Чи визнає держава добровольців

Інвалід І групи по «загальному захворюванню»

Коли почалася війна на сході України, Олександр Кікін, звичайний хлопець з Вишгороду Київської області, зрозумів, що не може лишатися осторонь. Пішов до військкомату, попросився на фронт. Йому відповіли, що наразі у добровольцях немає потреби, бійців достатньо. Мовляв, треба буде — викличемо. Тоді Олександр і декілька його друзів почали волонтерити — привозили на передову необхідні речі, продукти.

Хлопці бачили, що відбувається на фронті, — підрозділам дуже сутужно, бійців не вистачає. Вирішили залишитися і допомогти. Так Олександр став добровольцем. Стояв на блокпосту під Слов'янськом. Спочатку його участь була доволі мирною — він організував їдальню для бійців, годував їх гарячими обідами. Потім став до міномету.

Для добровольця Кікіна війна закінчилася з першим перемир'ям, яке було оголошено на честь Дня Конституції. Навкруги панувала незвична для фронту тиша. Бійці спокійно розвантажували машину, що тільки-но під'їхала. Раптом супротивник відкрив мінометний вогонь по блокпосту. Від вибуху міни кілька друзів Олександра загинули на місці, а він і його командир отримали тяжкі поранення і опіки. Командир помер дорогою до лікарні.

У Харківському госпіталі, куди Сашка доставили з передової, йому ампутували розбиту міною ногу, зробили низку операцій. Стан хлопця був надважкий, лікарі розводили руками і казали, що шансів у нього майже немає. Волонтери дуже швидко зібрали гроші та відправили Сашка на лікування до Ізраїлю. Це врятувало йому життя.

Олександр Кікін вже багато місяців перебуває на лікуванні у Київському реабілітаційному центрі. Гроші на лікування знову ж таки збирають волонтери. Час від часу йому роблять чергову операцію, виймають осколки, яких в його тілі зараз налічується близько 30. Друга його нога — збережена, але сильно понівечена, не функціональна.

Наразі Олександр Кікін є інвалідом I групи по загальному захворюванню і ніяк не може отримати статус інваліда війни.

«Я вже дев'ять місяців намагаюся з'ясувати, що це за загадкове «загальне захворювання», через яке я втратив ноги, отримав опіки третього ступеню та осколки в усьому тілі. Мені відповідають, що такий самий діагноз ставили і покаліченим майданівцям, мовляв, так заведено. Наче це мене може втішити.

Мене, пораненого, доставили у Харківський військовий госпіталь. У мене є виписка звідти, в якій описано характер моїх поранень, написано, де і як я їх отримав. Але мені сказали, що це не є документом. Я захищав свою державу. А чим вона мені віддячила? Дала пенсію у 1200 грн. Щоб довести, що я отримав інвалідність на фронті, та отримати пенсію інваліда війни, мені треба зібрати величезний стос документів і оббігати безліч інстанцій, а я просто не в змозі цього зробити. Ані фізично, адже я без ніг, а яка в нас «безбар'єрність» — самі знаєте, ані матеріально, бо на мою нинішню пенсію не наїздишся на таксі з Вишгорода до Києва, з Києва до Вишгорода», — розповідає Олександр.

Він якось побачив по телевізору інтерв'ю тодішнього міністра соціальної політики Людмили Денісової. Вона казала, що з такими, як Олександр, взагалі немає проблем, мовляв, знайдіть двох свідків, що ви воювали, і ми все оформимо, дамо відповідний статус.

Коли ж Олександр приїхав до Мінсоцполітики, приніс документи, свідчення бійців Збройних сил України, з якими разом воював, і послався на інтерв'ю міністра, чиновники йому сказали: «Та не слухайте ви той телевізор. Це все дурниця, насправді немає в нас ані відповідного закону, ані порядку визнання добровольців». Поспівчували і порадили звернутися до командира частини, в якій він воював. Мовляв, попроси, щоб тебе заднім числом внесли у списки особового складу. Або, сказали, можеш звернутися до суду. Коли Олександр спитав, на кого ж подати в суд, жоден чиновник не дав чіткої відповіді.

«Я не знаю, чи отримали якусь допомогу сім'ї моїх вбитих товаришів, бо вони, хоча й були офіційно оформлені, мали довідки, що перебувають на навчаннях... у Миколаївській області. Коли я останній раз розмовляв з їхніми родинами, мені сказали, що ніяких грошей поки не бачили», — розповідає Олександр.

