Реформа влади в регіонах — шлях України з кризи

Ставлення до України сьогодні неоднозначне. Російська влада дотримується думки, що в нас усе погано, європейці погоджуються із цим. Відмінність у тому, що Москва вважає українців негідниками і зрадниками, а Брюссель далекий від подібних оцінок. За непоступливістю київських лідерів щодо своїх північно-східних колег, як завжди, стоїть економіка, що ґрунтується на небажанні ділитися отриманим на нашій території прибутком, а також страх подальшої втрати політичного впливу. Москві потрібні підпорядкування й лояльність: нічого, крім цього, ніколи не озвучувалося. Брюссель хоче дещо іншого — розвитку торгівлі, турботи про довкілля та уваги до регіонального розвитку нашої країни. Вільнюський сейшн саме й спрямований на поглиблення та лібералізацію торговельних зв’язків, будь-які інші завдання не стоять. Це не інтеграція в ЄС, а варіант співпраці з сусідами. Для того, щоб привести торговельні відносини в зрозумілий стан, обговорюються технічні регламенти, що потребують економічної та соціальної модернізації.

Одна з основних проблем — брак коштів, необхідних для реформування. Стабільно-критичний стан вітчизняної економіки та нераціональні дії влади підтверджуються сьогоднішніми показниками. Євросоюз готовий брати участь у формуванні політики уряду в цьому секторі, збирається позначити індикатори, до яких потрібно прагнути, і ризики, які необхідно мінімізувати. Європейці наполягають на тому, що кошти вони надаватимуть лише після досягнення визначених індикаторів. Росіяни, закликаючи нас до Митного союзу, не вимагали ніяких змін. У випадку з реформуванням під стандарти Європи слід очікувати ревізорів, які відстежуватимуть справедливість і покроковість витрачання коштів і уточнюватимуть методику їх вкладання.

Сучасний державний устрій визначає Україну як унітарну (від лат. unitas — єдність) державу з єдиним центром і вищим органом влади, єдиною правовою системою. Незважаючи на це, в Європі є розуміння того, що регіональний розвиток має реформуватися і вдосконалюватися. Центр, Схід, Захід і Південь, особливо Крим, потребують різних підходів і різних рішень. Сьогодні в Києві — абсолютна концентрація фінансів і повноважень, що призводить до цілковитої відмови від поняття «регіональна політика». Це тривожить західних спостерігачів, які наполягають на зміні становища.

Будь-яка держава — це насамперед люди. В Україні вже багато років не проводять перепису населення. Останній такий захід відбувся у 2001 році, тоді як згідно з рекомендаціями ООН перепис мають здійснювати раз на десять років. Другий Всеукраїнський перепис планували провести 2011-го, але його впродовж кількох років регулярно відкладають. Останнє рішення Кабміну перенесло його на 2016 рік. Нині основні показники, за якими будуються державні та регіональні плани, можна з’ясувати лише приблизно. За різними оцінками, населення України становить від 37 до 45,5 млн осіб. Маються на увазі громадяни, які постійно проживають у країні. В Україні, згідно з доповіддю Департаменту ООН з економічних і соціальних питань, проживають понад 5 млн мігрантів. Досить великим є міграційний коридор між Росією та Україною — близько 3 млн осіб в обидва боки. Наші співгромадяни їдуть за кордон, бо не в змозі заробити на Батьківщині гідні гроші. У першому півріччі перекази з-за кордону перевищили 3,8 млрд дол. тільки за офіційними каналами, що становить понад 4,5% національного ВВП. Хто, куди і звідки їде працювати за кордон, має бути цікаво не лише іноземцям, а й нашій державі. За кордоном сьогодні працюють 6,5 млн мігрантів — наших земляків, класичних іноземних інвесторів. Тому що переказ грошей заробітчанина в Україну інакше не назвеш.

Ще одна регіональна проблема — це безробіття, рівень якого в Україні, згідно з методикою розрахунку Міжнародної організації праці (МОП), становить 8%. Якби люди не працювали за кордоном, рівень безробіття сягнув би 15%. Настільки ж гострою для держави проблемою є працевлаштування населення у тіньовий сектор економіки, що, безумовно, є й регіональним головним болем.

У різних регіонах по-різному виглядає розрив між доходами тонкого прошарку багатих людей і дедалі зростаючої кількості бідних. Середній показник по країні перевищує 40 разів. Наголошую — розрив збільшується. Особливо це помітно в депресивних регіонах, лідером яких залишається Схід України, де є традиційно низькою якість життя. Водночас західні регіони, які також традиційно вважаються одними з найбідніших, за якістю життя опиняються нагорі. Нерозвинена промисловість тут компенсується хорошою екологією і вищими стандартами суспільного життя, з орієнтацією на європейську систему цінностей. Громадяни, що масово працюють за кордоном і пересилають гроші на Батьківщину, також вносять значну лепту в благополуччя місцевого життя. Ще один приклад — Харківська область. Колишня столиця держави тут — безумовний фаворит, але й інші міста та села області доводять, що лише експлуатацією природних багатств життя людей щасливішим не зробиш.

