Ахметов каже, що Україна — це Європа, і опосередковано підтримує сепаратистів — політолог

Майдан вніс кардинальні корективи у звичний устрій життя нашої країни. Чи означає це, що епоха олігархату, яка досі панувала в Україні і призвела її на межу краху, може завершитися? Після Майдану для українських олігархів настали непрості часи (арешт Дмитра Фірташа, який донедавна був одним із найвпливовіших бізнесменів України, — яскраве тому підтвердження), і кожен із них намагається знайти для себе оптимальний вихід із цієї ситуації.

Ігор Коломойський та Сергій Тарута почали співпрацювати з новою владою, ставши губернаторами Дніпропетровської та Донецької областей. Наділення бізнесменів такми повноваженнями викликало обурення у багатьох як рішення, що суперечить вимогам та принципам Майдану. З іншого боку, ми розуміємо, що сьогодні в українській політиці немає авторитетних фігур, здатних успішно впоратися з цією роллю. У непростій ситуації, в якій сьогодні опинилася наша країна, компромісне рішення про призначення людей, які ще володіють авторитетом у цих регіонах, швидше за все, допоможе зберегти там стабільність. До того ж, це той нечастий випадок, коли інтереси приватного бізнесу збігаються із суспільними. Але після стабілізації ситуації бізнес повинен відійти від політики. Адже олігархія, як відомо, це злиття бізнесу і політики, використання політики заради своїх цілей. Як правило, олігархи обростають багатьма бізнесами, але є провідний, для якого, власне, і створюються нерівні умови конкуренції.

«Олігархія неможлива за двох умов: перша — за вільної конкуренції, коли бізнес та політика відділені один від одного (як, наприклад, в ЄС); друга — при авторитарному режимі, — вважає політолог Сергій Таран. — Авторитарний режим не дозволяє цьому явищу виникати, адже олігархія — це завжди певна політична самостійність, утворення альтернативних партій. Тому ми так мало чуємо про білоруських олігархів і чудово знаємо, де можуть опинитися російські олігархи на прикладі Ходорковського. Донедавна в Україні для олігархів була ідеальна ситуація».

За словами політолога, можна досить просто пояснити поведінку такого класичного олігарха як Ахметов, який ще зовсім недавно під час протистояння на Майдані не підтримував силовий варіант вирішення проблеми. Адже тоді в Україні, швидше за все, виник би абсолютний авторитарний режим, ізоляція від світу.

«Ахметову російський сценарій не потрібен, — додає С. Таран. — Але зараз, коли Майдан переміг, замайоріла перспектива євроінтеграції та запровадження нових, прозорих правил політики, олігарху не дуже вигідно мати такі правила у себе, в Донецьку. Тому ми зараз і спостерігаємо таку неоднозначність: з одного боку, Ахметов опосередковано підтримує сепаратистські рухи (адже жодне призначення у силових структурах в Донецьку без його відома не робилося), з іншого боку, він говорить, що Донецьк — це Україна».

Наразі у кожного українського олігарха є можливість зробити свій вибір. Найвпливовіші люди країни можуть обрати прозорі правила гри, позбавившись, можливо, частини політичного впливу. В історії українських олігархів такі випадки були. Наприклад, Віктор Пінчук, наближений до Кучми, у якого був надзвичайно негативний рейтинг довіри і сприйняття у суспільстві, зараз вважається одним із найреспектабельніших прозахідних бізнесменів.

Інший олігарх, Коломойський, почав робити дуже правильні кроки, стабілізувавши ситуацію в Дніпропетровській області. На думку пана Тарана, «очевидно, що він втратить ті можливості бізнесу, які мав дотепер (наприклад, бізнес у Росії), але це його проєвропейський вибір. Ахеметов ще коливається. Причин багато. По-перше, у нього найбільш російсько-орієнтований бізнес, що залежить від російського газу. Друга причина — він представляє донецький регіон, де в нього багато підприємств. Якщо йому не вдасться створити федерацію де-юре, то він спробує виторгувати її де-факто. Така собі асиметрична федерація, коли різні суб'єкти мають різні можливості. Мені здається, що саме такої федералізації прагне Ахметов: де-юре країна може залишатися унітарною, але де-факто він матиме особливі повноваження для того, щоб відгородитися від реформ, які проводитимуться в країні».

Що робити з українським олігархатом? На думку С. Тарана, є три напрямки: «Перший — демонстрація того, що у випадку російської агресії Україна готова воювати. Це дуже важливе посилання, яке слід демонструвати в тому числі й таким людям як Ахметов. Адже будь-яка війна на території цього регіону означатиме падіння їхніх капіталів. Я не думаю, що Ахметов буде підтримувати війну. Другий — робота з дипломатією. Свого часу з такими людьми як Ахметов, дуже добре працювали західні дипломати під час подій на Майдані. Хоча на ринок СНД Ахметов і має доступ, але ще більше він має прибуток від експорту свого продукту в країни ЄС. Західна дипломатія має підключитися. Але це вона зробить тоді, коли працюватиме українська сторона. Третій напрямок (найскладніший) — з олігархами так чи інакше слід домовлятися. Звісно, це дуже важко буде пояснити людям, які не хочуть бачити олігархів біля влади і очікували значних змін у суспільстві. Це є надзвичайний виклик для української влади, адже будь-які переговори з олігархами надзвичайно негативно сприймаються суспільством, особливо на тлі виборчої президентської кампанії. З іншого боку, ці олігархи мають не тільки політичний, а й фінансовий, адміністративний вплив у регіонах. І так чи інакше владі доведеться з ними домовлятися. І от від того, наскільки українській верхівці вдасться продемонструвати необхідність цих домовленостей, багато в чому залежить успіх інтегрування олігархів у нове суспільство. Тоді, швидше за все, ми уникнемо ситуації, коли через домовленість з олігархами не досягнемо тих реформ, яких прагнуть українці».