Очима добровольця

Кирило Сергєєв, голова Товариства ветеранів АТО, боєць батальйону «Айдар», на власному досвіді впевнився, що таке бути неоформленим, а значить — безправним добровольцем.

Добровольцями стають з різних причин. Поряд з Кирилом воювали люди, яких у жодному разі не мобілізували б офіційно, через військкомат: і онкохворі, і ВІЛ-інфіковані. Один чоловік, в якого був рак легенів, на запитання: «Що ти тут робиш?!» відверто відповів: «Я все одно помру, то краще загину в бою за Батьківщину, аніж згнию на койці в лікарні».

Інша, чисельніша категорія — патріоти, які намагалися мобілізуватися через військкомати, приходили туди і отримували стандартну відповідь: «Зачекайте, ми вас викличемо за потреби». Люди чекали місяцями, врешті не витримували та записувалися у добровольчі батальйони.

Держава, дозволивши добровольчі батальйони, не передбачила для них порядку оформлення бійців. Як виглядає на практиці початок служби такого бійця? За словами Кирила Сергєєва, людина приїжджає у добровольчий батальйон, часто просто домовившись з командиром певної групи. Того ж дня в новачка беруть копію паспорта, записують номери телефонів рідних і дають в руки автомат: «Йди, воюй». Далі він воює і чекає на офіційне оформлення. Добровольця можна оформити, приписавши його до підрозділу по мобілізації. Для цього його тягнуть у перший-ліпший військкомат і намагаються мобілізувати до даної військової частини. Але зробити так можна лише у період, визначений законом «Про мобілізацію». Якщо ж цей період закінчився, є інший варіант: людину можна взяти на контрактну службу. Проте контракт з бійцем може підписувати лише військовий підрозділ зі статусом полку. Серед добровольчих підрозділів такий статус мають одиниці.

З подібними складнощами при оформленні бійців стикнувся «Айдар» навесні-влітку 2014 року. Статусу полку «Айдар» не мав, контракти укладати не міг. У травні до «Айдару» поступило багато добровольців, з яких офіційно оформитися змогли лише ті, що підпали під другу хвилю мобілізації і встигли легалізуватися до 20 червня. Це приблизно одна третина особового складу. Інші дві третини, у тому числі і Кирило Сергєєв, воювали без оформлення, чекаючи наступної хвилі мобілізації.

«Я знаю, що і зараз, навіть ті батальйони, що увійшли до складу Збройних сил України, мають проблеми з оформленням бійців. Там 20–30% солдатів воюють без належного оформлення. Зараз, очолюючи громадську організацію ветеранів, я зіткнувся з тим, що схожа проблема є і у батальйонах Нацгвардії. Хоча, наскільки мені відомо, у МВС мають все робити офіційно. Втім, якось до нас прийшов боєць батальйону «Шахтарськ», який своєю історією змусив мене переглянути мої уявлення. Він підписав контракт, отримав посвідчення співробітника міліції і був упевнений, що оформлений офіційно. Лише тоді, коли йому під Іловайськом відірвало ногу, він з подивом дізнався, що його посвідчення зроблено у звичайній типографії, і ніхто його по жодних документах не проводив. На наші неодноразові запити приходять відписки від Дніпропетровського УВД, пишуть, що проводять службове розслідування даного факту.

Зараз не можуть довести свою участь у бойових діях студенти, які приїжджали воювати у період літніх канікул.

Коли ми рвалися захищати Батьківщину, ми навіть не уявляли, з яким обсягом психологічних та соціальних проблем ми стикнемося, повернувшись з війни. Ми зрозуміли це, лише повернувшись. Людина, яка прийшла з війни, навіть цілою і неушкодженою фізично, перебуває у важкому психологічному стані. Їй вкрай необхідна підтримка, у першу чергу — підтримка держави, за яку вона воювала. Хоча б той статус учасника бойових дій.

Я вже не кажу про покалічених, яким ця допомога просто життєво необхідна, про сім'ї, чиї годувальники віддали життя за Батьківщину.

