Друга світова війна: білі плями історії

Історики Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті та Володимир Бірчак, заступник директора Архіву СБУ, вважають, що історія України потребує доповнення новими сторінками, досі невідомими широкому загалу.

«Історія, як і будь-яка наука, з плином часу удосконалюється, переписується. Нині відкрита величезна кількість документів, які раніше були недоступними. Тому історію як науку слід переписувати — сумлінно та інтенсивно. Але, окрім того, історія — це ще і перелік подій, послідовність фактів, які вибудовуються у причинно-наслідкові зв’язки, процеси. Якщо дивитися на історію з цього боку, то зрозуміло, що її неможливо переписати, бо вона така, якою є. Тож, з одного боку, історію треба переписувати, а з іншого — її неможливо переписати», — каже Олександр Зінченко.

У свою чергу, Володимир Бірчак впевнений: «Минуле переписати не можна, проте можна змінитипогляд на нього, варто лише надалі називати речі своїми іменами».

Олександр Зінченко, радник голови Українського інституту національної пам’яті:

— Термін «Велика Вітчизняна війна» — це фіговий листочок, яким СРСР сором’язливо прикрила свою співучасть у розв’язанні Другої світової війни, агресію проти незалежної Польщі. 22 місяці Гітлер і Сталін були у цій війні союзниками. СРСР протягом цього періоду передала Німеччині близько мільйону тонн пального. Іншими словами, бомбардування Великої Британії у 1940 році відбувалося завдяки гасу з СРСР.

Газета «Правда» публікувала вітальні телеграми від Гітлера і Ріббентропа з нагоди 60-річчя Сталіна (21 грудня 1939 року) та відповіді Сталіна на ці поздоровлення. Показова відповідь Сталіна Ріббентропу: «Благодарю Вас, господин министр, за поздравление! Дружба народов СССР и Германии, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной» (мовою оригіналу).

Коли ж почалася агресія вже проти СРСР, Сталін і його наближені відхрестилися від колишньої дружби і співпраці з Гітлером і зробили все, аби про це ніколи не згадували. Почалася гра в забування ганебних сторінок співпраці з Третім Рейхом, з’явився конструкт «Велика Вітчизняна війна» і маніпуляції з терміном «Друга світова війна».

В українських підручниках з історії дуже мало висвітлюється початок Другої світової війни. Зокрема, немає згадки про перше бомбардування Львова. Усі ми пам’ятаємо пісню з такими словами: «22 июня ровно в четыречаса Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Саме ця дата закарбувалася у свідомості наших громадян. Але, якщо вже говорити про воєнні дії на території сучасної України, то слід згадати бомбардування Львова силами Люфтваффе, яке відбувалося 1 вересня 1939 року. Перші загиблі на території сучасної України з’явилися саме тоді.

120 тисяч українців воювали на початку Другої світової під прапорами Війська Польського, боролися з нацизмом. Тоді, у вересні 1939 року загинуло вісім тисяч українців. Ця тема випадала з радянського дискурсу та дуже слабо висвітлена і в сучасних підручниках історії. Радянський концепт війни був плаский і чорно-білий: є наші і є фашисти. Насправді, український вимір Другої світової є більш складним, як і життя, що не вкладається в жодні схеми і спрощені конструкції.

Давайте подивимося на перші місяці Другої світової. Яку роль відігравали у ній українці? Українці, які були громадянами Речі Посполитої, першими вступили у боротьбу з нацизмом. Водночас, були українці, які разом з армією Семена Тимошенка захоплювали територію Речі Посполитої, по суті виступаючи на той час союзниками Вермахту. З третього боку, були нечисленні протипольські батальйони Романа Сушка, які формувалися під патронатом Абвера. Вони нападали на Польщу з боку Чехословаччини. Це був майже фантастичний випадок, коли українські націоналісти, які воювали у складі Легіону Сушка, опинилися у ситуаційному союзі з комуністами. Тобто український вимір ситуації був дуже неоднозначний і дуже складний.

Чомусь у підручниках не згадується про Катинь. Хоча це, у певному сенсі, і українська історія. Адже багатьох з тих польських офіцерів, що знищили у рамках катиньської страти, розстрілювали у Києві і ховали у Биківнянському лісі, а також у Херсоні та Харкові.

