Страхи і надії Маріуполя

Доїхати до Маріуполя з Києва, та й з будь-якого іншого українського міста, поїздом досі не можна. Кінцева зупинка фірмового потяга «Азов» сполученням «Київ–Маріуполь» тепер уже навіть не в Сартані, а в Бердянську. Звідти до Маріуполя ходять автобуси, які доїжджають до міста за півтори години, минаючи декілька блокпостів. Перевіряють документи тільки в пасажирів чоловічої статі; жінок, очевидно, вважають безпечними.

У пошуках диверсантів

Увечері, після сьомої, вулиці Маріуполя порожніють, зустріти перехожого вдається нечасто. У місті й раніше було не дуже людно у вечірній час, але зараз особливо порожньо. «Усі сидять по домівках, зайвий раз намагаються не виходити», — підтверджують міліціонери патрульної служби, з якими я об’їжджаю центральний район Маріуполя через декілька днів після приїзду.

«Зараз у місті дуже напружена ситуація, самі знаєте. Плюс дуже багато військових та військової техніки. Люди бояться зброї, сам вигляд такої кількості зброї їх лякає, і це можна зрозуміти», — пояснює мені міліціонер. Проїжджаємо повз один із мостів. Міліціонер виходить і йде вітатися з двома військовими в камуфляжі, які з автоматами напереваги ледве помітні в сутінках. Усі мости в Маріуполі, як і решта стратегічних об’єктів, охороняють тепер наряди бійців «Дніпро–1», міліції, ДАІ. Через це у маріупольської міліції бракує особового складу для піших патрулів. Патрулювати вулиці допомагають не тільки військові, але й члени комітетів самоорганізації населення, козаки «Українського реєстрового козацтва», працівники місцевих підприємств і просто активісти.

Міліціонери уважно вдивляються навколо, об’їжджаючи маршрут. У машині лежать об'яви з орієнтуванням на диверсанта — хлопця, лише на рік старшого за мене, за інформацію про якого оголошено винагороду в 100 тисяч гривень. Саме він є головним підозрюваним у нападі на міліціонерів під час огляду легкової машини в місті 23 лютого, внаслідок чого було вбито одного співробітника підрозділу «Сокіл», а двоє інших поранено. Крім того, його вважають ватажком групи, яка організувала теракт, через який у Маріуполь тепер не ходять поїзди, — підрив залізничного мосту в грудні. Того, хто зробив вибуховий пристрій, затримали буквально напередодні. За інформацією міліції, ним виявився завідувач лабораторії одного з міських навчальних закладів.

Однак особливо небезпечні злочинці за ті декілька годин автопатруля, які я проводжу разом з міліціонерами, дорогою нам не трапляються. З правопорушників зустрічаються тільки хлопець і дівчина, що розпивають у парку слабоалкоголку, підозрілого вигляду компанія біля гаражів (двоє молодих хлопців із судимостями, але нічого забороненого при собі в них немає, з підозрілого — тільки димедрол). Їдемо на виклик у багатоквартирному будинку. Надіваю, про всяк випадок, бронежилет. Але виявляється, що мої страхи марні: міліцію викликала жінка похилого віку, яка скаржиться на сусідів знизу. Вона спілкується з нами з вікна квартири на другому поверсі, відчиняти двері без дочки не хоче. Каже, що її обікрали, замовником називає сусіда. Після опитування сусідів з інших квартир з’ясовується, що бабуся живе одна і не вперше нацьковує на сусідів міські служби. Викликавши дільничного, їдемо звідси.

Міліціонери діляться історіями своїх службових буднів: «Буває таке, що при вигляді нашої машини якийсь хлопець починає бігти. Ми, звісно, виходимо з машини і наздоганяємо. Перевіряємо документи, проводимо огляд особистих речей — нічого, все в порядку. Запитуємо його, чого тікав. Виявляється, боявся, що в армію заберемо, у військкомат відвеземо. Переважно це хлопці 19–20 років, особливо влітку таких багато було». Маріуполь справді повниться силою силенною чуток і страхів, і страх мобілізації не єдиний.