Мій друг Коля прийшов до нашого батальйону на початку червня, а 21 липня його вбили. Його сім'я — жінка і двоє маленьких дітей втратили рідну людину і залишилися ні з чим, бо він не був офіційно оформлений, хоч намагався легалізуватися, навіть писав скарги. Наразі ця родина живе за рахунок волонтерської допомоги.

Кричущі випадки, на жаль, були і з деякими оформленими бійцями. Коли вони загинули, Міноборони відмовилося надавати допомогу їхнім сім'ям через те, що вони були мобілізовані через військкомати не за місцем проживання, а районним військкоматом у місці, де розташована військова частина», — розповідає Кирило.

Слід сказати, що бійці залишають добровольчі батальйони не лише через поранення, смерть або крайню втому. Однією з причин є те, що бійцям просто потрібні гроші, якийсь заробіток, а під час служби вони не отримують ані копійки.

Кирило Сергєєв розповідає: «Якщо би я залишився на війні ще на місяць, моя жінка з маленьким сином опинилися б на вулиці. Я — єдиний годувальник, ми не маємо власної квартири, мусимо орендувати. До війни я працював адвокатом, досить непогано заробляв. Ми мали деякі заощадження, але за чотири з половиною місяці усі гроші було витрачено на оренду житла та нагальні потреби. Деякий час моїй сім'ї допомагали знайомі. Коли матеріальна ситуація в родині стала катастрофічною, я був вимушений піти з війська, щоб заробляти на життя. Коли я звільнявся, наприкінці серпня, мені сказали: «Почекай ще два дні, тебе оформлять, будеш отримувати зарплату». Як потім з'ясувалося, зарплату мені дали б лише у грудні.

До речі, з мого покоління айдарівців залишилося лише 12 осіб. Причому, таких як я, що звільнилися за сімейними обставинами або через поранення, зовсім мало. Майже всі загинули».

Невизначеність вигідна шахраям

Ситуація, коли значна кількість бійців не може документально підтвердити свою участь у бойових діях, породжує новий тип шахраїв — лжебійців. Ці аферисти, розповідаючи про свої ратні подвиги, поранення та важку долю кинутого державою напризволяще добровольця, видурюють гроші у довірливих громадян, волонтерів та громадських організацій. Якщо б воїни-добровольці нарешті отримали право довести свою участь в АТО, отримати відповідні документи, то таке прикре явище зійшло б нанівець.

19 березня нинішнього року у сесійну залу Верховної Ради було винесено для обговорення законопроект №1688 « Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо статусу осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України».

Проектом закону запропоновано врегулювати статус учасника бойових дій та інші статуси для бійців добровольчих батальйонів та їхніх сімей у разі загибелі бійця. За умови ухвалення цей закон міг би допомогти багатьом захисникам Вітчизни, що добровільно кинулися у пекло війни, отримати належне державне визнання та необхідні соціальні гарантії...

Положення, що містить законопроект №1688, мають на меті допомогти добровольцям, які захищають Україну, узаконити свій статус учасника бойових дій. Законопроектом також передбачено, що особи, які отримали тяжкі поранення, воюючи у складі добровольчих батальйонів, що не увійшли до складу ЗСУ, отримують статус інваліда війни. Також документом передбачено надання статусу сім'ї загиблого родинам, які втратили годувальників під час їхнього перебування у зоні АТО у складі добровольчих батальйонів, що не увійшли до ЗСУ.

Статус учасника бойових дій також буде надано учасникам добровольчих батальйонів, що згодом стали підпорядкованими ЗСУ, проте на момент легалізації батальйону вже з різних причин не знаходилися у списках. Люди могли до того часу вибути зі свого підрозділу через поранення або через сімейні обставини, зрештою загинути.

Законопроект регламентує надання особливого статусу цивільним особам, наприклад, інженерам, яких відряджають до зони АТО. Військові дуже негативно ставилися до того, що таких осіб, які хоч і перебувають у зоні АТО, проте не беруть безпосередньої участі у бойових діях, прирівнюють до вояків, надаючи їм такий самий статус учасника бойових дій. Це питання буде врегульовано таким чином: цивільним особам буде надано статус учасника війни (не бойових дій) або інваліда війни (якщо людина зазнала поранення). Якщо ж таку цивільну особу буде вбито, родині нададуть статус сім'ї загиблого.

