Блаженний муж сміється серед гвалту й гуку

Щастя — доля тих, кому все цікаво і хто сміється над марністю занепокоєння душі

Вступ

Як стати щасливим? Хороше питання, на яке я шукав відповідь не один рік. І я її знайшов, більше того, виявилося, що за тисячі років рецептів щастя людство винайшло чимало. Прикро, що знання того, в якому стані перебуває, як має мислити і діяти щаслива людина, мене щасливим не зробили. Виявилося, що знати, якою має бути щаслива людина, — це як знати про те, якою має бути демократія. Нібито все зрозуміло, але як того доброго і вічного дістатися?

Професійно проблемами щастя, визначенням найкращого, найправильнішого способу жити завжди займалися філософи. І головну проблему такого життя вони неодноразово і успішно вирішували. Проте далеко не всі вони, принаймні на мою думку, давали чіткі, практичні інструкції щодо досягнення цього чудового стану. Але навіть ті, хто давав такі поради, наприклад, стоїки, усе одно не могли робити це з точністю сучасної науки.

Так, головна мета цієї роботи — дати універсальні, сучасні, науково перевірені інструменти для досягнення щастя. Нехай напрямок, ідеальну мету, задають класики, а я запропоную те, чого мені так не вистачало на цьому крученому шляху. Почну з короткого списку «рецептів» щастя. Якщо ви вже знаєте, якого саме щастя хочете досягти, чи просто втомилися читати про те, чого ніяк не виходить дістатися — сміливо пропускайте цю частину і одразу скрольте до частини «Щастя попри хаос, або Як опанувати свій бурхливий розум». У ній я говоритиму про, на мою думку, першу і найбільшу перепону на шляху до щастя — неслухняний, перезбуджений хаосом зовнішнього світу розум і способи його контролювати, спрямовувати.

Класичні рецепти щастя

Почнімо з Демокріта. Хоч він і був радше дослідником природи, за традиціями свого часу не міг залишити вчення без моральних настанов. Зокрема, він вважав, що помірність і врівноваженість у всьому може привести людину до щастя. З його погляду, і надлишок, і нестача — це погано. Щастя, за Демокрітом, не з’являється з абсолютної насолоди. Навпаки, гонитва за щоразу більшими насолодами — це лише зайве, безглузде занепокоєння. Переживання лише ятрять душу, тому, на думку Демокріта, на шляху до врівноваженості й спокою краще уникати будь-якої надмірності. Ні приватна, ні громадська діяльність не дадуть людині спокою, якщо вона надто активно ними займатиметься. Те саме відбувається і тоді, коли людина береться за справу, до якої не має хисту.

Проте не варто вважати, що Демокріт насправді був настільки виваженим і нудним. Цицерон критикував його етику за незавершеність: мовляв, про чесноту сказано недостатньо, система неповна. Але, можливо, Цицерон шукав єдину струнку систему там, де її не було. Демокріт також говорив про фанатичне натхнення — ентузіазм, одержимість, — і про те, що без божественного безумства не може бути великого поета. Можливо, це не прогалина в системі, а інший шлях: спокій і помірність — для більшості, божественна одержимість — для тих, кого вона обрала. І сам Демокріт, як на мене, цілком відповідає другому образу. Він мандрував до Єгипту й Персії, писав про все на світі — від атомів до поезії. Спокійне й розмірене життя могло йому хіба що снитися.

Якщо вас зацікавила та частина філософії Демокріта, де йдеться про спокій та виваженість, раджу почитати Епікура. Він з перемінним успіхом розвивав чимало ідей Демокріта в межах фізики й вчення про природу, проте його ідеї щодо досягнення щастя вельми корисні. У своєму вченні він детально аналізує, що є необхідним для щасливого життя, що є природним, але не необхідним, і що є неприродним, надлишковим. Якщо дуже стисло, то необхідне і так є у більшості людей — це можливість їсти, місце, де можна спати. Природне, але не необхідне, — це статеві стосунки, вони є у меншої кількості людей, але це не рідкість. Неприродним і надлишковим Епікур вважав багатства, прагнення влади та марнославство. По суті, це деталізовані ідеї Демокріта: забезпеч свої базові потреби і навчися бути задоволеним цим, не переймайся безглуздою гонитвою за славою, владою чи грошима, бо це лише зробить тебе нещасним через постійне занепокоєння.

