Слухайте: ластівки співають. Історії українців за кордоном. Ч. 3

Співрозмовниця «Ракурсу» — Олександра СЕМЕНЧЕНКО

Початок війни та еміграція

Коли почалася війна, тато наполіг на виїзді. На той момент я вже мешкала окремо від батьків. Батько зателефонував о четвертій ночі, сказав, що бомблять, вони жили неподалік Борисполя. Сказав, що заїде, забрав мене з моїм хлопцем, так ми переїхали в будинок на Осокорках.

Одного дня прилетіло в сусідній будинок. Моя сестра тоді перестала говорити на півроку, дуже закрилася в собі. За тиждень — це було 6 березня — тато сказав: «Виїжджайте». Щиро кажучи, я сподівалася, що він виїде з нами. Він не ухилянт, має серйозні проблеми зі здоров'ям. Проте він не виїхав, і це був важкий для мене момент.

Ми тоді стояли на кордоні, тато каже мамі: «Іро, сідай за кермо». Ми проїжджаємо український кордон, проходимо молдовський кордон. Він телефонує і каже: «Дівчатка, я залишаюся тут, я не можу інакше». Це, мабуть, був найважчий момент за весь цей час. Це був його план від початку. Ми виїхали. Протягом тижня жили у наших близьких друзів у Молдові, потім поїхали до інших друзів в Емірати. Це були перші два місяці, коли в людей був тотальний хаос у голові. Ми не мали жодного плану і не знали, що буде далі.

Я кричала, що мені це все не подобається і я хочу повернутися в Україну, додому, до свого кота, до тата. Але не так сталося, як гадалося. Батьки дуже сильно наполягали на тому, щоб ми не поверталися. З батьком навіть був конфлікт. Він сказав: «Якщо ти приймеш рішення повернутися в Україну — це твоє життя, твоє рішення, але ми з тобою тоді не спілкуватимемося».

Вони поставили мені дуже жорсткі рамки. І сьогодні я не можу сказати, що не вдячна за це. Вони надали мені дуже цінну можливість жити в Австрії. Ми туди переїхали після двох місяців проживання в Еміратах.

Життя в Австрії: адаптація та менталітет

Тут складно, дуже сильно «ламає». У мене змінився менталітет. Моя сестра, молодша за мене на 9 років, стала зовсім іншою. На неї подивитися — типова австрійка. У мене ще десь пробивається українське коріння — окремі риси нашої нації, а в неї — вже ні. Вона повністю перейняла австрійський менталітет, звичаї, стала зовсім іншою. Вона, звісно, говорить українською, але російською їй уже складно спілкуватися навіть у повсякденному житті, вдома переходить на німецьку.

У чому проявляється різниця між українцем і австрійцем?

Дуже просто: щойно я перетинаю кордон у Чопі, бачу наших людей, і вони посміхаються. Попри все, вони посміхаються. Австрійці — дуже холодна нація. Вони нікого до себе не підпускають. В університеті у мене є друзі, але вони тримають дистанцію. Мені через це некомфортно, я не планую своє майбутнє тут, думаю про переїзд. 

Є близька подруга, австрійка, вона мене до себе підпустила десь через два роки, і ми з нею змогли стати дуже близькими. Хоча тут можна десять років спілкуватися з людиною і залишатися на рівні знайомих, але не друзів.

Друга відмінність, мабуть, — очікування від інших людей і взагалі від життя. Коли ми сюди переїхали, почався хаос: знайти школу, лікаря, п'яте-десяте. В Україні ми звикли, що все організовується просто: захотів — пішов завтра до терапевта, захотів — тримав направлення, скажімо, на МРТ. 

Так само із записом до школи. Тут люди чекають. І це очікування, навіть розуміння того, що тобі доведеться чекати, дуже сильно напружує.

Я працюю в лікарні. Коли приходять українці, вони часто кажуть: «Ми так довго чекали на прийом». Ми завжди кудись біжимо, поспішаємо, треба всюди встигнути, зробити всі справи. Австрійці звикли жити більш розслаблено і розмірено. У них є work-life balance.

