Новини
Ракурс

Як тобі служиться, з ким тобі дружиться, товаришу генерале Ліньков?

Про генерал-майора Олександра Лінькова, який тимчасово виконує обов'язки командувача угрупуванням російських військ «Центр», мало що відомо широкому загалу. Але про нього багато хто пам'ятає. Принаймні у нас, в Україні. Пам'ятають  ровесники, з ким зовсім ще юним спав голова до голови в харківських казармах, ходив строєм, осягав військову премудрість.


Він добре вчився, спочатку закінчивши з відзнакою Ленінградське суворовське військове училище, а потім Харківське гвардійське вище танкове командне ордена Червоної зірки училище імені Верховної Ради Української РСР (випуск 1984 року). Ім'я ВР УРСР було присвоєне навчальному закладу за «велику роботу з підготовки висококваліфікованих офіцерських кадрів, заслуги, пов'язані зі звільненням України в роки Великої Вітчизняної війни». Звільняти Україну від фашистів офіцерам випало ще раз, але тепер – від російських, і Ліньков виявився у протилежному окопі. 





Тоді, в середині 80-х, вони знали, що обрали собі таке життя, яке обов'язково розкидає їх просторами величезної країни, а може, й за її межі. Але пам'ять про юність, яку, як тоді здавалося, неможливо зрадити, домовилися зберігати завжди, обмінявшись, немов портами приписки, адресами батьків – як чимось постійним та надійним у будь-який шторм, наче маяк.

Через десятки років армія, на чолі якої стоїть і генерал-майор Ліньков, заливає кров'ю українську землю, стираючи з лиця землі її міста, прекрасний Харків, каменя на камені не залишаючи від корпусів, в яких навчався, як виявилося, майбутній руйнівник і вбивця.

Живий ще командир, який колись приймав присягу юного Лінькова. Щоправда, він тепер залишився без даху над головою, тулиться у знайомих – йому не пощастило жити на багатостраждальній харківській Салтівці.

Величезна країна, якій було принесено першу в житті присягу, померла, ховаючи під собою вірність красивої фрази про те, що присягу дають один раз. Хтось оплакує спочилого монстра, хтось ні, але нечиста сила, що засіла в Кремлі і вважає цю смерть чи не головним сумом свого життя, невтомно намагається викликати покійника всіма доступними способами. А генерал Ліньков став одним із інструментів страшного спіритичного сеансу зі збирання «земель російських».

Чи сняться вам, товаришу генерале, хлопці з України?

Навряд чи Ліньков мріяв стати бойовим генералом, рухаючись стройовим кроком, який впевнено веде від першого фото до останнього. Про це свідчить попередня малопочесна, але хлібна посада Лінькова, головного з мобіків, – начальник організаційно-мобілізаційного управління Центрального військового округу (штаб-квартира в Єкатеринбурзі). Як лихословлять цивільні слідом за Габріелем Лаубом, це саме той кадровий офіцер, якого ми годуємо у мирний час, щоби під час війни він відправив нас на фронт. Але час в особі їх божевільного головнокомандувача з руйнування росії і всього, до чого дотягнеться рука, обрав його. І колишній розумаха й тихоня, що подавав певні надії, топче чоботом українську землю на чолі шаленої орди. З української землі почавши шлях у своє доросле життя, Ліньков повертається сюди воєнним злочинцем і катом. У простій шкалі з двома полюсами, від військової звитяги і слави до зради, ганьби та безчестя, Ліньков дійшов до цієї, крайньої позначки.

Чи сняться вам, товаришу генерале, хлопці з України?


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter



.