Але є філософ і для тих, кому цікавіше йти шляхом фанатичної пристрасті до справи. Повне, своєрідно щасливе життя за Ніцще — це політ з неминучими злетами і падіннями. Він повністю відходить від концепції спокійного, виваженого існування. Натомість пропонує насолоджуватися життям в його абсолютах. Так, чим вище піднімаєшся, тим довше і болісніше падати, — це зрозуміло. Йдеться не про те, щоб завжди бути на піку, — це неможливо, усі рано чи пізно падають. Ідея в тому, щоби не ховатися від життя, а випробувати його в максимумі й у мінімумі, у найвищому та найнижчому проявах. Ніцше закликає відкинути помірне та виважене життя, бо воно не дозволяє нам жити по-справжньому. І в цьому також є рація. Надихає саме усвідомлення того, що падіння — це також частина життя: без ризику впасти і зліт не був би зльотом.

Особисто мені в старості було би приємніше усвідомлювати, що протягом життя я ризикував, пізнав смак і поразок, і перемог, аніж розуміти, що все моє життя минуло спокійно, загалом щасливо, проте доволі сіро. Утім — кожному своє, і кожен філософ має вагомі аргументи на користь власних ідей. Але для того, щоби змогти скористатися цими порадами, потрібно навчитися керувати собою, своїм розумом, якщо точніше.

Щастя попри хаос, або Як опанувати бурхливий розум

Першою перепоною на шляху до щасливого життя я вважаю неслухняний розум. Розум, що постійно намагається нав’язати стару, небажану поведінку, ніяк не може позбутися нав’язливих, неприємних думок і загалом відмовляється слідувати правилам, що мали би зробити життя кращим. На щастя, сучасна наука знайшла і перевірила оптимальні шляхи подолання цих проблем, навіть у випадках, коли хаос панує і зовні, і всередині.

Як не дивно, для того, щоб змінити життя на краще, тренувати силу волі (або самоконтроль) і навіть думати про це не доведеться. Розумію, що це може звучати дивно, адже вона вже багато років слугувала затичкою до будь-якої поведінкової прогалини, але виявилося, що сила волі являє собою зовсім не те, що про неї прийнято думати.

Головний міф про силу волі: вона може закінчитися, тому нею потрібно обережно користуватися. Відповідно до роботи 2012 року4 і масштабного дослідження 2016 року за участі 23 лабораторій3, ситуація прямо протилежна.

Інцліхт і Шмайхель4 у своєму дослідженні 2012 року зауважують, що якби самоконтроль справді виснажував якийсь конкретний ресурс в організмі (спочатку припускали, що це глюкоза), то відновити його, переглянувши коротке смішне відео явно не вдалося би, але експерименти засвідчують, що це цілком можливо. Більше того, цей ресурс так само магічно відновлювався, коли людина писала про цінності, повторно переконувалася в тому, що не даремно займається тим, чим займається. Якщо цього було недостатньо, то сама віра в те, що сила волі не може закінчитися, давала змогу учасникам експерименту позбутися наслідків її «виснаження». Цікаво, що людина, яка вірила у протилежне, згодом починала відчувати це загадкове «виснаження». Годі й казати про різноманітні винагороди за виконання тих чи інших задач, у тому числі гроші — як можна здогадатися, подібні стимули з легкістю перетворювали силу волі із вичерпного ресурсу на невичерпний.