Дуже мало говорять і про так звану чорну піхоту —беззбройне і непідготоване цивільне населення, що використовувалося Радянською армією як гарматне м’ясо, наприклад, при форсуванні Дніпра.

Мало розповідається і про героїв визвольного руху, бракує індивідуалізації — життєвих історій, біографій цих людей.

Величезну кількість незадоволення викликав ухвалений Верховною Радою місяць тому Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», і в Польщі, і в Росії, і у лівих ліберальних істориків на Заході. Вони дорікають нам тим, що УПА, яка згадується у законі, була причетна до великої кількості злочинів під час польсько-українського конфлікту. Але давайте глянемо на цифри. Через формування УПА кругом-бігом пройшло десь понад 100 тис. осіб. Якщо ми подивимося на повоєнні матеріали, наприклад, документ, підписаний Берією у 1951 році, який дає узагальнену статистику про те, скільки громадян України були репресовані через звинувачення у співпраці з «українським націоналістичним підпіллям»(так у документі), то 100 тис. людей було знищено у каральних операціях та розстріляно за вироками радянських судів, а ще 500 тисяч — відправлено у табори та на заслання. Тобто 600 тисяч людей було репресовано за співробітництво з УПА, яка налічувала у шість разів менше людей.

Був такий історик, академік Петро Тронько, цього року виповниться 100 років з дня його народження. Він прожив дуже насичене життя. Це перша людина, яка розповіла мені про Голодомор, він був свідком цих подій. Але це не заважало йому протягом 17 років працювати заступником голови Ради міністрів (сучасною мовою, віце-прем’єром) в уряді Шелеста, а потім Щербицького. Ця людина, з одного боку, була причетна до найганебніших сторінок радянської історії, а з іншого — доклалася до розвитку української культури, до музейної справи. Він колись мені сказав, як треба писати про історію і сприймати історичні події: «Що було, то було».

З історією можна змиритися, проте це не означає, що треба змиритися зі злом. Україна засудила тоталітарні практики, які були на нашій території, нещодавно прийнявши Закон «Про засудження коммуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів». Головний акцент робиться на слові «засудження». Таким чином ми відгородилися від того ганебного та страшного минулого, заявили, що не хочемо мати з ним нічого спільного у майбутньому.

На відміну від України, Росія не пішла шляхом засудження зла. Причому, це не відбувається не лише на рівні держави, а й на рівні індивідуальної і колективними свідомості. За різними оцінками, від 45% до 52% росіян позитивно оцінюють постать Йосифа Сталіна. Таким чином відбувається продовження радянських міфів, передусім радянського імперського міфу, і РФ будує на цьому свою ідентичність.

В Україні в середньому лише 7% людей оцінюють фігуру Сталіна позитивно. Найбільше таких людей на Донбасі — 16%.

Згідно з демографічною прогресією, що я колись для себе склав, 2015 рік є переламним, бо 50% сьогоднішніх українців навчалися вже не за радянськими шкільними підручниками. Вочевидь, саме цей фактор і став причиною Революції гідності, вплинув на актуальні сьогодні події, зокрема на активний «ленінопад». Сьогодні найбільш активна частина українського суспільства — антирадянська. Прихильники радянського минулого — у меншості, це є результатом тих дискусій, що точилися у суспільстві ще з 1988 року, коли почали активно публікувати раніше засекречені матеріали, видавати заборонені раніше книжки Солженіцина, Багряного, Шаламова та інших.

Звісно, є люди старшого віку, які сприймають такі суспільні зміни як зазіхання на їхню ідентичність, їхню сутність. Вони пов’язують себе з радянською історією. Ну, що можна зробити? З одного боку, ці люди повинні розуміти, що їхній безпеці нічого не загрожує, ніхто їх не цькуватиме за переконання. Але, разом з тим, вони мають усвідомлювати, що пристаючи до ідеології тоталітарних режимів, вони беруть на себе співвідповідальність за злочини цих режимів. Це вже питання етики: ми стаємо на бік добра чи зла?

Володимир Бірчак, заступник директора АрхівуСБУ:

— Давайте почнемо з того, що будемо називати речі своїми іменами. Історія, яку ми всі вчили у школі, каже, що на нашій території війна з Німеччиною почалася 22 червня 1941 року, коли на СРСР напали фашистські загарбники. Усі, напевне, вже знають, що фашистський режим був в Італії, а в Німеччині були нацисти. Італійці теж воювали разом з німцями на нашій території, але не в такій кількості, аби щось там загарбати. Тож насправді напали не фашисти, а нацисти, Третій Рейх, війська Вермахту.