Австрієць мислить так: якщо зараз п'ятниця, 4 години вечора, я вимикаю робочий телефон, сідаю на велосипед і їду на прогулянку. Він не думає про те, що йому треба записати дитину до школи. Ні, він надішле емейл, десь за два місяці отримає відповідь, що ще через три місяці має прийти до школи, записати дитину. Для них це звично, для нас — хаос.

Якщо звикнути до цієї системи і прийняти її, тут може бути комфортно. 

Наприклад, я в якийсь момент розслабилася, бо немає сенсу нервувати. Звичайна річ — мені треба було записатися до лікаря, бо маю певні проблеми із здоров’ям і маю ходити на «чекап». Коли мені сказали, що чекати на лікаря доведеться три місяці, у мене була істерика. Я почала дзвонити лікарям, а мені всі кажуть: «Так, у нас очікування два-три місяці, ми не беремо нових пацієнтів. Запис на МРТ? Будь ласка: два місяці». І ти ловиш себе на думці, що в Україні це все можна організувати протягом тижня.

Ми звикли, що все можна зробити досить швидко, і ми постійно поспішаємо. Австрійці ж дуже розмірені, вони живуть у дуже вільному, тихому, неквапливому темпі.

Австрійська ощадливість

Окрім того, вони дуже ощадливі. Про це я можу говорити в цілому, як людина і конкретно як дівчина. Я ходила на побачення і підхід «50/50» розумію, адже у кожного свої погляди на життя. Взагалі у них зовсім інше сприйняття стосунків, що проявляється у багатьох речах. Вони дуже скрупульозні, рахують кожну копійку. Ось умовно: ми йдемо на каву з подружками — 7 євро 20 центів. Кожна ретельно порахує все до центика, ніяких там, як у нас: «Та я закрию рахунок».

Ні, тут такого немає. Є інші австрійці, але вони переважно з міграційним минулим. Ті, хто приїхав із Сербії, Угорщини трохи відрізняються. Але корінні австрійці — вони за цент удавляться. Не можу сказати, що мене це відвертає, але й не скажу, що подобається. У різних сферах такий підхід сприймається по-різному.

Чи є щось з австрійської культури, що хотілося б привнести в українську?

Перше — це, скажу як медик, повага до лікарів. Тут, коли ти кажеш, що маєш медичну освіту, працюєш лікарем, люди дивляться на тебе як на божество. І справа не в тому, що хочеться, аби мене обожнювали. Ні, хотілося би, щоб ставилися з повагою. Історія з минулого тижня. Я веду прийом в ординації однієї з клінік. Тут є приватні клініки, як у нас, приватні кабінети у лікарів, і є державні клініки.

Держклініки направляють у тому випадку, якщо потрібна операція або складніше обстеження, яке не можна провести в кабінеті лікаря. Я працюю в уролога, це буде моєю спеціалізацією в майбутньому.

Звісно, я спілкуюся з деякими людьми російською або українською. І ось приходять українці і з порога мені кажуть: «Сашка». Я кажу: «Пробачте, що?» Вони: «Ну, ви ж своя, то ми до вас звертатимемося: «Сашка».

Це були абсолютно чужі люди, так?

Чужі люди, яких я побачила вперше. Я мовчу про те, що до мене, уролога, одного разу зайшов 50-60-річний чоловік разом із дружиною. Я тоді аж зависла. Але я вже дечому навчилася. Шеф навчив. Він сказав: «Виставляй, будь ласка, межі, бо якщо ти цього не зробиш зараз, потім вони витиратимуть об тебе ноги».

Шеф — австрієць?

Так, шеф у мене чистий австрієць. Тим українцям я одразу сказала: «Давайте так, для вас я фрау Семенченко, і тільки так». А вони: «Ой, яка цяця».

Сиджу і думаю: ви приходите до лікаря без перекладача. На ресепшені дівчата не говорять ні російською, ні українською, але володіють англійською. Ці пацієнти приходять і починають тицяти папірцем з направленням, не кажучи ні «добрий день», ні «Guten Tag», відоме в усьому світі. Колега каже: «Саш, там, схоже, ваші прийшли»…

І ось така неповага — вона повсюдна. Іноді я навіть боюся десь обмовитися, що працюю в лікарні, бо миттєво сядуть на шию.