У роботі 2016 року Хеґґер3 провів унікальне дослідження і не тільки через те, що для нього використовувалися результати аж 23 лабораторій. Справа в тому, що в ньому взяли участь і Майкл Інцліхт, і Брендон Шмайхель (те саме дослідження 2012 року), ще й приєднався творець теорії виснаження сили волі — Рой Баумайстер. При цьому Баумайстер не просто спостерігав за експериментом — він був одним із трьох людей, хто перевіряв і затверджував протокол дослідження перед його початком. Тобто він погодився із методиками, які використовували для перевірки його ж теорії.

Що ж, результат для неї виявився невтішним. Дослідження показало, що якщо використання сили волі і з’їдає якийсь ресурс, то ефект цього близький до нуля. Звичайно, автори намагаються бути дуже обережними і не відкидають можливості існування цього невловимого ресурсу попри всю отриману інформацію. Але з практичної точки зору для нас це означає лише одне: немає сенсу заощаджувати силу волі. Цей ресурс або настільки великий, що ми не здатні його вичерпати, або справді нескінченний.

В будь-якому разі, як не дивно, говорити про силу волі фактично немає сенсу. І не дивіться на Демокріта, творця детермінізму, що регоче у кутку. По-перше, він і так постійно цим займається. По-друге, ми, і так радикально переосмислюємо уявлення про силу волі, а ще й розбиратися, чому її не може існувати відповідно до космічного порядку, було би однозначним перебором. Так от, якщо говорити про економію сили волі настільки ж абсурдно, як про те, що потрібно менше дихати, аби не видихати весь кисень, то давайте і справді забудемо про неї, принаймні в межах цієї роботи.

Але про що ще говорити в контексті опанування свого розуму? Маю цікавий варіант: виконавчі функції (executive functions). У цьому випадку спиратимуся на однойменне дослідження Даймонд1. Перш за все, вона відмічає, що виконавчі функції також називають виконавчим контролем або когнітивним контролем. Ідеться про сукупність когнітивних процесів, необхідних для того, щоб зосередитися на чомусь конкретному. Вона протиставляє їх функціям, що використовуються у випадках, коли доцільно діяти автоматично або покладатися на інстинкт чи інтуїцію. Коротше: виконавчі функції потрібні тоді, коли не виходить працювати на автоматі.

По суті це загальна назва для трьох базових когнітивних здібностей:

• гальмівного контролю: можливість вчасно «загальмувати», не робити того, чого не треба;
• робочої пам’яті: здатність утримувати інформацію в голові і активно маніпулювати нею;
• когнітивної гнучкості: можливість швидко перемикатися між задачами, дивитися на проблеми з різних точок зору.

Не доводиться сумніватися у тому, що виконавчі функції — вкрай важливий, а я би навіть ризикнув сказати — необхідний, основоположний інгредієнт зілля щастя. Візьмімо дослідження, на яке спиралася сама Даймонд1. У 2011 році Моффітт1 із колегами опублікували результати 32 років спостережень за 1000 дітей. Так, у це важко повірити, але дослідники насправді понад 30 років спостерігали за групою людей (на момент початку експерименту учасникам було від 3 до 11 років). Якимось дивом дослідники змогли провести практично всіх їх до завершення експерименту, тобто утримання було аж 96%.

Виявилося, що рівень гальмівного контролю впливає на життя сильніше, ніж IQ, стать, соціальний клас і сімейні обставини. Можна багато говорити про везіння чи вроджену кмітливість, але це моментальні переваги. Найважливішим на дистанції відстанню у ціле життя залишається вміння контролювати себе. Люди з кращим гальмівним контролем із більшою ймовірністю залишаються у школі у підлітковому віці, з меншою імовірністю вживатимуть наркотики. Їм легше чекати на свою чергу або утримувати увагу, вони наполегливіші, менш імпульсивні. Не дивно, що все вищеперераховане обумовлює краще фізичне і ментальне здоров’я.

