Історико-культурні заповідники: скорочення і занепад

У світі створено більш як 11 тис. заповідних територій, що мають статус заповідника чи національного парку. Таких земель в США близько 18%, Англії — 17%, у Швейцарії — 20%. Острівна Японія й та має 16%. Натомість в Україні загальна площа заповідного фонду становить понад 3,4 млн га, що відповідає лише 5,5% площі держави. Хоча за радянської влади вона була значно більшою.

Проблеми спадщини

Так, в 1989–1990 роках в Державному науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури й містобудування в процесі опрацювання теми «Республіканський перспективний план комплексної реконструкції районів історичної забудови» було складено найповніший «Список міст, селищ і сіл України з цінною історико-культурною спадщиною» із 1400 населених пунктів. Визначено чотири категорії цінності поселень на основі інтегральної оцінки таких чинників, як наявність спадщини, історична значущість населеного пункту; категорія обліку наявних на його території пам'яток історії та культури; збереженість історичного ландшафту. До першої заповідної категорії ввійшло 68 міст.

Наразі в Україні лише 18 міст мають історико-архітектурні та історико-культурні заповідники. Та й серед них пересічний громадянин знає лише про Київ, Севастополь, Луцьк, Володимир-Волинський, Чернігів, Канів, Бахчисарай, Галич, Львів, Переяслав-Хмельницький, Збараж, Острог, Дубно, Чигирин, Путивль, Хотин та Батурин. Загальна кількість історико-культурних заповідників на сьогодні становить 63, що в рази менше, ніж це було за радянських часів.

Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам’яток. Ось, приміром, на території Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, де розміщено комплекс будівель садиби Лопухіних-Демидових (пам’ятки палацо-паркового ансамблю ХVІІІ–ХІХ століть), три з них використовуються різними організаціями. Зокрема, приміщенням лазні послуговується державна служба охорони МВС у Черкаській області. Приміщення контори управителя перебуває з 1959 року на балансі міського виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління як восьмиквартирний житловий будинок. А будівля манежу була віддана під спортивну школу, і тільки недавно її передали на баланс заповідника в незадовільному стані.

Фото: Садиба Лопухіних-Демидових (Корсунь-Шевченківський заповідник)

Приватні володіння

Нерозв’язаною залишається ситуація, яка склалася в державному історико-культурному заповіднику «Трахтемирів». Ще 1994 року комплекс пам’яток історії та культури між селами Трахтемирів та Бучак Канівського району було оголошено державним заповідником. До нього входила територія 4465 га, на якій були 81 пам’ятка археології, дев'ять пам’яток історії та природи. Однак право володіння землею так і не було оформлено, а частина території Григорівської сільської ради Київського району перейшла до категорії лісового фонду і була передана під створення ландшафтного парку акціонерному товариству закритого типу «Трахтемирів».

Рішенням Черкаської облдержадміністрації в 1999 році площу переданих державному заповіднику земель було зменшено до 590 га, а на решті у 2000 році створено згаданий ландшафтний парк. Ось так і з’явився приватний заповідник у державному. Хоча постанову Кабінету міністрів України про створення останнього ніхто не скасовував. Просто статус держзаповідника вже не має оновленого законодавчого забезпечення. Як наслідок, на його території залишилося тільки 18 пам’яток, а решта (це переважно поселення скіфського та давньоруського часу) перебуває в межах приватного заповідника. Хоча відповідальність за стан збереження всіх пам’яток покладено на державу.

Позитивним моментом у цій ситуації є те, що найвідоміші з історико-культурних заповідників системи Міністерства культури України та інших відомств за роки незалежності набули статусу національних та дістали посилену правову охорону. Це, зокрема, Національний заповідник «Херсонес Таврійський», Національний заповідник «Хортиця», Національний заповідник «Давній Галич», Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав», Національний музей-заповідник українського гончарства в смт Опішні, Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви», Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець», Національний історико-культурний заповідник «Чигирин», Шевченківський національний заповідник у м. Каневі, Національний заповідник «Софія Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Два останніх ще й було включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Попри це, діяльність органів влади щодо збереження цих заповідників у відповідному стані є незадовільною. Яскравий приклад — проблеми із забудовами буферних охоронних зон заповідників у Львові та Києві.