В Україну я приїжджала востаннє 25 липня, ми з татом ходили в інститут офтальмології. Там я відчула всю цю неповагу до лікарів у нашому суспільстві: пацієнти, які хамлять, зляться, що їм доводиться чекати в лікарні протягом години.

В Австрії, якщо людина приїжджає у вихідний день, — наприклад, із зламаною рукою, мінімальний час очікування в госпіталі — 4 години. І це сприймається нормально. Це вихідний, працюючий госпіталь один на район. Ти маєш два варіанти. Чекати до понеділка: телефонуєш своєму практичному лікарю (у нас це сімейний терапевт), отримуєш направлення, ще за два місяці ти все ж таки зі зламаною рукою дошкутильгаєш до травматолога. І він скаже: «У вас зламана рука, вам треба було накласти гіпс». Або ти їдеш у госпіталь, сидиш і чекаєш. Для особливо «буйних», хто починає обурюватися і кричати, є охорона, і щойно ти почнеш таке робити, вона підійде до тебе і поцікавиться: «Вам допомогти?» Тобі або вказують на двері, або ти, вибачте на слові, стуляєш пельку і чекаєш далі.

Вони справді можуть вигнати?

У мене були ситуації на змінах, коли пацієнти кидалися з ножами, криками, погрозами — як правило, це араби. Таких виганяють, бо це несе загрозу моєму життю, життю моїх колег, інших пацієнтів. Цього ніхто не толерує. Тут це взагалі не прийнято.

Повага до інших

Друге, мабуть, що я би привнесла, — це загалом комунікація між людьми і повага одне до одного. Тут усе дуже… не хочеться вживати це слово, але я все ж таки скажу — цивілізовано. Ніхто не пише один одному о 9 вечора в п'ятницю.

Я навіть постила в інстаграм, коли мені студентка написала об 11 ночі. Тут не те, що не зрозуміють чи зроблять зауваження за таке, — тебе висміють. Якщо ти комусь із колег напишеш о 12 ночі, наступного дня, будь певен, тебе знатиме весь робочий колектив. Вони поважають один одного, зокрема, час кожного. І мені здається, що це дуже-дуже важливо для нормальної людської комунікації.

Не має значення, ви колеги, це твій партнер чи близький друг. Повага має бути. І, мабуть, знову ж таки, про це не варто говорити зараз, коли в Україні війна, і люди страждають, хтось із ПТСР, але, мабуть, це все ж таки менша кількість агресії. У нас тільки-но щось трапилось, одразу — «я тобі зараз наб'ю пику», мат. Тут усі чудово знають, якщо ти на когось піднімеш руку, викличуть поліцію.

І поліція розбиратиметься. Дякувати богу, у мене не було таких випадків, але здебільшого, судячи з досвіду, поліція завжди на боці закону. Якщо тебе хтось, наприклад, ударив, цю людину шукатимуть і хабар ніхто не візьме. Винятком будуть хіба що дрібні крадіжки — як і в будь-якій країні, цим ніхто особливо не займається, і знайти якогось кишенькового злодія, — це з галузі фантастики.

Тут усі намагаються тримати себе в руках. Навіть коли дуже сильно хочеться когось ударити, ти стримуєшся, бо є закон. І він тут рівний для всіх: неважливо, ти простий студент, депутат чи дитина якогось чиновника. Тут усі рівні, не існує поняття «хабар». Так, є поняття «зв'язки». Але хабар... Минулого року я принесла викладачу паску, а він: «Я не братиму це, я не братиму це». Потім я поговорила зі своїми колегами, вони мені кажуть: «Сашо, у нас так не прийнято. Він думає, що це хабар, що ти йому це даєш не від чистого серця, що ти від нього чогось очікуєш». Навіть дрібниця так сприймається.

Хочеш віддячити викладачеві — узгоджуєш із батьківським комітетом, або ви всією групою узгоджуєте, і тільки в ненавчальний час, наприклад, на канікулах, ви можете щось принести. І то не факт, що людина це прийме.