Зверніть увагу: це лише один із трьох головних елементів виконавчих функцій, але і його достатньо, щоб у довгостроковій перспективі зробити досягнення і утримання щастя радикально складнішою або простішою задачею.

Ще одна критично важлива причина говорити саме про виконавчі функції полягає в тому, що з ними, на відміну від туманної «сили волі», можна активно взаємодіяти, коригувати. Почнімо з базових порад щодо способу життя: Даймонд звертає увагу на те, що саме ці функції диспропорційно сильно страждають через низку факторів:

• стрес;

• сум;

• самотність;

• нестача сну;

• нестача фізичної активності (тренувань).

Звісно, деякі з цих проблем достатньо складно вирішити, але це можливо. Почати можна з набору необхідної кількості годин сну, а там і стрес може трошки знизитися, можливо, з’являться навіть сили тренуватися. Словом, поради не нові, а причин їх дотримуватися ще більше.

Передбачаю, що когось могли засмутити такі прості поради. Не переймайтеся, робота над виконавчими функціями ними не обмежується. Виявляється, їх можна і навіть потрібно тренувати. Даймонд перераховує наступні вправи:

• комп’ютеризоване навчання (наприклад, CogMed, компанія спеціалізується на створенні цифрових продуктів для поліпшення робочої пам’яті й уваги);

• тренування навички переключатися між завданнями;

• традиційні бойові мистецтва (наприклад, Тхеквондо);

• шкільні навчальні програми (наприклад, Tools of the Mind, PATHS, CSRP).

Умови і особливості таких тренувань нічим не відрізняються від звичайних: найкраще, коли складність зростає поступово; вони корисні для всіх, але найкориснішими будуть для тих, хто відстає; важливо тренуватися методично, стабільно.

В принципі, дуже нагадує те, про що би я подумав, якби мене спитали, як тренувати силу волі. Можливо, головна проблема була не в самій ідеї сили волі, а в тому, що ми в неї закладали?

В будь-якому разі, ми з’ясували, що для того, щоби стати послідовною, дисциплінованою людиною, досягти бажаних результатів і не схибити, потрібно, уявіть собі, виховувати ці навички, виконуючи всілякі складні, марудні задачі на кшталт занять бойовими мистецтвами, спеціалізованих завдань і програм.

Може здатися, що все вже сказано і слід переходити до наступної частини, але з мого боку це було би злочинно. Вийшло би так, що я пропоную вирішити проблеми з дисципліною і формуванням звичок… дисципліною і формуванням звичок. Але мета роботи — розірвати це розчароване коло, а не знайти його нову варіацію.

Із цим допоможуть Ґолвітцер і Ширан2. У своєму дослідженні 2006 року вони чітко окреслили проблему: захотіти щось зробити і справді це зробити — зовсім різні речі. Кілька яскравих прикладів із досліджень, на які спиралися науковці:

• 70% жінок, які мали намір провести самообстеження грудей, але не зробили цього, сказали, що просто забули це зробити;
• 37% учасників, які поставили собі за мету відвідати веб-сайт, успішно зробили це протягом обмеженого проміжку часу/

То як же робити те, що потрібно і навіть хочеться робити? На щастя, відповідь є у цьому ж дослідженні. Необхідно створювати чіткі інструкції. Достатньо простого «скрипту»: якщо-то (if-then). Варіанти використання можуть бути найрізноманітнішими, усе залежить від ваших потреб:

• «Якщо я відчую, що гнів починає наростати, я скажу собі залишатися спокійним»
• «Якщо я отримаю невтішний відгук, то перейду до іншої стратегії» (щоб уникнути надто великих інвестицій)
• «Якщо зараз субота, 10-та ранку, то я сяду за комп’ютер і складу план свого есе»

Дослідження показало, що створення такого роду інструкцій значно підвищує ймовірність досягнення мети порівняно з простими намірами її досягти.

А що, як ми доповнимо ці прості інструкції теорією ігор? Якщо на нас так добре впливають навіть найпростіші інструкції, чом би не скористатися надбаннями прикладної математики?