На думку політтехнолога Анатолія Луценка, інтегрувати олігархів у нове суспільство можна в простий спосіб: «Створити рівне конкурентне середовище. Такий досвід є майже у всьому цивілізованому світі, отже, є й можливості. Всім слід показати єдині правила гри. Але очевидно, що в перехідний період слід бути в комунікації з олігархатом і враховувати так би мовити стовпові моменти, наприклад, фінансові. Адже багаті люди є власниками банків, власники підприємств, які дають робочі місця. У цьому контексті треба боротися з самим явищем, а не з окремими представниками. Запропонувати суспільству такий пакет реформ, який з олігархів зробив би великих бізнесменів».

«Олігархи хочуть зберегти статус-кво, що з'явився після президентських виборів 2010 року, коли в результаті олігархічного консенсусу Янукович став президентом, — вважає політичний експерт Юрій Романенко. — Але цей консенсус почав руйнуватися у 2012 році, коли Янукович зробив ставку на «сім'ю» як на опору свого режиму. Це призвело до розподілу ресурсів, що, в свою чергу, поставило ряд олігархів (наприклад, Коломойського, Фірташа) перед загрозою викидання з цього олігархічного консенсусу, що, власне, і спонукало їх на велику гру, пов'язану з Майданом. Не секрет, що ключову роль в організації процесів створення різних приводів грала якась третя сила, яка торпедувала події. У народу відбулося велике пробудження самосвідомості, але саме неможливість на першому етапі мати якісні організації, які були б здатні захищати інтереси величезної кількості людей, що включилися в Майдан, і призвело до того, що бенефіціарами (бенефіціар — одержувач вигод. — Авт.) стали представники опозиційної партії, за якими стояли олігархи.

Наразі ми спостерігаємо, як іде перерозподіл власності, влади. Люди, що стояли на Майдані, резонно запитують: чому нічого не змінюється, і ми живемо в старій системі координат? Адже суспільство дозріло до змін. Це є великою проблемою другого етапу революції, коли починає змінюватися якісний склад гравців. До того ж, все це накладається на геополітичний контекст протистояння з Росією, яка виступає як консерватор існуючого режиму і намагається за допомогою різних домовленостей з олігархами, наприклад, Ахметовим, залишити все в старій системі.

Ахметов знаходиться в залежній позиції як від Росії, так і від західних структур. Тому, що б не зробив, він завдасть шкоди своїм інтересам. З цієї причини Ахметов намагається зберегти максимально нейтральну позицію. Я вважаю це утопією. Адже якщо він нічого не робить як господар Донбасу, то Росія, впливаючи через своїх агентів, його сильні позиції перетворює на слабкі. А це своєю чергою з високою часткою ймовірності може призвести до того, що Київ таки втратить контроль над Донбасом. Ахметов втратить цей контроль теж.

Росія зробить все, щоб «задушити» ненависний їй режим Майдану. Адже революційний режим України впливає на ситуацію в Росії. Все це буде розхитувати структуру влади, що з'явилася після режиму Януковича, і на третьому етапі ми будемо мати продовження революційної ситуації. Політичні інститути держави стрімко делегітимізуються. Я вважаю, що епоха олігархату в існуючому вигляді підійде до кінця. Адже частина олігархів буде ліквідована, деякі втечуть, а інші, швидше за все, будуть вмонтовані в новий режим. І якщо Україна встоїть у своїх територіальних межах (думаю, що так і буде), на четвертому етапі ми отримаємо новий політичний режим. Відбудеться це десь ближче до 2018–2020 років».

«Українські олігархи будуть еволюціонувати у великих бізнесменів, — впевнений А. Луценко. — Існує також проблема в структурі української економіки: у нас вона індустріальна, в ній існують монополії ще з радянських часів. Коли ми прийдемо до постіндустріальної економіки, ситуація буде змінюватися».

С. Таран вважає одним із кроків у бік еволюції український олігархів державне фінансування політичних партій: «Це непопулярне питання, адже українцям важко пояснити, чому вони мають наразі ще й фінансувати політичні партії. Насправді, для суспільства це набагато дешевше. У партій є обмежені кошти на ведення виборчих кампаній, немає необхідності залежати від олігархів, з якими потім потрібно розплачуватися конкретним голосуванням і створенням тих самих монополій.

Всі українські олігархи, швидше за все, залишаться в Україні, але будуть вимушені адаптуватися. Це не означає, що зміни будуть швидкими. За відсутності агресії з боку Росії ці процеси відбулися б набагато швидше, адже з олігархами не потрібно було б домовлятися. Процес змін неминучий, бо такого феномену як Майдан, у нас би не було. Слід пам'ятати, що багатій — це ще не олігарх. Олігархічні схеми можливі лише в суспільстві, яке мовчить. А там, де воно бунтує, є ризикованим заняттям».

Обговорення відбулося на прес-конференції «Епоха олігархату: скоро завершення?», що відбулася в інформаційному агентстві «Главком».