Це дуже не завадило би нашому суспільству. Усі рівні. Справді усі рівні і немає нікого, хто був би рівнішим.

Шлях у медицину в Австрії

Розкажіть детальніше про те, як українка змогла почати працювати у сфері медицини в Австрії?

Для початку ти маєш скласти іспит, який складається з двох частин. Перша стосується твого світогляду: математика, елементарні правила фізики, біології, логіка, трохи німецької мови. Друга частина — просторове мислення. Стоматологам, наприклад, дають дріт і кажуть: «Зроби з нього зуб». Мається на увазі ескіз, контур. Потрібно намалювати щось або скласти з фігурок. 

Конкуренція величезна: щороку по всій Австрії подається близько 15–18 тисяч студентів, а вступає 2000. При цьому квота для громадян — не резидентів Євросоюзу — близько 5%. Отримати місце дуже важко. Відбір такий, що дивляться на 4 знаки після коми у твоїй оцінці.

Коли ми переїхали в Австрію, я почала задовбувати університет дзвінками, смсками, мейлами, допитуючись, як мені до них вступити. Вони відповіли: «Ну дивіться, зараз липень 22 року, набір закритий, бо вступний іспит у березні. Ми пропонуємо вам готуватися до вступного іспиту, складати його в березні 23 року і вступати на перший курс». А в мене за спиною вже три роки навчання. Сльози на очах, але вибору немає. Окей, я починаю готуватися. Це було в серпні, а я вже надіслала документи. При медичному університеті є курси для підготовки до цього важкого іспиту. Я подала документи на цей курс, і тут одного чудового дня мені приходить емейл: «Фрау Семенченко, чи не могли б ви з'явитися, будь ласка, в деканат?»

На мені легка розхристана сукня, на голові легкий безлад. Думаю: зараз у мене перерва між студентами — я займалася репетиторством — я до них з'їжджу, дізнаюся, що вони хочуть. Приїжджаю, і вже перед дверима кабінету закрадається якесь недобре передчуття. Відчуваю, щось тут не так, вони явно не питатимуть у мене про документи. Заходжу до кабінету, сидять чотири професори на чолі з деканом і кажуть: «Ми тут подивилися ваші документи за три курси. Хочемо дати вам шанс скласти усний іспит і отримати місце на четвертому курсі».

А я напередодні, скажімо так, добре погуляла, ми щось відзначали. Сиджу перед ними, вони на мене дивляться, посміхаються. У мене ступор, просто потом обливаюся. Мені погано, думаю: у мене є два варіанти. Або я зараз ризикну і спробую хоч щось відповісти, або піду і втрачу шанс.

Кажу: «Добре, давайте». Починають запитувати. Про анатомію, біохімію, фізіології, з якої в українському університеті у мене стоїть трійка через викладача. Потім один із них запитує: «А чому ви взагалі пішли в медицину?» Я кажу: «У мене бабуся акушер-гінеколог. Мабуть, тому». «Перший кесарів розтин я побачила, коли мені було 7 років. Мабуть, ще тоді щось у голові переключилося». Запитує: «Так ви любите гінекологію?» Відповідаю: «Так, гінекологія мені дуже цікава». І він мені ставить запитання щод позаматкової вагітності — як це відбувається, як розвивається. Я відповідаю, він знімає окуляри і каже: «Ви справді закінчили три курси? У вас знання не як третьокурсниці». Я кажу: «Ну, в Україні вчать трохи по-іншому, тому так. І плюс я там сама ще щось читала».

Вони закривають папку з документами: «Ми приймаємо вас на четвертий курс». 

Я так сиджу, посміхаюся. У голові бігає радісна Саша, така: ю-ху, ю-ху, ю-ху! Але намагаюся не давати взнаки, кажу: «Дякую велике. Що я маю зробити?» «Ну, дошлете ось такі документи — і все». Так я вступаю на четвертий курс. Але недовго тривала моя ейфорія від того, що я туди потрапила.