Скажімо, ви йдете вулицею і бачите людину, яку можете знати. Проблема в тому, що ви не до кінця впевнені у тому, чи знаєте її. Що робити? Якщо привітатися, а вона незнайома, то вийде незручна ситуація, якщо не вітатися, а людина виявиться знайомою, то вона може образитися. На цьому етапі має початися невеличка паніка, бо прийняти рішення потрібно швидко, розмірковувати часу немає, при цьому помилитися також не хочеться. То як же бути?

Пропоную варіант водночас елегантний і лінивий: вирішіть цю ситуацію один раз і назавжди, не виходячи за межі свого дивану. Тобто зробіть для себе інструкцію:

1. Оцініть тип гри: послідовна, одночасна чи змішана?

2. Оцініть можливі варіанти розвитку подій — як може відреагувати інша людина, що може зробити?

3. Побудуйте оптимальну стратегію або декілька стратегій, якщо не впевнені, як саме розвиватиметься ситуація.

Звичайно, цю систему можна деталізувати, теорія ігор не обмежується цими трьома кроками, але для багатьох ситуацій і цієї системи вистачить з головою.

То як же вирішити ситуацію зі знайомим незнайомцем? Скажімо, що це буде послідовна гра, де ви робите перший хід, а ваш, умовно кажучи, опонент, робить другий хід, реагує на вас. Які варіанти ви маєте? Їх усього два: привітатися, просто кивнути або не вітатися. Що може статися, якщо ви привітаєтеся? Ви або влучите, або ні. Якщо влучите, чудово, можете, умовно, додати 1 бал до стосунків із цією людиною, якщо ні — нічого не станеться. Ніколи не бачив, щоби хтось когось зненавидів чи побив за недоречне привітання. Скажімо, це буде 0, людина може сама трошки зніяковіти, що нібито мала вас знати, та й усе, ви розходитеся.

Якщо вітатися, то результат буде або +1, або 0.

А що станеться в альтернативній реальності, де ви не віталися? Що ж, тут усе гірше. Якщо ви не привітаєтеся із чужою людиною, то нічого і не станеться, тобто це такий самий 0. Але якщо ви не привітаєтеся з людиною, яка від вас цього очікувало, їй може бути неприємно, хтось може образитися. Тому оціню це в -5 балів.

Таким чином маємо:

Якщо вітатися — +1 або 0.
Якщо не вітатися — -5 або 0.

Висновок очевидний: якщо бачите людину і сумніваєтеся, чи знаєте її, — завжди вітайтеся, це домінантна, тобто найкраща стратегія.

Ця вкрай проста інструкція здатна назавжди позбавити вас необхідності думати, хвилюватися, а потім згадувати і переживати незручні ситуації знову. Як ви розумієте, подібні «якщо — то» інструкції також корисно створювати тоді, коли ви намагаєтеся звикнути певним чином реагувати на ті чи інші ситуації. Це буде корисно як для того, щоб виробити звички, які посилять ваші виконавчі функції, так і для того, щоби краще підлаштуватися під новий спосіб життя, що має привести вас до щастя або буквально є щасливим життям.

Тобто ця система підтримуватиме вас від початку шляху у пошуках щастя до моменту, коли головною проблемою буде не досягнення, а утримання цього способу життя.

До речі, теорія ігор сама багато в чому говорить про те, як жити правильно, і нарешті я можу написати це слово без лапок, бо її підходи не суб'єктивні, вона говорить про максимально об'єктивні, буквально математичні підходи до життя. Про це я писав в есе «Інфантильність зла і продуктивність добра». У ньому я розбираю те, як теорія ігор чудово синхронізується із 4 головними чеснотами Платона. Якщо цікаво, як прикладна математика з'єднується і доповнює античну філософію, запрошую почитати.

