Донбас: економіка самоорганізується без держави

За двадцять років Україна вибудувала вертикаль, що підпадає під визначення держави як стаціонарного бандита, що є економічною ідіомою. Нестаціонарні бандити-гастролери грабують населення і тікають. Це можуть бути грабіжники будь-якого масштабу, що проникли на територію з розбійницькими цілями під будь-яким придуманим приводом. Стаціонарні бандити набагато раціональніші, вони забирають тільки частину доходів, а решту люди перетворюють на інвестиції, що дозволяє розраховувати на появу майбутніх доходів, а отже — з’являється додаткова можливість для обкладення даниною населення. Така ситуація у державі називається оподаткуванням. В Україні це завершилося зведенням на самий верх нестаціонарних бандитів із нестійкою поведінковою психологією. Президента з Єнакієвого ненавиділи всі і скрізь, у першу чергу на Донбасі. За нестабільну нераціональну поведінку. Його рівняння на старшого східного брата і призвело до нинішньої ситуації.

У Росії вертикаль давно збудовано, стаціонарний бандитизм досяг апогею. Для видобутку і транспортування вуглеводнів достатньо п’яти мільйонів людей, решта для правлячої верхівки не потрібні й виконують роль баласту. Населенню розказано про споконвічні російські землі і про нерозумність претензій на них різних сумнівних власників. Китайського дракона приручено, заокеанські ідіоти хоч і правлять світом, але залишаються ідіотами, гейропа відділена буфером із володінь колгоспного Батьки і жовто-блакитної недодержави. Сучасні держави не готують і не ведуть воєн, тривають локальні військові операції. Сьогодні не стоїть питання між війною і миром — стоїть питання між війною і знищенням людства. Росія майстерно володіє мистецтвом проведення різного роду спецоперацій. Відлунням Російської імперії управляє нереалізований шпигун, і жити в умовах спецоперації для Росії гармонійно. Цим, імовірно, і можна пояснити гібридні дії сусідньої держави. Економіка її постійно живе пліч-о-пліч із подібними війнами. Україна, як і Росія, мала вигляд повноцінного спадкоємця СРСР. Тільки нині в Києві було ухвалено рішення розлучитися з комуністичною ідеологією, і саме тепер УРСР повноцінно перетворюється на Україну. У Москві завжди думали, що «хохли — це росіяни без нафти», і всерйоз вважають сьогодні, що захоплення Криму і війна на Донбасі — фактично внутрішній російський конфлікт.

Війна в Україні ні на йоту не громадянська. Захисники російськомовного населення звели паркан навколо території і на вишки навколо виставили автоматників. Такий вид існування називається концентраційним табором, якщо його дуже збільшити, то вийде Радянський Союз. З обох сторін також воюють «проти олігархів», але жоден олігарх поки не загинув. На Донбасі Україна воює не з Росією, а з Радянським Союзом. З Росією нам ділити нічого, а от мерзенний «совок», який нині дивним чином відродився в Москві, нас не влаштовує. З ким і за що воює Росія, нехай розбирається сама. І сама вирішує, які гроші на це витрачати. Війна завжди призводить до втрат. З опублікованої доповіді Нємцова видно, що від приєднання Криму і війни на Донбасі Росія втратила 3 трлн рублів або 60 млрд доларів, що в два з половиною рази перевищує нинішній річний бюджет України.

Економіка існувала навіть в умовах Варшавського гетто під час Другої світової війни, щоправда, населення його зменшилося з 450 тисяч до 37 тисяч осіб. Населення Донбасу теж якось не зросло за рік після проголошення саморобних республік, але й там існує економіка. Однак за рік не можна стати економічною системою — як не можна за рік стати, припустімо, аристократом. Але будувати економічні відносини можна і під час війни.