Навчання в австрійському медуніверситеті

Вчать жорстко. Я була вдячна всім вищим силам, що мені не довелося проходити все з першого курсу. Мене відправили на курс препарування як додаткового предмета. До речі, в Україні препарування немає років, мабуть, з 80-х, і я вважаю, це погано. У нас потім виростають лікарі-вбивці, які не знають анатомії.

Що являє собою курс препарування? На групу з 6–7 осіб видається тіло. Кожному виділяється окремий регіон на семестр: нога, рука, голова, живіт. Ти маєш пошарово препарувати і розповідати про кожну структуру, яку бачиш.

Але є нюанс. Якщо я півсеместру займалася тим, що препарувала ногу, як я знатиму, що там у голові? Адже коли наприкінці семестру складатимеш іспит, маєш знати не тільки свій регіон, а і той, який препарував твій колега.

Тобто ви маєте бути однією командою. І це було реально складно. Бо одна справа, коли я відкриваю атлас і складаю анатомію, як ми це робили в Україні — у нас викладач приходив, заплющував очі, сидів і просто слухав, як ми йому читаємо усі структури із Синельникова (це стандартний атлас анатомії для студентів).

А тут перед тобою людина, яка за життя мала якісь захворювання, і ти часом не можеш знайти якоїсь структури — її просто немає. Шукаєш, думаєш, де ж вона? Потім викладач каже, так, її тут немає, він на щось там хворів. А ви не могли раніше сказати? Я ж її шукала!

Потім почався цикл фармакології. Хочу зазначити, що в них загалом процес навчання більш логічний. В Україні вчать як? Перший курс — це латина, українська мова (не питайте), філософія (також не питайте). Окремий мій улюблений предмет — історія нашого університету. Це просто біль. І далі йдуть анатомія, базова біологія, фізіологія. Тобто в нас тобі одразу дають цілий предмет і ти по ньому йдеш. Найбільш прикро, що коли ви, наприклад, з анатомії проходите нервову систему, з біології вивчаєте кровоносну систему. Тобто знання не об’єднані. А тут вчать по органах, по системах органів. Наприклад, система травлення. Всі пари — біологія, фізика, хімія — ідуть тільки по цій системі. 

Так само з фармакологією. На четвертому курсі почався розділ «Знеболювання». Це вивчається окремо і весь розділ присвячений болю. Тут я зрозуміла, що фармакологія, яка видалася мені складною в Україні, була не те що не складною, — це арифметика в початковій школі. Викладач прогнав мене по всіх формах морфіну, запитав про всі морфінові рецептори (їх чимало, три види, але дуже багато підвидів), змусив розповісти біохімічно, чому виникає та чи інша реакція на передозування.

Тобто ти не просто констатуєш, що від морфіну в людини могла виникнути депресія дихання у випадку, коли людина не дихає. Ти маєш пояснити, чому так відбувається, в яких клітинах відбуваються зміни. Мене такий підхід шокував.

Коли я прийшла на пару й побачила, як усі нервують, тремтять перед цією «фармою», подумала: «Та що ви там тремтите? Що там вчити?» І тут професор почав запитувати і я пам'ятаю, як втиснулася в крісло, обійняла сумку і думала: «Господи, аби тільки не викликали».

І мене викликали на наступній парі, на яку я прийшла більш-менш підготованою. Але все одно, чесно скажу, — я її завалила і мене відправили на повтор. Так, кожна пара, як іспит. Я переписала, слава богу, успішно. 

Але цей досвід не забуду ніколи. Усі інші пари в принципі не були складними. Ти потихеньку вливаєшся в режим. Складно ще було через те, що німецька, яку вчила я, була класичною, якою спілкуються в Німеччині, а тут Австрія — зовсім інший акцент, діалект.

Ну а студенти, викладачі — всі дуже милі. Усі викладачі дуже молоді. Вони практикуючі лікарі, тобто не теоретики «наукового комунізму», які сидять на кафедрі, живого пацієнта ніколи в житті не бачили, просто ходять і розповідають студентам щось, що вони там самі вчили 40 років тому. В Австрії такого немає — тут викладають справжні лікарі.