Цікавість — неочевидна вимога для щасливого життя

Те, чого ніколи не бракувало класичним винахідникам способів жити правильно і щасливо, водночас те, чого стає все менше в нашому житті. Палке бажання знати або вивчити щось — те, з чим вже не перший рік б’ються навчальні заклади від шкіл до університетів і, на жаль, перемагають. То чому ж без неї і день іде, і ніч іде, та все ніяк не прийде щастя?

Для початку пропоную переосмислити цікавість як дещо притаманне скоріше дітям, ніж дорослим. Парк, Пітерсон і Зелігман5 у своєму дослідженні 2004 року виділили почуття та настрої, найбільш стабільно і тісно пов’язані з рівнем задоволеності життям:

1. Надія — найсильніша кореляція, пояснюється як очікування чогось хорошого у майбутньому.

2. «Ентузіазм» (zest) — життєва сила, бадьорість, енергійність. Коли людина проживає своє життя натхненно, повноцінно.

3. Вдячність — здатність пам’ятати і цінувати хороше в минулому.

4. Цікавість — інтерес, прагнення новизни, відкритість до нового досвіду. Зацікавленість у всьому, що відбувається навколо, бажання досліджувати та відкривати.

5. Любов — здатність цінувати тісні стосунки з іншими, особливо ті, в яких взаємність у спілкуванні та турботі є очевидною.

Звісно, список не повний, але достатній для того, щоб усвідомити, наскільки важливо вміти цікавитися навколишнім світом. Навіть любов поступається бажанню досліджувати. От і думайте, чи можна бути щасливою людиною без четвертого за важливістю компоненту «хорошого» життя.

Фон Штумм, Хелл і Чаморро-Премузіч7 у дослідженні 2011 року сверджують, що академічна успішність тримається не тільки на інтелекті (когнітивних здібностях) й усвідомленості (зусиллям і наполегливості), а ще й на інтелектуальній цікавості («голодному» розумі). Так, інтелект впливає найбільше, але наполегливість і цікавість не сильно відстають. Більше того, цікавість не посідає третє місце — вона ділить друге місце із наполегливістю. А разом їхній вплив на навчальні результати дорівнює впливу інтелекту.

Головна проблема висвітлюється у тому ж дослідженні: цікавість не так і складно «вбити». Для цього є ціла низка інструментів: легковажність, байдужість, недбалість. Але це все внутрішнє, особисте, когось такі риси можуть оминути, що ж робити в такому разі? Не переймайтеся, на рівні з лісовими, водними, мінеральними і ще бо-зна якими ресурсами держава гарантує всім нужденним нещастя. Справа в тому, що пастка жорсткого догматизму є не менш згубною для цікавості, ніж будь-які особисті, внутрішні недоліки. Як ви розумієте, школи, університети, як і загалом усі державні інституції, — це ніщо інше, як апофеоз догматизму. Для справедливості треба сказати, що цей безцінний ресурс також входить до стандартного полісу більшості компаній. Може навіть здатися, що і перші, і другі створюються приблизно одними і тими самими істотами приблизно за однаковими принципами. Про такі речі також корисно думати, якщо є бажання не дійти до щастя.

Для відповідальних громадян, які вже забули (або й ніколи не знали), як виглядає і переживається стан цікавості, дослідники додають опис: «допитливий розум постійно перебуває у стані пильності, досліджує світ і шукає матеріал для роздумів (thought), так само як енергійне й здорове тіло завжди готове до поглинання поживних речовин» (пер. авт.).

Автори дослідження роблять наступні висновки:

• школи повинні плекати цікавість, не можна винагороджувати лише «покірне застосування інтелекту та зусиль»;

• «відмінну курсову роботу напише не лише старанний першокурсник, а й той, хто під час семінару ставить надокучливі складні запитання» (пер. авт.);

• цікавість — це і риса характеру, і стан; навколишнє середовище може її стимулювати.