Нинішній стан держави слід позначити як кризовий; такий стан потребує санації (оздоровлення). Створення розвиненого центру та побудова вертикалі управління в Україні нежиттєздатні: занадто відрізняються регіони як соціально, так і економічно. Тому для України оптимальним є варіант, за якого утворюються надійні горизонтальні зв’язки. Це стосується посилення ролі регіонів у виведенні країни із становища, в якому вона нині перебуває. Неможливо розв’язувати проблеми Львова, Одеси та Донецька з центру. У територіальних громад унікальні проблеми та шляхи їх вирішення. Міський бюджет десятитисячного селища зовсім не повинен у десять разів відрізнятися від бюджету стотисячного міста, і гроші ці повинні з’являтися не тоді, коли Києву спаде на думку, а суворо за розробленим планом. Зараз у Держказначействі заблоковано величезну суму, яку недоотримали місцеві бюджети. Навіть якщо міста знайшли сторонні кошти, не розраховуючи на допомогу з центру, то через блокування незахищених видаткових статей бюджету місцеві громади не можуть ними скористатися. У зв’язку з цим ще раз хотілося б сказати про децентралізацію владних і управлінських рішень. Це можна назвати реформуванням регіоналізму.

Центральна влада боїться делегувати повноваження на місця, побоюючись пропустити момент, коли в регіонах люди усвідомлять можливість існування без центру. Сучасна особливість побудови державного управління така, що соціальні ліфти не працюють. Перша особа, прийшовши до влади, оточує себе незмінними фізіономіями, і виникає відчуття, що нагору не доходять не лише люди, а й інформація про те, що відбувається внизу.

При реформуванні регіонів добре проявляє себе створення кластерів (англ. cluster — скупчення) — об’єднання кількох однорідних елементів, котрі можна розглядати як самостійні одиниці, що мають певні властивості. Типовим містобудівним кластером можна назвати житловий квартал з усією можливою інфраструктурою, що забезпечує жителям увесь набір міських функцій. За кордоном за цим принципом будуються всілякі «силіконові долини», але це зовсім не означає, що не можна організувати такий проект при виробництві продуктів для депресивних східних регіонів або створити туристичний кластер для Криму чи Одеси. Спосіб створення подібних проектів зрозумілий іноземцям, такі об’єкти високорентабельні, і можна розраховувати не тільки на гранти під такі ідеї, а й на повноцінні інвестиції. Результатом може стати стабільно працюючий регіональний бізнес, зі створенням нових робочих місць і перспективами зростання.

За реформу в регіонах і ЖКГ відповідає Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. Міністерство, в якому за останні три роки змінилося шість міністрів разом із їхніми командами. Проблеми цієї сфери незліченні: вона дуже корумпована, чиновники не несуть практично ніякої відповідальності за свої дії або бездіяльність, відсутня відкрита і зрозуміла політика формування тарифів у сфері ЖКГ, немає конкуренції на цьому ринку, якість послуг залишає бажати кращого, а звичайний громадянин не може належним чином захистити свої права як споживач цих послуг. Україна переживає відплив інвестицій, і завдання керівництва країни — створити умови, за яких було б можливо вкладати кошти в очікуванні отримувати стабільний прибуток.

Розробити проекти експлуатації об’єктів на основі концесії (від лат. concessio — дозвіл, поступка) з передачею в користування комплексу виключних прав, що належать державі. З обумовленою системою контролю за переданими об’єктами.

Спланувати і почати створювати торговельні центри (хаби). В Україні вони з’явилися і без чиновницького втручання: всім відомі оптові ринки Харкова, Одеси та Чернівців. Це не означає, що створення нових торговельних вузлів неможливе, досить згадати, що на територію України з Європи заходить у кількох місцях вузька залізнична колія, наприклад до міста Ковель, що в глибині Волинської області. Логічно розробляти плани і створювати в подібних місцях інфраструктуру, якщо вже ми націлилися активніше торгувати з Європою.

У регіонах України величезна кількість екологічних проблем, під розв’язання яких Європа готова виділяти гроші. Слід лише зрозуміло сформулювати і потім виділені кошти всі не вкрасти. У ЄС переробляється 95% побутового сміття, у нас — лише 10%, очевидно є куди зростати. В Україні по-варварськи забудовуються береги річок, озер і морів — тут грошей для наведення порядку не потрібно взагалі. Досить проявити донецьку майстерність в управлінні процесом та єнакіївську волю в покаранні тих, хто виходить за рамки Закону.

Про регіональні реформи ми говоримо ще й тому, що напередодні виборів соціально-економічна складова найпотужніше впливає на їх результат. Залишається побажати не зволікати з реформою другого слова в назві правлячої сьогодні партії.