У нас навіть коли пари проходять — зараз, наприклад, у мене цикл анестезіології — приходить лікар у костюмі анестезіолога, сидить ледь живий, бо в нього 10 операцій перед нами було, і викладає нам. І ми спілкуємося на «ти», рідко коли якийсь викладач просить говорити йому «ви». Тут пари у форматі Q&A, тобто question and answer, ніхто не сидить і не нудить: «Тема сьогоднішньої пари така-то, зараз ми читатимемо підручник». Ні, такого немає. Тут обговорюються клінічні випадки, і це круто, ти так вчишся. Інший бік медалі, що якщо ти прийдеш на пару непідготовлений, то просто сидітимеш і не розумітимеш, про що йдеться.

Практика

Так минув мій перший рік навчання. Тут є дуже класна фішка: всі студенти обов'язково мають пройти 12 тижнів практики до п'ятого курсу. Практику ти отримуєш дуже легко, єдине що, знову ж таки, потрібно чекати і робити все заздалегідь. Я зареєструвалася на практику і через три місяці приступила. 

В Україні я мала досвід практики. Дякую моїм батькам, які за неї заплатили. Мені не соромно це визнати, в Україні, на жаль, тільки так. Це підтвердить будь-який медичний студент. Заплатили за те, щоб я безкоштовно ходила і працювала навіть не у приватній, а в державній лікарні. Номер клініки я називати не буду, але приниження, яке я там пережила за гроші батьків, запам'ятаю надовго. Це був 2020–2021 рік.

Тут, в Австрії, за практику тобі не платять, але ти отримуєш нереальні знання. Після четвертого курсу люди вже мають уміти робити ін'єкції, базову серцево-легеневу реанімацію і – уміти говорити з пацієнтом. 

Словом, я пішла на практику, мене почали натаскувати. Потім я пішла ще в одне відділення, там отримала досвід і знайшла роботу. Працювала асистентом лікаря-педіатра. Не скажу, що це був найкращий мій роботодавець, але це був мій перший роботодавець в Австрії, і він навчив мене працювати швидко, приймати логічні, швидкі рішення. Тепер я справжній спеціаліст із мультитаскінгу, можу одночасно робити 10 справ: телефонувати, писати емейл, брати у дитини кров, паралельно слухати цю ж дитину і спілкуватися з її мамою.

Треба сказати, що австрійцям легше отримати роботу. Я пояснюю тривалий процес пошуку роботи ще й тим, що я українка. Але маю зазначити, що коли я влаштувалася працювати до цього лікаря, для студентів в Австрії у мене зарплата була по верхній межі. Тобто, з одного боку, так, він був такою собі людиною, але платив добре, і навчилася я там багато чому.

Паралельно я проходила практику ще в одному госпіталі. Всього в мене було 12 тижнів. Чотири тижні — терапевтичне відділення, чотири — «первинна ланка», як у нас це називається. Тобто пацієнт іде до лікаря, і він дає направлення до якогось вузького спеціаліста. Чотири тижні — оперативна гінекологія і ще чотири тижні — урологія. Всього я назбирала 16 тижнів. Мені сподобалося, я безкоштовно робила це.

П’ятий курс

Зараз у нас п'ятий курс. Ми маємо пройти ротації в лікарнях за окремими спеціальностями. Це психіатрія, неврологія, анестезіологія, гінекологія, педіатрія, офтальмологія і ЛОР-відділення.

В Україні п'ятий курс має проходити так само. Але я спілкувалася з колегами і вони розповіли, що все було інакше. Вони приходили в лікарню. Викладач казав: «Мені так оце лінь з вами возитися… ідіть-но ви додому, конспект мені пришлете на емейл». І вони йшли додому.

Тут ми приходимо на 7:45. О 8 у нас перша летучка. Далі всіх розганяють, кому як пощастить: комусь в операційну, хтось іде сортувати пацієнтів, які приходять із кашлем, нежиттю, відрізаними пальцями, руками, ногами. Минулого тижня привезли пацієнта з відкушеним статевим органом, бо він зрадив. Комусь дістаються такі випадки. Хтось займається хворими у відділенні реанімації.

Ми міняємося, у нас ротації. Кожен має набиратися досвіду, щоб уміти орієнтуватися в усіх ситуаціях. Я вже навіть політала на вертольоті.

