Ми допомагаємо чистити генофонд Росії — кіборги

Хлопець на прізвисько Друг «Вогонь» — речник 13-го окремого запасного батальйону (м. Київ), боєць 5-го окремого бойового батальйону (м. Донецьк) ДУК ПС (Добровольчого українського корпусу «Правого сектору»), до Майдану жив у Королівстві Таїланд, працював у сфері туризму — опікувався російськомовними групами. Він жартує: «Зараз роблю те саме в Україні — «працюю» з російськими «туристами».

Друг «Вогонь» — один з тих, хто працював на підступах до донецького аеропорту, прикриваючи кіборгів, забезпечуючи їм «коридори», привозячи їм воду і їжу, відволікаючи вогонь супротивника на себе. На зустрічі з легендарними кіборгами, що відбулася 11 березня у КНУ ім. Шевченка, він розповів кілька коротеньких історій, що дають, можливо, й не повне, але живе уявлення про війну на Донбасі.

Про дух воїна

Коли відбувався наступ росіян на Піски так сталося, що п'ятеро наших хлопців залишилися в оточенні. На них вийшла група російських диверсантів. Наймолодший з наших вояків — вісімнадцятирічний хлопець поставив перед собою кулемет і закричав одне з гасел українських націоналістів: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї!» Це так налякало росіян, що їх як вітром здуло. Мабуть, подумали, що наших там багато.

Про друзів та ворогів

Стоячи у Пісках, ми постійно спілкувалися з бійцями 93-ї окремої механізованої бригади ВСУ. Там було багато хлопців зі сходу України. Коли ми з ними достатньо здружилися, щоб почати говорити відверто, хлопці нам кажуть: «Знаєте, ми були проти вашого Майдану, проти правосєків, нам казали, що ви дебіли, фашисти... Нас загнали сюди воювати, а ви добровільно пішли. Ми тут стоїмо, а ви попереду нас воюєте — за Україну, за наш Донбас. Ми на вас подивилися, ви — правильні хлопці, ми вже самі стаємо правосєками»...

На артемівському блокпості певний час стояла зміна з ужгородського «Беркуту». Ми їх полюбили, чесне слово. Коли вони перший раз побачили наш бусік з атрибутикою «Правого сектора», одразу ж винесли і подарували нам дві пляшки горілки, просто поклали їх у машину. Кажуть: «Хлопці, коли щось треба буде — чи то їжа, чи то помитися, приїжджайте, в нас все є». Зустрічали нас як рідних.

А от на ізюмському блокпості чергували беркутівці з Харкова. То вони не приховували свого негативного ставлення до нас. Казали услід: «Нічого-нічого, воюйте, ми по вас скоро прийдемо».

Про те, чому вчить війна

Війна є таким сильним подразником, який виявляє характер людини, показує її слабкі та сильні сторони, розставляє усі крапки над «і».

Особисто мене війна навчила людяності. Це коли ти надаєш першу медичну допомогу пораненому полоненому, причому не для того, щоб потім його допитати (ти вже бачив його документи — він рядовий і все одно нічого не знає), а просто щоб допомогти людині, врятувати життя.

Війна змінює усіх. Хтось стає більш зваженим, терплячим, вчиться по-християнському любити ворога свого. Я особисто побачив, що хлопці стають більш духовними, навертаються до віри, до різних конфесій. Раніше військові капелани були лише у нас — у ДУК ПС та ОУН. Тепер капелани в армії — це звичайне явище.

Про добровольців, російських і українських

Насправді ми надаємо Росії неоцінену послугу — допомагаємо їй чистити генофонд. Бо на боці сепаратистів воюють різні покидьки російського суспільства — алкаші, наркомани, звільнені зеки. Їм обіцяють легкі гроші, обманюють, використовуючи як гарматне м'ясо. Пам'ятаю, ми взяли одного такого на підступах до аеропорту, він ще обурювався: «Та что ты гонишь, аэропорт уже давно наш, мне сказали: иди в аеропорт, смени группу Гиви».

В нас же все навпаки — воювати за рідну землю йдуть найкращі громадяни. І коли вони гинуть — це трагедія для нації. Найкращих українських хлопців пускають під орди зомбі.

Наші вояки-добровольці самі себе мобілізували, самі себе озброїли та екіпірували за допомогою волонтерів. Держава нам не допомагає. Якщо б нам у жовтні дали хоч одну серйозну тактичну бронегрупу і ми заглибилися хоча б на 3–4 квартали у Куйбишевському або Київському районі Донецька та закріпилися там, то повірте мені, сьогодні як мінімум половина Донецька була б наша, звідти не стріляла б артилерія. Але нам цього не давали, нам замилювали очі тим перемир'ям. Нам не дали увійти в Донецьк і зробити те, що ми вважали за необхідне. Дуже шкода.

Про героїзм

Як каже наш командир, героїзм бійця бере початок з халатності і тупості командира. Якщо ж командир усе продумав, усе передбачив і правильно віддав наказ, бійцю не треба проявляти героїзм, він має просто сумлінно робити своє діло. Це звичайна робота.

