Як тобі служиться, з ким тобі дружиться, товаришу генерале Ліньков?

Про генерал-майора Олександра Лінькова, який тимчасово виконує обов'язки командувача угрупуванням російських військ «Центр», мало що відомо широкому загалу. Але про нього багато хто пам'ятає. Принаймні у нас, в Україні. Пам'ятають  ровесники, з ким зовсім ще юним спав голова до голови в харківських казармах, ходив строєм, осягав військову премудрість.


Він добре вчився, спочатку закінчивши з відзнакою Ленінградське суворовське військове училище, а потім Харківське гвардійське вище танкове командне ордена Червоної зірки училище імені Верховної Ради Української РСР (випуск 1984 року). Ім'я ВР УРСР було присвоєне навчальному закладу за «велику роботу з підготовки висококваліфікованих офіцерських кадрів, заслуги, пов'язані зі звільненням України в роки Великої Вітчизняної війни». Звільняти Україну від фашистів офіцерам випало ще раз, але тепер – від російських, і Ліньков виявився у протилежному окопі. 

Тоді, в середині 80-х, вони знали, що обрали собі таке життя, яке обов'язково розкидає їх просторами величезної країни, а може, й за її межі. Але пам'ять про юність, яку, як тоді здавалося, неможливо зрадити, домовилися зберігати завжди, обмінявшись, немов портами приписки, адресами батьків – як чимось постійним та надійним у будь-який шторм, наче маяк.

Через десятки років армія, на чолі якої стоїть і генерал-майор Ліньков, заливає кров'ю українську землю, стираючи з лиця землі її міста, прекрасний Харків, каменя на камені не залишаючи від корпусів, в яких навчався, як виявилося, майбутній руйнівник і вбивця.

Живий ще командир, який колись приймав присягу юного Лінькова. Щоправда, він тепер залишився без даху над головою, тулиться у знайомих – йому не пощастило жити на багатостраждальній харківській Салтівці.

Величезна країна, якій було принесено першу в житті присягу, померла, ховаючи під собою вірність красивої фрази про те, що присягу дають один раз. Хтось оплакує спочилого монстра, хтось ні, але нечиста сила, що засіла в Кремлі і вважає цю смерть чи не головним сумом свого життя, невтомно намагається викликати покійника всіма доступними способами. А генерал Ліньков став одним із інструментів страшного спіритичного сеансу зі збирання «земель російських».

Навряд чи Ліньков мріяв стати бойовим генералом, рухаючись стройовим кроком, який впевнено веде від першого фото до останнього. Про це свідчить попередня малопочесна, але хлібна посада Лінькова, головного з мобіків, – начальник організаційно-мобілізаційного управління Центрального військового округу (штаб-квартира в Єкатеринбурзі). Як лихословлять цивільні слідом за Габріелем Лаубом, це саме той кадровий офіцер, якого ми годуємо у мирний час, щоби під час війни він відправив нас на фронт. Але час в особі їх божевільного головнокомандувача з руйнування росії і всього, до чого дотягнеться рука, обрав його. І колишній розумаха й тихоня, що подавав певні надії, топче чоботом українську землю на чолі шаленої орди. З української землі почавши шлях у своє доросле життя, Ліньков повертається сюди воєнним злочинцем і катом. У простій шкалі з двома полюсами, від військової звитяги і слави до зради, ганьби та безчестя, Ліньков дійшов до цієї, крайньої позначки.

Чи сняться вам, товаришу генерале, хлопці з України?