Саме в медичних цілях, на службовому вертольоті?

У цілях медицини, так, службовий вертоліт, коли був цикл педіатрії — лікарня, в якій працюю я, під Віднем, у Нижній Австрії, і ми обслуговуємо ще одну лікарню. У тій лікарні немає певних інкубаторів для зовсім маленьких немовлят, а наша лікарня починає виходжування з 26 тижня. І ось на вертольоті ми летимо туди, забираємо дитину, перевозимо її в нашу клініку в спеціальному боксі. І з 26 тижня дітки виживають, виходжуються. Все супер, все чудово. 

Тобто так, складно, але захоплююче.

Робота

Паралельно я працюю в трьох клініках. Це мій вибір. Усі кажуть, що це ненормально, ти занадто багато працюєш. Коли австрійці чують, що я працюю 30 годин на тиждень, вони страшенно дивуються: «Ти працюєш як дорослий доктор». Я кажу: «Так, я розумію, але мені потрібні гроші. Я живу окремо, і життя в Австрії не дешеве».

Я працюю у педіатра, асистентом в уролога. Я не просто дівчинка, яка сидить на ресепшені. Ні, я вже проводжу обстеження і після контролю лікаря призначаю препарати. Також працюю в психіатра. Займаюся переважно тим, що пишу лікарські висновки на підставі того, що лікар розповідає про пацієнта.

Звичайний студент в Австрії працює на одній роботі максимум 10 годин на тиждень. Бо вони навіть у 26–27 років можуть живуть із батьками — це нормально тут. Мама з татом забезпечують.

Про покликання

Якби не стояло питання грошей, враховуючи вже отриманий, не найлегший досвід, інше б щось хотілося обрати замість медицини? Чи таких думок не виникає?

Виникають... Вперше така думка така виникла, коли в мене на очах помер пацієнт. Кажуть, у кожного лікаря є своє маленьке кладовище. Жорсткий вираз, але це правда. Він помер не з моєї вини, але я 40 хвилин допомагала його відкачувати. У мене був шок. Тоді здавалося, що, мабуть, треба залишити медицину, що в мене не вийде. Але я залишилася, і не шкодую.

Чи думаю я про те, щоб піти кудись зараз? Так, буває, виникають такі думки, особливо коли люди тебе доводять. Ти сидиш, думаєш: «Та гори воно все синім полум'ям». Буває, що не витримуєш морально. Потім відроджуєшся, як Фенікс, і йдеш на роботу. Моє улюблене — це коли пацієнти приходять, дякують тобі і кажуть: «Ви нам тоді так порадили, ось ми так зробили і все стало набагато краще». Ти живеш за рахунок цього. Це підживлює, насичує, дає сили справлятися з усіма тими перешкодами, які переді мною виникають.

Я не бачу себе в іншій спеціальності. Може, хіба що косметологом, але все одн косметологом-ін'єкціоністом, бо мене тягне в медицину, можливо, навіть ближче до дерматології. Словом, так чи інакше хочу займатися якогось роду лікуванням.

Переосмислення

Чи привів увесь цей різноманітний досвід за межами України до якихось переосмислень?

Важке питання. Ну, особисто для мене — це цінність батьків. Я зрозуміла, що ця фраза, що батьки завжди знають як краще, — іноді вона все ж таки працює. Іноді слід звертатися до своїх батьків. Це не означає, що потрібно сліпо довіряти їхній думці та йти в них на поводу, ні. Але це означає, що іноді потрібно бути більш відкритим до того, що вони кажуть, а не заплющувати очі й говорити: «Ні-ні-ні, ви нічого не знаєте, ви нічого не бачите».

У ширшому сенсі — навчитися дивитися очима інших людей, використовувати їхній досвід. Навіть коли людина говорить повну нісенітницю — варто проаналізувати: може, є якесь зерно правди, чому вона так каже? Звучить меркантильно, але я так живу і мені так простіше.

Друге, мабуть, це гірке усвідомлення, що будь-які зміни в нашому житті, все, що стається — на краще. Банальна така фраза, але це факт.

