Новини
Ракурс

Місцеві вибори — настрої громадян

Місцеві вибори в Україні відбудуться цієї осені. Про всі тонкощі нових правил їх проведення як політичні гравці, так і виборчі комісії й самі виборці дізнаються, скоріше за все, наприкінці червня, коли Верховна Рада перетворить один з декількох законопроектів на закон про місцеві вибори. Відступати більше нікуди: обіцянка змінити систему виборів на місцях і відкрити партійні списки прописана в коаліційній угоді, саме там зазначені й чіткі терміни — перше півріччя 2015 року. Чого сьогодні очікують наші співгромадяни від місцевих виборів, чи стали українські виборці більш відповідальними?

Відповісти на ці та багато інших питань намагалися фахівці соціологічної компанії SocioStream AG, опитавши 8–13 червня українців. Понад половина опитаних (55%) стверджують, що можуть назвати ім'я місцевого депутата, водночас 43% респондентів не знають, хто представляє їхні інтереси. Оцінюючи результати діяльності місцевих депутатів, майже кожен другий не задоволений їх роботою, 38% відгукуються задовільно, і тільки кожен десятий зміг поставити роботі депутата хорошу оцінку.

На запитання, коли варто проводити вибори до місцевих рад, 54% відповіли, що потрібно покладатися на норми Конституції та провести їх у жовтні цього року; кожен третій схильний до того, щоб відкласти вибори до стабілізації ситуації в Україні, і тільки 16% бажають якнайшвидшого поновлення місцевої влади. Тобто третина українців хотіли б відкласти місцеві вибори на невизначений термін, притому що більша частина респондентів (73%) не задоволені напрямком, в якому в рухається Україна. Таким чином, українці виступають за зміни, але не хочуть виборів: у них немає впевненості, що це щось змінить. У третини наших співгромадян вибори асоціюються з порушенням стабільності. Ці люди не довіряють місцевим елітам, а бачать у них лише найкорумпованішу складову на місцях. Більшість респондентів також виступають за скорочення кількості місцевих депутатів: 69% однозначно «за», 18% — скоріше «за».

Оцінюючи виборчу систему, більшість (62%) схиляються до мажоритарної (краще голосувати за конкретного депутата в конкретному окрузі); за відкриті списки виступають 25% (краще голосувати за партійний список, але мати можливість змінити порядок кандидатів у списку); 11% довіряють закритим списками (краще голосувати за список кандидатів, який формують партії).

Соціологи нарікають, що деякі результати дослідження суперечать один одному. Частина українців не довіряє депутатам, але при цьому виступає за «мажоритарку». Якщо ви не довіряєте цим людям, то чому віддаєте їм свої голоси? Відповідь проста. Пошарпане від частого вживання слово «децентралізація» навряд чи щось означає для звичайного українця. Люди чують про вибори по-новому, але що криється за цим, їм до пуття не пояснили. Коли респонденти говорять, що вибирають «мажоритарку», це зовсім не означає, що вони проти відкритих списків — вони просто не розуміють, що це таке.

Сьогодні виборець усе менше довіряє політичним партіям, не хоче віддавати свій голос якійсь аморфній політичній силі, якої, можливо, завтра вже не буде на політичному небосхилі, воліючи голосувати за конкретного кандидата (іноді не гребуючи взяти за це винагороду), а потім вимагати від нього результативної діяльності.

Якщо місцева еліта знає, як вигравати вибори за старою системою (заходити списком або «сіяти» крупу), і не зацікавлена в донесенні нових правил гри виборцям, то нові гравці, на жаль, ще не розуміють, що саме в їх інтересах освічувати людей в питанні децентралізації, розповідати про нові правила гри на виборах.

«Скоріше за все, Україна увійде у вибори з якимось станом анархії в головах виборців, які не розумітимуть, як і за кого голосувати, — вважає голова експертної ради SocioStream AG Олександр Медведєв. — Проблема влади у відсутності зворотного зв'язку, комунікації з суспільством. Яскравий доказ цьому — прийняття закону про декомунізацію на тлі економічних проблем. Якщо це не ідіотизм, то шкідництво. Тільки ідея перейменування Дніпропетровська поставила 70% дніпропетровців в опозицію. Чи потрібно наразі це було робити?»

Чи навчила Революція гідності наших співгромадян більш відповідально ставитися до виборів? Судіть самі: незважаючи на те, що 41% опитаних не збираються продавати свій голос, розуміючи ризик такого продажу, більшість все ж мають намір брати гроші. Питання тільки в ціні: 22% оцінюють свій голос в межах 200–300 гривень, 13% — 300–500, 16% готові проголосувати за потрібного кандидата навіть менше ніж за 200 гривень. Безперечно, на такий результат вплинула непроста економічна ситуація, особливо це стосується сільських регіонів, де люди часто живуть на межі бідності.

Незважаючи на те, що чимало українців готові продати свої голоси, щодо корупції наші співгромадяни висловлюються дуже жорстко: кожен третій з опитаних вважає, що корупціонери заслуговують на смертну кару, 41% думає, що адекватною мірою буде довічне ув'язнення, а 22% кажуть, що навіть такі жорсткі заходи не зможуть здолати корупцію.