Пристойний рекетир, що обкладає даниною комерсантів, замість отриманих грошей обіцяє надавати комплекс послуг, який із 90-х років минулого століття має назву «криша». На Донбасі російські та місцеві озброєні люди займаються «кришуванням», і ведення бізнесу різко спрощується. Комерсанту все одно, кому платити данину — державі чи Моторолі: людині, що торгує, важлива можливість укладення угоди і розуміння ситуації. Причому вартість товару не надто важлива, головне — можливість отримання прибутку. Сама угода розбивається на купівлю, доставку і продаж товару, але є ще одна важлива складова — ризики. Ризики у східноукраїнських умовах часто межують із форс-мажором (фр. force majeure — вища або, у вітчизняному трактуванні, непереборна сила). В автомобіль, що перевозить чернігівське пиво в Донецьк, може, наприклад, потрапити шальний снаряд, випущений кимось просто для розваги. У таких умовах оплачується готівкою тільки доставлений товар — безготівкові розрахунки неможливі. У сусідній східній країні ціни вищі на всі товари, тому возити для продажу споживачеві кефір і м’ясо вигідніше з України, і це триватиме доти, поки ціни в Росії не зрівняються з українськими або катастрофічно не зростуть ризики. Сьогодні Донбас споживає вітчизняний продукт, і ця вітчизна — Україна. Гуманітарні конвої (їх було трохи менше 30) не здатні за рік нагодувати населення. Товар ввозиться, незважаючи на заборони з українського боку. Виникла чергова імітація — «кордону на замку».

На територію, яка називається «Кримнаш», ДНР і ЛНР, українцеві проникнути важко, але можна. Ми вважаємо, що Крим і Донбас — українська земля, але чому тоді так ускладнено сполучення з нею? До Криму не ходять потяги, гаразд, але чому б не організувати автобусне сполучення. Навіщо людям, які все одно дістануться до запланованої точки, стояти в багатогодинних чергах або пішки долати багатокілометрові відстані? Ми живемо в XXI столітті, а методологія «розділяй і володарюй» — з минулого. Людовик XIV сказав, звертаючись до депутатів парламенту: «Ви думаєте, панове, що держава — це ви? Помиляєтеся! Держава — це я!» Народ нині перебуває на місці французького короля, і ця гучна фраза як ніколи актуальна.

Одна з найважливіших претензій до пострадянської України — складність і заплутаність податкової та законодавчої бази. Підприємець 70% часу, не пов’язаного безпосередньо з товарообігом, витрачає на спілкування з різного роду контролерами. Все це залишається сьогодні в Україні і геть відсутнє в ДНР і ЛНР. Санстанція з пожежниками не прийдуть оглядати правильність організації роботи кафе або офісу — гроші заплачено, і на всі питання перевіряючих дадуть відповідь енергійні автоматники. Крім того, багато економічних суперечок між протиборчими «кришами» закінчуються розстрілом однієї зі сторін. Включається в дію природний відбір — неефективних менеджерів просто вбивають. Суд, який для обивателя завжди був чимось складним і незрозумілим, твориться на очах і вкрай спрощується. Шахти, які хотіли закрити ще в 80-х роках минулого століття, закрилися автоматично — працює тільки те, що приносить прибуток. Вугілля поставляється в українську Авдіївку на найбільший у Європі коксохімічний завод і в Маріуполь на металургійні підприємства. Пенсіонери на Донбасі отримують українські пенсії, налагоджено цілий бізнес із легалізації їх на українській території. На Донбас безкоштовно поставляється електрика, газ і вода. Жителям можна не віддавати банківські кредити. На ринку існує реальний мультивалютний кошик, ходить будь-яка готівка. Медицина й освіта стали офіційно платними. Економіка самоорганізувалася без допомоги держави. До магазинів щодня доставляється хліб, вивозиться сміття. Йде життя, незважаючи на війну, що причаїлася поруч.

XXI століття «стискає» час. У нашій країні, як завжди, все починалося з романтики. Було пройдено різні стадії, а скінчилося бандитом при владі і черговою романтикою. Все це ми пройшли за двадцять років. Країни формуються століттями, але нинішній інформаційний вік не залишає можливості чекати. Головна претензія до людей, що керують сьогодні Україною: не видно змін за рік. Час стислий, про це слід пам’ятати менеджерам країни.