Кожен такий статус передбачає низку пільг. Якщо перевести ці пільги у грошовий еквівалент, то для учасника бойових дій сума становитиме до 2500 грн на місяць.

Кирило Сергєєв вважає, що процедуру визнання добровольця, який не був оформлений, учасником бойових дій, треба починати з того, щоб надати людині право самостійного звернення за отриманням статусу. Більшість учасників АТО може надати докази своєї приналежності до певної військової частини.

«Наприклад, коли на блокпостах в нас почали перевіряти документи на право носіння зброї, мені видали довідку, в якій, щоправда, написано, що я перебуваю на воєнних зборах. Але там є підпис мого командира і печатка моєї військової частини. Іншим разом, коли я супроводжував тіло Миколи, мені видали документ, що я перебуваю у військовій частині та тимчасово назначаюся командиром почесної варти для супроводу полеглого бійця», — каже Кирило.

Буває й таке, що в добровольця взагалі немає жодних документів, що підтверджують його перебування в зоні АТО. Для таких людей слід на законодавчому рівні передбачити право індивідуального звернення до тої військової частини, де він перебував. На жаль, непоодинокими є випадки, коли комбат зрікається своїх неоформлених бійців, розуміючи, що він порушує закон, даючи зброю невідомо кому. Законопроект №1688 практично амністує командирів військових частин, в яких воювали неоформлені бійці. Якщо закон легалізує неоформлених бійців, відповідальність з командира автоматично знімається. Він може визнати свого бійця, надати відповідну довідку.

В людини має бути максимальний пакет документів, що підтверджують її участь в бойових діях. Це не лише довідки, а й фотографії, свідчення інших бійців, офіційно оформлених. Кожен такий документ буде в індивідуальному порядку розглядати міжвідомча комісія.

Кирило Сергєєв каже, що є питання і по волонтерах, які возять вантажі на передову. Слід створити єдиний державний реєстр таких волонтерів. Нещодавно був випадок: в одній машині їхав волонтер з вантажем і солдат служби матеріального забезпечення, який супроводжував волонтерський вантаж. Їх обстріляли з міномета. Обидва загинули на місці. Сім'я солдата отримала належну матеріальну допомогу, а сім'я волонтера — нічого, бо він просто цивільна особа, яка загинула внаслідок нещасного випадку.

Позиція Кабміну щодо добровольців

Аналогічний законопроект було розроблено Державною службою у справах ветеранів війни та учасників АТО. Юрій Матвійко, директор департаменту соціального та фінансового забезпечення цієї Держслужби, сказав, що їхній законопроект втілює в собі позицію уряду щодо питання статусу і соціального забезпечення учасників та інвалідів АТО.

А позиція уряду щодо статусу цивільних осіб така: цивільні особи, тобто працівники підприємств, установ і організацій, що були залучені до забезпечення проведення АТО, у період свого відрядження до зони АТО отримували заробітну плату з відповідними коефіцієнтами. Тобто своє вони і так отримали. Якщо ж особа отримала поранення або її було вбито, то її та її родину все ж таки прирівняють у статусі до військовослужбовця.

Щодо бійців добровольчих батальйонів, то позиція уряду, озвучена Юрієм Матвійком, така: «Бійцям, які брали участь у бойових діях у складі добровольчих батальйонів, нададуть статус учасника бойових дій лише за умови підпорядкування їх батальйонів ЗСУ, МВС або Нацгвардії. Уряд пропонує добровольчим батальйонам, які ще не увійшли до силових структур, розглянути це питання і приєднатися, щоб таким чином посприяти соціальній захищеності членів своїх формувань».

Одразу пригадалися слова, почуті мною від бійця Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». На запитання, чому добровольці «Правого сектора» та ОУН відмовилися увійти до складу Збройних сил і легалізуватися, він відповів: «Нам не потрібно дозволу, щоб любити і захищати свою країну. Нас ніхто не дозволив, отже і заборонити не може».

Невідомо, до якого саме варіанту закону схиляться народні обранці, проте у будь-якому разі питання надання відповідних статусів воякам-добровольцям буде найближчим часом вирішене. Звичайно, це ляже додатковим тягарем на держбюджет, чого всіляко прагне уникнути уряд. Проте коли на одній чаші терезів — гроші, а на другій — народна довіра, чиновникам слід добре подумати, чи варто економити на героях.