Про армію

Наша армія зараз воює за статутом 1941 року, до якого вносилися зміни у 1957-му та 1974 роках. Війська розтягнуті більш ніж на 400-кілометровий периметр зони АТО і роздрібнені по взводах, ротах, так само, як це робилося раніше: піхота — окремо, артилерія — окремо. Один комбриг командує обороною по усьому цьому периметру. Чи він може охопити усе?

Сучасна військова частина повинна мати свій зв'язок, свою артилерію, свою бронетехніку. Усі частини повинні координувати свої дії, усе повинно підкорятися єдиній задачі. А зараз — хаос і анархія, воюють і військові, і добровольці, кожен окремий командир дає окремі накази. Недавно був випадок: зустрічаємо розвідників однієї з частин, вони питають, куди ми їдемо. Ми відповіли. Вони відкривають мапу: «Ось тут сидять наші, тільки з іншої бригади. Як будете проїжджати повз, попросіть їх, щоб вони по нас не шмаляли». Немає зв'язку, немає чіткої структури, немає адекватного законодавства, яке б дозволяло діяти в умовах масової державної зради. Бо на сьогодні в Україні діє режим внутрішньої окупації і тотального саботажу.

Про міліцію

Місцеві міліціонери свою задачу розуміють так: всіляко утискати колишніх майданівців, які їм зіпсували сите життя. Стоять на блокпостах колишні беркутівці, які цю задачу старанно виконують. Чому до зони АТО не привозять нормальних слідчих, нормальних оперативників з інших областей, лояльних до держави, які б могли навести якийсь порядок — хоча б зробити перепис того населення, що залишилося? Бо якщо вчора у селі було 50 осіб, а сьогодні — вже 100, то треба зрозуміти, за рахунок кого цей приріст населення відбувся: чи то мешканці повернулися, щоб перевірити цілісність свого майна, чи то ворожі розвідники зайшли до села. А як підуть — почнеться обстріл.

Про «любов» місцевого населення

Нікого не хочу образити, але, як виявилося, Донбас «гонить порожняк» постійно. Місцеве населення любить тих, у кого більше танків. Хто сьогодні влада, того й любимо, з ним і будемо співпрацювати. Заходимо у одне село, зустрічає нас дід: «О, хлопці наші дорогі, класно, що ви прийшли! Як же ми на вас чекали! Вам же, мабуть, розквартируватися треба? Бачите великий будинок? Там живе начальник міліції, хороший мужик, він вас до себе поселить». Прийшли до оселі начальника міліції, там портрети Януковича по стінах, атрибутика ПР, все як має бути. Але зустрів нас нормально, поселив. Десь за три години один з наших хлопців перевдягнувся в російського «казачка» і пішов у розвідку. Йде по селу, зустрічає того самого діда. Той його не впізнав, подумав, що сепаратист. Питає наш розвідник російською: «Ну что, дед, как дела?» Той заметушився: «Ой, миленькие мои! Хорошо, что вы приехали, а то к нам проклятые правосеки зашли, 12 человек. Вон там поселились». Ми цьому дідові сказали: «Діду, йди звідси, щоб ми тебе більше тут не бачили, бо їй-бо застрелимо. Ти конкретно неправий. Так не можна робити».

Нам конче необхідно працювати з населенням, вести роз'яснювальну роботу, перевіряти. Я не маю права заходити до чиєїсь оселі, шукати зброю, але міліція ж може. Звісно, якщо відрядити туди порядних міліціонерів з інших областей. Прикро, але навіть ті шахтарі, які свого часу були рушійною силою позитивних перетворень, сьогодні демонструють повну неспроможність до боротьби з усією тією нечистю, що розплодилася на донецькій землі.

Про смерть

Кожна людина має усвідомити, що рано чи пізно вона помре. Особисто мене найбільше за все лякає смерть у автокатастрофі, мої друзі завжди з мене глузують, коли я починаю панікувати в машині. А загинути в бою? Ну, може статися і таке. Йдучи на війну, я добре усвідомлював, що роблю, і був готовий загинути. Я про смерть не думаю. Я думаю, як закласти міну, а не як на ній підірватися, як влучно вистрелити, а не бути застреленим. А ще ми між собою постійно жартуємо. Ці жарти і пісні, які ми досить часто співаємо, відволікають нас від думок про смерть.

Про майбутнє

Після закінчення війни ми усі, звичайно, хочемо повернутися додому. Але, думаю, не вийде. Комусь потрібно буде займатися ліквідацією наслідків війни, і не лише відбудовувати Донбас, а й боротися з криміналітетом, який на фоні цього хаосу відчув свою повну безкарність. Я усвідомлюю, що тільки-но ми підемо з Донбасу, там знову почнеться безлад, суцільний бандитизм. Там треба докорінно змінити міліцію, прокуратуру, СБУ, всіх звідти вичистити і поставити нових людей — патріотів України. Хлопці, я розумію, що ви хочете додому, до дружин, але нам звідси вже не піти, наша Батьківщина тепер — Донбас.