22 червня 1941 року почалася війна між Німеччиною і СРСР, яку Молотов згодом назвав Великою Вітчизняною. Чому не Другою світовою? Бо Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року із захоплення Польщі. А хто її захопив і поділив? Німеччина і її союзник СРСР, який вважав гітлерівську Німеччину дружньою державою. Взагалі для українців Друга світова війна почалася ще раніше, у березні 1939 року, коли Угорщина окупувала новостворену державу — Карпатську Україну. Велика Вітчизняна війна — це мінімалізація, слід говорити про більш широкий спектр цієї історичної події.

Не треба забувати, що співпраця між режимами Гітлера і Сталіна почалася задовго до Другої світової. Вона відбувалася у рамках обміну досвідом роботи спецслужб, навіть у контексті побудови концтаборів. До речі, коли звільняли Європу від нацизму, на тих територіях, куди прийшла влада комуністів, колишні німецькі концтабори використовувалися радянською владою, зокрема, відомі концтабори «Майданек» та «Освенцим».

Що ще перекручували радянські історіографи? Коли йшлося про участь радянських партизанів у війні, то і їхня кількість завищувалася, і їхній внесок у перемогу щодо кількості ліквідованих нацистів перебільшувався. Йшлося про багато десятків тисяч таких випадків, а насправді їх було 15-20 тисяч (це навіть дехто з сучасних російських істориків підтверджує). УПА ж, у свою чергу, знищила від 12 до 15 тис. нацистів. Тобто цифри цілком співставні. Ми маємо фактично два однакові рухи опору в боротьбі проти нацистів. Однак історія українського націоналістичного підпілля замовчувалася і перекручувалася, а історія радянських партизанів возвеличувалася.

Взагалі замовчувалася і ситуативна співпрацяміждвома партизанськими рухами. Комісар з’єднання Ковпака Семен Руднєв казав: «Українські націоналісти нам ідеологічні вороги, але допоки вони б’ють німців, вони нам вигідні».

Тепер щодо українсько-польского конфлікту. Справді, були страшні випадки. Але УПА приписували і чужі злочини. На Тернопільщині є невелике село Лозова. У цьому селі відбувся бій між військами польської самооборони і сотнею УПА, якою керував Василь Шепета (Чорний). Згодом радянські джерела повідомили, що польське село було повністю вирізане бійцями УПА. Втім, як показали сучасні дослідження, село було розстріляне з гармат. Стріляли радянські війська, які стояли на той час у Тернополі. Там саме розміщувався радянський бронепоїзд з гарматами, і червоноармійці, дізнавшись, що у село зайшли бійці УПА, почали його розстрілювати. Навіть по звіту НКВСівців було видно, що людей вбито артилерійськими снарядами, судячи з характеру поранень.

Мені недавно одна пані казала: «Я точно знаю, що бандерівці наприкінці 40-х масово винищували вчителів із Центральної і Східної України». «Точно знаю»  або «чула»  — це не рівень дискусії. Прийдіть в архів, знайдіть документи, які  підтверджували б ці факти, і будемо розмовляти. Нормальний, науковий рівень дискусії  це коли оперуєш фактами, а не чутками.

Архіви СБУ відкриті, причому для всіх охочих, а не для невеликої когорти дослідників. Можна прийти на вулицю Золотоворітську, 7, замовити документи, які цікавлять, — тему, часові рамки. В нас є читальня, яка працює щоденно, крім вихідних, з 10 до 17 години. Усі матеріали можна копіювати, фотографувати.

Минулого року був цікавий випадок. До нас в архів звернувся російський історик-дослідник, щоб отримати документи по «справі харбінців». В Росії ці документи досі засекречені, як і все, що пов’язано з великим терором 1937-38 років та геноцидом окремих народностей СРСР. В нас ці документи розсекречені та відкриті для будь-яких читачів. Та що там казати, списки розстріляних у Биківні досі у ФСБ знаходяться під грифом «секретно», вони досі становлять державну таємницю...

Підготувала Інга Лавриненко