«Люди вимагають публічного покарання. Ставлять в провину президенту, прем'єру, що корупціонери не покарані, але коли починаєш спілкуватися з людьми (і це соціологічне дослідження цьому підтвердження), розумієш, що українці протестують не проти корупційних дій, а проти своєї неучасті в корупції. Ось такий казус», — говорить О. Медведєв.

Восени вся країна буде стежити за тим, як проходять вибори в ключових для України містах. Дніпропетровськ, який раніше сприймався як суворе індустріальне місто, тепер змінив свою ідентичність і став багато в чому знаковим. Чи змінилися там люди, адже сьогодні багатьох українців турбує одне питання: як вижити? За словами соціологів, настрої в Дніпропетровську не змінилися: близько 30% готові продати свій голос, от тільки цінник з урахуванням інфляції та падіння національної валюти виріс до 500 гривень. Одним з найважливіших у місті є також питання безпеки. Це не лише загроза війни, а й зростання вуличної злочинності. Скоріше за все, питання наведення порядку, твердої руки буде особливо актуальним, а від місцевих виборів може перекочувати до майбутніх, можливо, дострокових виборів до Верховної Ради.

Особливістю осінніх місцевих виборів буде поява нових типажів: громадський діяч-революціонер та герой війни-учасник АТО. Що стосується виборів мерів міст, незважаючи на те, що люди критично ставляться до місцевої еліти, колишні типажі затребувані й досі. Якщо взяти Дніпропетровськ, там претенденти на крісло мера розташувалися таким чином: пальма першості в Олександра Вілкула (згідно опитування, за нього проголосував би кожен четвертий респондент); друге місце у Бориса Філатова — 8%; бронзове третє місце посідає місцевий бізнесмен Загід Краснов з 7%. Люди сприймають цих кандидатів таким чином: О. Вілкул — господарник («коли він був губернатором, будувалися дороги, хоч що б говорили, а він людина справи»); Б. Філатов — революціонер; благодійник і чудотворець З. Краснов (коли наближаються вибори, відбуваються чудеса: під'їзди фарбують, вкручують лампочки, і чимало дніпропетровців уже забули, що в 90-х цей кандидат очолював одне з потужних кримінальних угруповань).

На жаль, констатують соціологи, люди потенційно не змінилися. Сьогодні у Дніпропетровську править бал патерналістськи налаштований електорат. Як від Майдану ці люди чекали на Європу, що прийде і в один момент все змінить, так само вони пов'язують вирішення проблем у місті зі зміною влади.

Оцінюючи ініціативу надати можливість іноземцям балотуватися на посади мерів українських міст, 69% сприймають це негативно: у нас достатньо своїх гідних громадян; 27% вважають, що іноземний досвід Україні буде корисний.

Напевно, остання цифра може істотно вирости, якщо Михайлу Саакашвілі, нинішньому губернатору Одеської області, вдасться перемогти корупцію в одній із найкорумпованіших областей України. Українцям важливо показати децентралізацію і реформи в дії, нам потрібна працююча наочна модель. Іноземець навряд чи буде розбиратися, хто чий сват чи брат, хто з ким навчався в школі, а просто буде робити свою роботу. Варяг з Грузії почав діяти в Одесі жорстко і ефективно: ось вже тиждень як йому вдалося зупинити потік контрабанди.

Однак не слід забувати, що боротьба з корупцією — це мінне поле. Як відреагують люди, які втрачають десятки мільйонів щодня? Чи готове українське суспільство не декларувати, а жити за законом? Чому в Грузії, якій вдалося в дуже короткі терміни досягти феноменальних результатів у боротьбі з корупцією, країні з ввічливою поліцією і будинками юстиції нерідко досить негативно відгукуються про самого архітектора реформ — М. Саакашвілі? Реформи виявилися вкрай болючими для суспільства. Адже знищення корупційних схем, що складалися десятиліттями, торкнеться не тільки «грошових мішків», а й багатьох дрібних сошок, а також їх сімей: торговців контрафактом, водіїв, що перевозять «лівий» вантаж, не кажучи вже про митників, чиновників та силовиків...

У Грузії була реалізована концепція «нульової толерантності до злочину»: кумівство, зв'язки перестали діяти у випадку покарання за хабарництво, не кажучи вже про насильницькі злочини, ухилення від податків, або навіть у випадках, коли ремені безпеки в автомобілі не були пристебнуті. Чи готові ми до того, щоб нести покарання за будь-яке правопорушення? Чесна відповідь і буде аргументом у суперечці про те, європейці ми чи ні.

Восени після місцевих виборів ми будемо говорити або про провал, або про феномен Саакашвілі. У першому випадку можна буде констатувати факт повного політичного банкрутства української влади: життя по-новому не склалося. Якщо досвід Саакашвілі хоча б частково буде успішним, цей феномен, хочеться сподіватися, вдасться клонувати по всій Україні.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...