Фото: Національний заповідник «Херсонес Таврійський»

Недоліки законодавства

Важливу роль у роботі історико-культурних заповідників відіграють нормативні документи, що регламентують діяльність заповідників України. Це, зокрема, закон «Про охорону культурної спадщини», постанова КМУ «Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України», розпорядження КМУ щодо діяльності та розвитку історико-культурних заповідників. Але практична реалізація цих норм виявилася доволі низькою.

Скажімо, відповідно до ст. 4 закону «Про охорону культурної спадщини» до повноважень КМУ у сфері охорони культурної спадщини належить оголошення комплексів (ансамблів) пам'яток історико-культурними заповідниками державного значення та територій історико-культурними заповідними територіями. Але ж за весь період 2000-х років в Україні створено лише вісім заповідників («Биківнянські могили», с. Буша, м. Володимир-Волинський, м. Белз, м. Кременець, м. Бережани, «Меджибіж», м. Хотин). А за останні 10 років (2003–2013 роки) в державі не виник жоден новий історико-культурний заповідник.

Фото: Колишня брама Кременецького замку

Тривалий час така ситуація пояснювалася тим, що не було чіткого порядку їх заснування. Але ж з 2010 року в законі «Про охорону культурної спадщини» з’явилася стаття 33–1 «Порядок оголошення комплексу (ансамблю) пам'яток історико-культурним заповідником або території історико-культурною заповідною територією», відповідно до якої підготовку і подання клопотання про оголошення комплексу (ансамблю) пам'яток історико-культурним заповідникомабо території історико-культурною заповідною територією можуть здійснювати фізичні та/або юридичні особи. До клопотання додаються документи, що підтверджують обґрунтування необхідності здійснення такого кроку. За наслідками його розгляду орган виконавчої влади надає висновок про доцільність оголошення комплексу (ансамблю) пам'яток історико-культурним заповідником або території історико-культурною заповідною. Після чого Кабмін ухвалює відповідне рішення.

Відсилання до переліку документів, необхідних для ухвалення такого рішення, реалізовано з часу ухвалення 6 липня 2011 року постанови КМУ «Про затвердження переліку документів, необхідних для прийняття рішення про оголошення комплексу (ансамблю) пам'яток історико-культурним заповідником або території історико-культурною заповідною територією» №727. Проте до сьогодні немає жодного рішення про створення заповідників.

Справа нації

У цьому плані повчальним є досвід сусідньої Польщі, де навіть не в профільному законі про охорону природи мовиться: «Землі та інша нерухомість, що знаходяться в межах ландшафтного парку, мають рекреаційне значення і повинні виховувати у молоді пошану до рідної природи, культури та історії». І таки справді: зберегти в сучасному надбання минулого, усі витвори нашого історичного буття і національного генія, аби передати їх майбутнім поколінням, — висока і благородна місія всіх, хто причетний до проблеми охорони культурної спадщини.

Більше того, ще з часів виникнення самої ідеї заповідання наукові кола та прогресивна громадськість вважали збереження еталонів кожної історико-культурної області святою справою, справою совісті і честі нації. Адже доля кожної людини пов’язана з тією землею, на якій вона проживає. Тому такою гострою є проблема збереження національної спадщини — історико-культурних пам’яток та заповідних територій.

Нині на часі опрацювання комплексної Державної програми розвитку історико-культурних заповідників України, яка би визначила весь комплекс проблем, зокрема створення нових заповідників у системі єдиного державного органу з охорони історико-культурної спадщини (Міністерства культури України); резервування провідних історико-культурних комплексів для наступної організації заповідників; їхнє фінансування окремим рядком у держбюджеті, як це вже зроблено стосовно біосферних і природних заповідників, національних парків, та розроблення генеральних планів розвитку й комплексних програм регенерації; ухвалення комплексу законодавчих актів, таких, як закон про заповідники та зміни до туристичного законодавства.

Завдяки цьому вдасться покращити ситуацію із збереження культурної спадщини країни, що є вкрай важливим завданням для України. Адже занепад культури, байдужість до духовного та історичного розвитку нації призводять до непоправних утрат у всіх сферах суспільного життя — економічній, політичній, соціальній та правовій.

Олексій САК, Адвокатське об'єднання «АКТІО»