Довічне покарання за співпрацю з окупаційною владою

У час повсюдних дискусій про очищення від решток тоталітарного режиму цікаво поглянути на не такий вже й давній досвід Норвегії: одразу після війни, в кінці травня 1945 року вона заарештувала гордість нації, всесвітнього відомого письменника, нобелівського лауреата Кнута Гамсуна — за колаборантство (фр. collaboration — співпраця. У юридичному трактуванні міжнародного права — усвідомлена, добровільна та умисна співпраця з ворогом, в його інтересах і на шкоду своїй державі. Термін частіше застосовується в більш вузькому сенсі — як співробітництво з окупантами) із фашистським режимом, а точніше — за схвальні статті про окупаційний уряд.

Книга «На зарослих стежках» (Пер. з норвезької Г. Кирпи. — Київ, Видавництво Жупанського, 2013) — це фактично щоденник, що його Кнут Гамсун писав у ці найважчі дні свого життя, які, до всього, припали на час глибокої старості (85 років!).

Якщо говорити суто про літературу, на його місці міг би опинитися кожен український письменник, який писав «паровози» до своїх віршів, оспівуючи партію. Як зазначає Євген Маланюк у вміщеному в цій же книжці есе: «Так, очевидно, Гамсун «коляборант». Але в нашій добі «розчарованих комуністів» (на яких, до речі, світова біржа нотує великий попит), — «коляборантами» є лише Петени й Гамсуни».

Норвегія — не Україна. Одразу по закінченні Другої світової війни вона швидко й точно діагностує провину письменника у судовій постанові (її текст вміщено в цій-таки книжці): «При визначенні вини Гамсуна і шкоди, якої його діяльність заподіяла Норвегії, особливу увагу слід приділити тому факту, що він був усесвітньо відомим письменником і одним із найвидатніших діячів норвезької культури. Завдяки своєму літературному і економічному статусу, а також авторитету серед норвежців поведінка Гамсуна великою мірою була показовою для його співгромадян і слугувала взірцем для інших, чого сам Гамсун не міг не розуміти».

Письменник не виправдовується. Коли його кладуть на обстеження в психіатричну лікарню (можливо, хтось намагався таким чином урятувати письменника від суду), Гамсун обурено доводить, що психічно здоровий і повністю відповідає за всі свої вчинки. Більше того, він сам хоче за них відповісти і вимагає справедливого суду.

Та ні, Гамсун не кається. Здається, письменник так і не збагнув усієї суті обвинувачення. Він намагається чесно розповісти своє бачення подій: «Нам якось туманно було обіцяно, що Норвегія займе визначне і достойне місце у великогерманському світовому товаристві, яке перебуває у процесі становлення. […] Я в це повірив — тому й писав так, як писав. Я писав про Норвегію, яка мала посісти те визначне становище поміж германськими країнами Європи. Те, що мені десь у такому тоні доводилося писати про окупаційну владу, чесним і порядним людям було зрозуміло».

Усіх звірств і справжньої картини фашистського режиму письменник знати не міг, адже через свою глухоту був фактично ізольований від зовнішнього світу й інформацію про нього отримував із нацистських газет. «До того ж, ніхто мені не дорікнув за те, що я писав, ніхто в цілій країні, — каже він на завершальному засіданні в суді. — Я сидів сам як палець у своїй кімнаті, цілком полишений на самого себе»...

Режим використовував ім’я письменника як міг — але й Гамсун, у свою чергу, намагався тим іменем якось допомогти співвітчизникам, пишучи численні листи про помилування політв’язнів: до нього приходили їхні родичі, і він нікому не відмовляв у допомозі. Так він пояснює й свою публіцистику: «Я писав для того, щоб застерегти норвезьку молодь і дорослих людей від безглуздих вчинків, які можуть спровокувати окупаційну владу, бо ніякої користі з того не буде, вони тільки самі себе приречуть на смерть. Ось про що я писав, висловлюючи свої думки по-різному безліч разів».

Що ж, Максим Рильський, Павло Тичина чи Олесь Гончар, мабуть, добре зрозуміли б позицію письменника. У судовій постанові — погляд з іншого боку: «Гамсун у низці статей зробив усе можливе, щоб підірвати волю народу до опору, вчиняючи нападки на наш законний уряд і наших прихильників, підтримуючи окупаційну владу і закликаючи норвежців до участі у війні на боці ворога».

Вражає відвертість оповіді Кнута Гамсуна. Автор відкривається повністю — у всій злиденності й приниженості своїх останніх днів. Ізольований власною глухотою, а на останок іще й фактичною сліпотою, частковою втратою мови, суспільним осудом, зрештою — територією лікарні чи будинку для старих, він бореться за гідність. Немов отой шекспірівський старий король Лір, Гамсун безстрашно йде в свою грозу, не заплющуючи перед правдою своїх майже сліпих очей.

Книжка помережана спогадами письменника з різних літ — загалом у них один мотив: іноді все не так, як здається на перший погляд, правда завжди багатогранна. З-поміж зустрічей, які часом розбавляють Гамсуну його самотність (він особливо гостро цінує ці дрібки людського тепла — якась там усмішка чи добре слово), запам’ятався босий мандрівний проповідник, що трапився йому на прогулянці в лісі біля лікарні. Цією зустріччю злиденного юродивого, що прийшов нагадати Гамсуну про душу (бо вже, мовляв, такий вік, що пора) і нобелівського лауреата, які на узбіччі дороги опинилися разом, — я й завершу свій відгук.