Не можу в цьому контексті не згадати дослідження 2000 року Райана і Десі6. Вони стверджують, що люди мають 3 вроджені (innate) психологічні потреби:

• автономія — відчуття вольової самостійності, саморегуляції, того, що ти сам є творцем своїх вчинків;
• компетентність — відчуття ефективності, здібності, здатності долати виклики;
• належність (relatedness) — відчуття єдності, турботи з боку інших.

Коли ці потреби задовольняються — людина процвітає: з’являється бажання щось робити, розвиватися, загалом життя стає світлішим і приємнішим.

Коли ці потреби не задовольняються — мотивація знижується, виникає почуття відчуженості, зростає ризик розвитку психопатологічних розладів.

«Мабуть, жодне інше явище не відображає позитивний потенціал людської природи так, як внутрішня мотивація… Із самого народження діти, за умови нормального розвитку, є активними, допитливими, цікавими та грайливими, навіть за відсутності конкретних винагород» (пер. авт.).

«Для збереження та розвитку цієї вродженої схильності [внутрішньої мотивації] необхідні сприятливі умови, оскільки різні несприятливі фактори досить легко можуть її порушити» (пер. авт.).

Словом, додаткове підтвердження того, про що йшлося у минулих дослідженнях, тільки цього разу маємо більш деталізований список проблемних практик, які вбивають «вогонь в очах»: зовнішні винагороди (залежні тільки від результатів), погрози, дедлайни, вказівки, оцінювання під тиском, нав’язані цілі, контрольовані вчителі/батьки, нагляд.

Чому? Усі ці фактори зміщують причинність з внутрішньої на зовнішню. Людина перестає відчувати, що робить те чи інше з власної волі — залишається лише відчуття контролю, що нею керують.

«Учні, яких навчають із застосуванням більш контрольованого підходу, не тільки втрачають ініціативу, але й навчаються менш ефективно, особливо коли процес навчання вимагає концептуального та творчого мислення» (пер. авт.).

Водночас, можливість обирати, визнання почуттів, можливість саморегуляції, вчителі, що сприяють автономії, оптимальні завдання, позитивний зворотний зв’язок (без контролю), безпечна основа взаємовідносин — усе це підтримує, укріплює, розвиває внутрішню мотивацію.

У цій частині головний висновок полягає в тому, що зовнішні норми можна перетворити на внутрішні шляхом їхньої інтерналізації та інтеграції. Саме так люди починають щиро цінувати те, що спочатку було нав’язано ззовні.

А для коректної інтеграції цих норм повертаємося назад до трьох головних, вроджених психологічних потреб: автономія, компетентність, залежність.

Ми засвоюємо цінності тих, з ким відчуваємо зв’язок. «Засвоєння відбувається з більшою ймовірністю, коли навколишнє середовище сприяє формуванню відчуття належності» (пер. авт). Ми обираємо діяльність, у якій відчуваємо свою ефективність, компетентність. Наприклад, діти, яких змушують виконувати завдання до того, як дозріють для цього, засвоюють їх лише частково. Автономія має вирішальне значення для повної інтеграції. «Контексти можуть сприяти автономному регулюванню лише тоді, коли вони підтримують автономію, дозволяючи людині відчувати себе компетентною, пов’язаною з іншими та автономною» (пер. авт).

Навіть нудні заняття (тобто ті, в яких людина не бачить сенсу) можуть інтегруватися, якщо реалізуються три вищеперераховані умови. Більше того, ці базові психологічні потреби у чомусь схожі на воду, сон і їжу — забери щось одне і людина, м’яко кажучи, засумує.

Також важливо розуміти, які речі для людської психіки є первинними, а які — вторинними. Наприклад, належність/тісні стосунки, особистісний розвиток, можливість робити позитивні внески у життя громади — це первинні, найважливіші вимоги, вони безпосередньо забезпечують базові потреби. У той самий час, багатство, слава, імідж — вторинні, вони в кращому разі опосередковано задовольняють наші психологічні потреби.

