалізації американських інтересів щодо ослаблення Росії, але аж ніяк не «переможної війни» на взаємне знищення.

Незалежна Україна, успадкувавши від СРСР потужну військову промисловість, тривалий час продовжувала залишатися зброярнею Росії. За нинішніх умов вона втратила цю роль разом із… військовою промисловістю. Можна робити гучні заяви про відродження авіапрому, але його вже немає і не буде. Адже «Боїнг» чомусь кооперуватися з «Антоновим» не поспішає. Не потрібна і космічна індустрія, — саме її підприємства створили свого часу найгрізніші з ракет, які колись загрожували США. Кооперація за окремими проєктами з американськими аерокосмічними корпораціями — це не відродження, а етап повільного помирання.

Можна волати про створення надпотужного українського флоту, але реальністю є те, що в незалежній Україні повністю не побудовано жодного військового корабля. Показовою є доля введеного в експлуатацію 2006 року корвета «Тернопіль», закладеного ще за радянських часів. 15 років будувався малий протичовновий корабель (за радянською класифікацією), щоб бути втраченим 2014-го. Від США Україна може одержати списані катери, але не допомогу у відродженні колись потужного суднобудування.Причина банальна: жоден американський політик зі стратегічним мисленням ніколи не сприятиме відновленню української військової промисловості. Якщо 2019 року цілком лояльному до США президенту 73% виборців відмовили у довірі, то в майбутньому це може повторитися. То чи варто покладатися на вибрики українського електорату? Перефразовуючи відомий вислів, немає української оборонки — немає і проблем. Хоч би хто прийшов до влади в Києві.

Те саме стосується ядерної зброї. Викликає подив невігластво українських політиків другого ешелону (у першому ешелоні про це обачливо мовчать), які оприлюднюють мрії про власну ядерну зброю. Навіть якби на це знайшлися кошти (а їх бракує навіть на добудову маленького корвета в Миколаєві), то перші ж кроки в напрямі реалізації подібних мрій негайно розірвали б українсько-американську дружбу. Будапештські меморандуми підписувалися не для того, щоб гарантувати територіальну цілісність Україні, Білорусі та Казахстану, а для того, щоб позбавити їх ядерних арсеналів, якими вони, утім, і не могли скористатися.

Захід домагався і частково фінансував закриття Чорнобильської АЕС (як і Ігналінської в Литві) не через підвищену небезпечність реакторів РБМК (вони й зараз успішно працюють на Ленінградській, Курській і Смоленській АЕС), а через те, що ці реактори мали подвійне призначення — при внесенні конструктивних змін виробляти разом із електроенергією і збройний плутоній. Попри наявність значних покладів уранової руди, Україна завозить ядерне паливо, — такими технологіями Захід аж ніяк не збирається ділитися.

Таке саме становище і в сфері безпеки. Саме США доклали чимало зусиль для реалізації проєкту «Україна — анти-Росія». Саме вони вельми активно опікуються підвищенням боєздатності українських Збройних сил. Саме за їх участі відбувається постійне роз’ятрювання збройного конфлікту на Донбасі.

Однак при цьому безпосередній обсяг американської військової допомоги є мізерним. Особливо на тлі оприлюднених цифр про масштаби американських вливань у попередній афганський режим (за двадцять років з 1 трлн дол. не менш як 88 млрд дол. суто військової допомоги). Вельми розрекламована американська протидія «Північному потоку-2» за великим рахунком відображає передусім прагнення фінансувати українські витрати коштом РФ.

Щоправда, є злива заяв, резолюцій, декларацій тощо на підтримку територіальної цілісності та суверенітету України. Але ж ними не замінити старого радянського озброєння. Пояснити подібну стриманість можна, звісно, застереженням щодо подальшої долі наданої зброї. Повчальним є приклад Афганістану, де американська зброя на десятки мільярдів доларів поповнила арсенали Талібану. Але, ймовірно, більше важить інший чинник — небажання йти на безпосередню конфронтацію з Росією, у тому числі підживлюючи військові амбіції Києва.

Загрозливі перспективи

Військово-політична активність США в Україні викликає зростаючу негативну реакцію Росії.