Маріуполь та ЗМІ

Під час перебування в місті дізнаюся, що сюди їдуть журналісти польського телеканалу. Мене просять звести їх із місцевими жителями, яких можна буде розпитати про життя і плани на майбутнє. Опитую знайомих, друзів і родичів, але всі відмовляються. Навіть ті, хто збирається виїжджати з міста. Основна причина — «зараз не до цього» і «немає бажання». Поспілкуватися з іноземними журналістами та познайомити їх із постраждалими від обстрілу на житловому масиві «Східний» погоджуються тільки у волонтерському центрі «Новий Маріуполь». Активні жителі міста, що забезпечують надійний тил українській армії та допомагають переселенцям, зараз раді будь-якій нагоді, щоб достукатися до центральної влади або світової громадськості і розповісти їм про проблеми міста.

У небажанні маріупольців із менш активною позицією розповідати про себе є ще дещо, крім природної реакції на настирливих журналістів, що випитують, як це — жити у прифронтовій зоні. Через бурхливу діяльність спецслужб і військових з виявлення диверсантів у Маріуполі, багато хто побоюється висловлювати свої погляди вголос від гріха подалі. Навіть якщо ці погляди далекі від радикальних або відверто антиукраїнських. «Мені дуже шкода, що економіка України валиться, що загинуло та покалічено багато молодих людей, гине генофонд нації. Україна настільки загрузла в боргах, що самостійною вже не буде ніколи, — каже в приватній бесіді юрист однієї з бюджетних організацій міста. — Я гадаю, думка маріупольців не змінилася. Просто маріупольці навчилися її приховувати. Якщо на засідання сесії міської ради приходить представник центральної влади і каже, що всі телефони депутатів прослуховуються, про них всі знають, погрожує їм і каже, щоб вони читали Кримінальний кодекс, це не нормальна ситуація. Писати що-небудь на цю тему або говорити про це по телефону зараз небезпечно для життя. Все як при Сталіні». За словами іншої співробітниці цієї організації, де більшість працівниць — жінки старшого віку, які не довіряють не лише українській владі, але й українським ЗМІ, на роботі навіть побоялися відкрито святкувати 23 лютого. Червону дату в календарі відзначили, але святкували її під виглядом Масляної, з млинцями.

«Чесно, я перестала дивитися в інтернеті й по телебаченню політичні новини, щоб голова була вільною. Те, про що говорять люди, буває моторошно слухати, але вірити я теж не можу, поки сама не побачу. Вважаю за краще бути відстороненою від ситуації і просто жити, як виходить, працювати, приносячи користь рідному місту», — зізнається моя співрозмовниця, яка останнім часом навіть у соцмережах вирішила приховати своє прізвище. Але більшість, звичайно ж, тримає руку на пульсі подій, у тому числі продовжуючи дивитися російське телебачення (завдяки супутниковій тарілці чи інтернету). Багато хто робить це з аналітичною метою, щоб порівняти отримувану інформацію з версією українських ЗМІ. Як правило, ці маріупольці до кінця не вірять ні тим, ні іншим. Але вистачає й тих, хто довіряє тільки російським каналам, а отже — дивиться тільки їх. Питання успішності інформаційної політики України на сході — це, в першу і останню чергу, питання довіри.

З уст в уста

Через те, що довіра до ЗМІ досягла критично низької позначки, люди все більше довіряють тільки самим собі і своїм близьким. У Маріуполі множаться приватні розслідування обстрілу житлового району, коли ініціативні мешканці виїжджають на місце подій і роблять свої розрахунки траєкторії польоту снарядів «Граду». Власні фотозвіти та спостереження викладають потім в інтернеті та соцмережах.

Але за охопленням аудиторії інтернет, звичайно ж, поступається в Маріуполі живому спілкуванню. Чи не найактуальнішим засобом масової інформації тут вже давно стало сарафанне радіо. Містом циркулює безліч чуток і легенд. Яким із них вірити — страшилкам про Нацгвардію та бійців добровольчих батальйонів, що нібито ґвалтують місцевих дівчат із застосуванням монтажної піни, чи секретний протокол до мінських угод, за яким Маріуполь повинен відійти ДНР, — кожен вирішує сам. Але навряд чи варто приписувати їх створення тільки спеціально навченим людям, що поширюють у місті дезінформацію (хоча без них справа теж, напевно, не обходиться, інформаційну війну ніхто не скасовував). У страху очі великі, а у воєнний час — величезні, тому для появи чергового міфу зараз досить особистих стереотипів і ефекту «зіпсованого телефону». Навіть привід не завжди є обов’язковою умовою.