Я перестала бачити переїзд у чорних барвах. Так, мені не дуже подобається Австрія, але це не означає, що досвід поганий. У мене класна освіта, неймовірний досвід у медицині, відкриті двері в Європу. Я поїду туди, куди захочу.

Третє — я прийняла, що все неідеальне. Люди неідеальні, стосунки неідеальні. Кожен із нас живе це життя вперше, має ті чи інші психологічні травми і може припускатися помилок. Якщо з тих чи інших причин тобі з кимось некомфортно — ти можеш відійти, дистанціюватися. Людина не повинна бути такою, якою ти собі її вигадав. Ніхто тобі нічого не винен. І я це прийняла.

Якщо мені хочеться зробити людині добро, я його зроблю не для того, щоб щось отримати натомість, і не вважаю, що вона тепер мені чимось зобов'язана. Я роблю так, як відчуваю — і все.

Був період, коли я багато працювала з дітками — хтось із аутизмом, хтось із депресією. Вони настільки прості, відкриті. Комунікація в дітей базова, навіть примітивна, і тому в них усе просто, немає непорозумінь. Ось цього мені хотілося б. Я намагаюся бути дуже прямою: якщо щось не подобається — кажу в лоб, якщо подобається — хвалю. Так не прийнято в Австрії, мене в Америці цього навчили.

От учора їду в трамваї, дівчинка сидить — аж сяє. Було відчуття, що вона їде на своє перше побачення. Я кажу: «Ви дуже красива». Шок, посмішка. І людина ще більше сяє. І мені добре, і їй добре. Я стала жити за таким принципом.

І ще — не мстити. Я просто йду від таких людей. Навіщо витрачати ресурс на те, що не несе цінності? Мій час занадто дорого коштує.

Заключні питання

Із заключних питань, що стали традиційними в цьому проекті: якби ви могли стати будь-якою істотою, що б ви обрали?

Прозвучить, мабуть, дуже дивно, але я би дуже хотіла бути морем. По-перше, я дуже люблю море. Вода — це моя стихія. По-друге, море може дозволити собі бути різним. Ми часто через певні обставини в нашому житті забороняємо собі якісь емоції, злитися, посміхатися, десь затискаємося.

Коли я сиділа перед комісією, як і казала, я зібралася і замість того, щоб показати щиру радість, коли отримала місце, я сиділа з покерфейсом. А море себе не обмежує ні в чому: сьогодні спокійне, завтра неспокійне, шаленіє, припливи, відпливи… .

І море... Це може жорстоко звучати. У воді не можна жартувати. Море не вибачає. Море просто ці жарти бере і змиває.

Мабуть, мені б теж хотілося б так. Так що, мабуть, море.

А якою істотою ви себе відчуваєте зараз?

Пумою. Мало хто знає, що це тварини-одинаки. Я захоплювалася тваринами, читала, ходила до «Палацу дітей та юнацтва» в гурток зоологів. Так от, пуми — це одинаки, дуже сильні, мудрі і потайні тварини.

Я така: дуже потайна, не екстраверт. Люблю сидіти вдома з книжкою. Мені більше приносить задоволення, коли в мене випадає вільний вечір, я можу приготувати собі запіканку і сісти читати книжку або дивитися кіно, чого я вже дуже давно не робила. Це мені подобається. Я не люблю ходити по барах, клубах, тусовках.

Пуми не такі, як леви. Вони не на виду, не вважаються королями світу тварин, але тихо досягають усього, чого хочуть. І вони доволі жорсткі. Я достатньо жорстка, не жорстока — жорстка людина.

У мене зі студентами дуже чіткі правила: крок вліво, крок вправо — розстріл. Я тут викладач, який не грає в ці ігри: «Я сьогодні не зробив домашнє завдання, завтра не зроблю домашнє завдання». Ми прощаємося після двох уроків, якщо студент приходить без домашнього завдання. Я не боюся втратити свій дохід, я боюся втратити свій час.

Нехай усе станеться з тобою: прекрасне і жахливе. Лиш іди: немає почуття недосяжного…

— Рільке (пер. авт.)