Передусім більш жорсткими стали оцінки подій 2013–2014 років і ролі в них США, інших країн Заходу. На прес-конференції за підсумками Женевського саміту російський лідер ужив такі визначення, як «державний переворот», «кривавий держпереворот». Колективну провину за події в Україні покладено на Захід, а українське керівництво за цією моделлю постає винятково в ролі маріонеток. Тож, попри те, що президент Володимир Зеленський призначає зустрічі своєму візаві у Ватикані, інших екзотичних місцях, є непереборні сумніви у тому, що така зустріч передбачається Кремлем узагалі.

Певним індикатором настроїв у Москві стала стаття про «історичну єдність росіян і українців». Нерозуміння її функціонального призначення окремими співвітчизниками виявляється у спробах подискутувати щодо змісту, так, неначе підписант збирається на днях або й раніше захищати дисертацію на обрану тему. Між тим матеріал покликаний не щось довести, а щось проголосити, тож із таким самим успіхом можна було б розбирати «доктрину Монро».

Для тих, хто погано зрозумів зміст статті, підписант уточнив: «Так, звісно, будь-яка країна має право вибирати свій шлях, це неоскаржується. Але знаєте, так само як будь-яка людина, він вільний, але є така відома формула: свобода людини, кожного, обмежена свободою інших людей. Якщо вона вступає в протиріччя зі свободою іншої людини, то тоді потрібно подумати про якісь обмеження, самообмеження. Те ж саме стосується і держав. Якщо ми бачимо, що створюються певні загрози, тим більше загрози усфері безпеки, то ми, звичайно, повинні зрозуміти, що нам з цим робити».

Практично відкритим текстом сформульовано застереження Заходу, передусім США. На жаль, українські політики, схоже, погано його зрозуміли. Ілюзорні «перемоги в російсько-українській війні», де немає не те що Брянського, Орловського, Курського і Воронезького фронтів, але навіть Кримського, де не застосовуються (принаймні з російського боку) ані бойова авіація, ані «Іскандери» з «Калібрами», надихають на вельми легковажне ставлення до реальної загрози. Є відверте нерозуміння того, що Захід у відносинах із найбільшим ядерним арсеналом світу висловлюватиме стурбованість, занепокоєння тощо, але воювати за Україну він не стане в жодному разі.

Санкції, санкції, ще раз санкції! І це все  

Останніми місяцями помітно, що декого надихають події у Нагірному Карабаху, неначе там азербайджанська армія воювала із російською, а не з вірменським ополченням. От уже й турецькі безпілотники стали ледь не взірцевою зброєю. Натомість швидко забуваються уроки війни 080808.

Напередодні неї, у липні 2008 року, головною темою переговорів президента Грузії та держсекретаря США стало якраз урегулювання конфліктів Тбілісі з Абхазією і Південною Осетією. Тоді Кондоліза Райс висловила рішучу підтримку територіальної цілісності Грузії та розкритикувала політику Росії. Утім, коли лише через місяць грузинські війська рушили відновлювати конституційний правопорядок у Південній Осетії, й наочною стала неминучість втручання РФ у конфлікт, найбільш рішучі дії американців виявилися в негайній евакуації військових радників і членів сімей американського дипкорпусу. А Михайлові Саакашвілі тільки й залишилося, що жувати свою краватку...

Із подій в Афганістані, що мав статус «головного союзника США», слід уяснити, що Україну Вашингтон може і буде використовувати в своїх цілях, при цьому не особливо щедро (на відміну від Афганістану) надаючи допомогу. Але якщо українське керівництво не увійде, а вляпається в історію, то це буде винятково його проблемою.

Вітчизняним керманичам варто б зрозуміти, що інтереси незалежної України і США можуть не тільки не збігатися, але й суттєво різнитися. При цьому певне дистанціювання від політики Вашингтона може забезпечити більшу увагу до України, аніж сліпе слідування в її фарватері. Україна потребує повноцінної суб’єктності в міжнародних відносинах, а для цього потрібназначно потужніша держава. Між тим питання державного будівництва стали другорядними. Замість змістовної роботи з нарощування інституційноїспроможності державного апарату можна споглядати винятково міжособистісні розбірки, які, радше, дискредитують, аніж зміцнюють державу. А кому потрібна дискредитована держава, неспроможна забезпечити належне впорядкування суспільної життєдіяльності?