І декілька уточнень щодо автономності: «Поняття автономії часто зображують як протилежне взаємозв'язку чи спільноті… Однак у рамках теорії самореалізації автономія означає не незалежність, відстороненість чи егоїзм, а скоріше відчуття свободи волі, яке може супроводжувати будь-яку дію, — незалежно від того, чи є вона залежною чи незалежною, колективістською чи індивідуалістичною» (пер. авт).

Окремо хочу звернути вашу увагу на те, що може дати цікавість на прикладі цього ж есе. Врешті що, як не цікавість, було поштовхом для його створення? В результаті я зрозумів, як навчитися керувати собою, зробити своє життя «сумісним» зі щастям, яке так активно пропагують класики у своїх творах. Чим не додаткова, вкрай практична причина почати її розвивати? Певен, кожен має принаймні пару важливих питань, які цікавість могла би закрити, водночас зробивши життя принаймні трохи кращим і на крок наблизивши те саме заповітне щастя.

У підсумку можу сказати, що нічого неймовірного ці дослідження не відкривають. Навпаки, прикро, що ніщо магічне і неймовірно контрінтуїтивне не відділяє нас від щастя. Заповіти біблійного рівня затертості: потрібно нормально їсти, спати, Кохати і бути коханим, соціалізуватися і допомагати соціуму, оточувати себе тим і тими, хто підтримує і надихає, зайве не стресувати і таке інше. Ще більш сумно, що багато з наведених досліджень були спрямовані не на дорослих, а на дітей, а те, що ми називаємо цивілізацією, не закриває навіть базові психологічні (іноді і фізичні також) потреби найважливіших і ні в чому не винних істот.

Можливо, щастя ніколи не було надто далеким, просто спосіб нашого життя не передбачає його наявність?

Використані джерела

1. Diamond, Adele. (2012). Executive Functions. Annual review of psychology. 64. 10.1146/annurev-psych-113011−143750.

2. Gollwitzer, Peter & Sheeran, Paschal. (2006). Implementation Intentions and Goal Achievement: A Meta-Analysis of Effects and Processes. First publ. in: Advances in Experimental Social Psychology 38 (2006), pp. 69−119. 38. 10.1016/S0065−2601 (06)38002−1.

3. Hagger, Martin & Chatzisarantis, Nikos & Alberts, Hugo & Anggono, Calvin & Batailler, Cédric & Birt, Angie & Brand, Ralf & Brandt, Mark & Brewer, Gene & Bruyneel, Sabrina & Calvillo, Dustin & Campbell, D. & Cannon, Peter & Carlucci, Marianna & Carruth, Nicholas & Cheung, Tracy & Crowell, Adrienne & Ridder, Denise & Dewitte, Siegfried & Zwienenberg, Maria. (2016). A Multilab Preregistered Replication of the Ego-Depletion Effect:. Perspectives on Psychological Science. 11. Advance online publication. 10.1177/1745691616652873.

4. Inzlicht, Michael & Schmeichel, Brandon. (2012). What Is Ego Depletion? Toward a Mechanistic Revision of the Resource Model of Self-Control. Perspectives on Psychological Science. 7. 450−463. 10.1177/1745691612454134.

5. Peterson, Christopher & Seligman, Martin. (2004). Strengths of Character and Well-Being. Journal of Social and Clinical Psychology — J SOC CLIN PSYCHOL. 23. 603−619. 10.1521/jscp.23.5.603.50748.

6. Ryan, Richard & Deci, Edward. (2000). Self-Determination Theory and the Facilitation of Intrinsic Motivation, Social Development, and Well-Being. American Psychologist. 55. 68−78. 10.1037/0003−066X.55.1.68.

7. Stumm, Sophie & Hell, Benedikt & Chamorro-Premuzic, Tomas. (2011). The Hungry Mind -- Intellectual Curiosity Is the Third Pillar of Academic Performance. Perspectives on Psychological Science. 6. 574−588. 10.1177/1745691611421204.