«Не так давно був випадок, коли школяра затримали військові й декілька годин возили по місту, ставлячи різні питання. Через деякий час після цього в школі, де навчається старша дочка, одна дівчинка не прийшла після уроків додому, — розповідають мені на сімейному застіллі. — На телефонні дзвінки не відповідала цілий день і тільки ввечері мама подзвонила директору і повідомила, що дівчинка вдома. Мама сказала, що дівчинку забрали військові, а додому вона повернулася з пробитою головою і завтра нікуди не піде. Наступного дня до школи приходили співробітники СБУ, а наприкінці тижня директор пішов провідати родину, щоб про все розпитати. Коли прийшов, то виявилося, що травм у дівчинки жодних немає, а вдома її не було, бо просто загуляла. Після цього дівчинку виключили зі школи».

Хоча приводів для негативних історій, звісно, теж вистачає. Адже в реальному житті військові не завжди відповідають героїчному образу, створеному в ЗМІ. «По телевізору сказали, що військовим заборонили купувати в магазинах горілку, — розповідає мама подруги. — І якраз після цього бачу в супермаркеті військового в камуфляжі, в алкогольному відділі. Дивлюся, він пляшку горілки в кошик кладе. А я здуру візьми і ляпни: вам же заборонили спиртне купувати, ви хіба не чули? Він на мене зиркнув і каже: Я офіцер, нам можна, це рядовим заборонили». Наша знайома згадує історію з усмішкою, але зізнається, що тоді було не до сміху: «Я потім ще довго гуляла по магазину, боялася вийти. І навіть зателефонувала доньці, щоб розповісти, в чому одягнена — на випадок, якщо додому не дійду».

У багатьох маріупольців є родичі в довколишніх селах, тому новини з фронту вони часто отримують не з екранів моніторів або телевізорів, а від місцевих жителів, які стали учасниками бойових дій мимоволі. «Дід живе в селі неподалік Маріуполя, в якому стоять сепари. Зайняли дитячий садок у центрі села і один покинутий будинок. Один з «Градів» стоїть у городі поблизу будинку, де наші родичі живуть. Якщо прилетить «отвєтка», то просто до них», — розповідає із сумом друг.

Хоча в Маріуполі живе близько півмільйона людей, у всіх між собою знаходяться спільні знайомі. Правило шести рукостискань тут зводиться, як правило, до трьох. Ось і один із загиблих у лютому мирних мешканців села Широкиного під Маріуполем, яке полк «Азов» звільняв від бойовиків, виявився батьком моїх далеких знаоймих. У будинку, де він жив разом з дружиною, немає підвалу, тому під час обстрілів вони ховалися у сусідів. У тих,  правда, теж немає підвалу, зате є велика яма в городі. Але снаряд наздогнав чоловіка не в ямі, а у дворі. Родині не дозволили вивозити тіло або ховати в селі, тому могилу довелося копати в городі...

***

До закриття театральної каси залишається п’ять хвилин. Підбігаючи до каси Драмтеатру в центрі Маріуполя, бачу, як звідти виходить жінка і, кутаючись від холоду, вдивляється кудись удалину. Обертаюся і бачу, як уздовж театральної площі повертає на центральну вулицю колона БМП з українськими прапорами. На кожній із них сидять військові. Дехто з поодиноких перехожих махає їм рукою. До театру долітає шум і гуркіт від пересування військової техніки. Ми стоїмо з касиром і проводжаємо військових поглядами. «Просто мороз по шкірі», — каже вона. Спектакль, на який мені вдається взяти квитки (одні з останніх, майже всі місця вже розпродано), називається «Як стати безсмертним».

Тема безсмертя зараз актуальна в Маріуполі. На рекламі аптеки в центрі міста написано: «Еліксир безсмертя очікується. Все інше є». І поки еліксир безсмертя не підвезли, маріупольцям залишається сподіватися тільки на те, що перемир’я буде справжнім, а переговори — не марними. Тому що коли полем бойових дій стає твій дім, то на мішень перетворюються всі, і зброя вже не сприймається як панацея та засіб захисту.