Допитати Яценюка. З усією революційною пристрастю...

Протягом травневих свят менше за все хочеться вдаватися до полеміки щодо подій минулого, тим більше, якщо вони залишили по собі криваві рани та мільйони жертв.

Але, на жаль, що більше років відділяє нас від жахів Другої світової війни, то частіше напередодні Дня Перемоги знаходяться «розумники», що вважають хорошим тоном покопирсатися у темних сторінках минулого заради п’яти хвилин марнославства: політикани, псевдофілософи, самозвані політологи. Як писав Пастернак, усе тоне у фарисействі...

Коли я бачу обличчя Яценюка, що мужньо і з пафосом розповідає про війну, наче це він брав участь у взятті Берліна й ледь не особисто встановлював Прапор Перемоги над Рейхстагом (куля-в-лоб!), я думаю про тих, кого живцем закопали в Бабиному Яру.

Нехай ніхто не знає і ніколи не дізнається про той жах, який відчули в останню хвилину тисячі чоловіків і жінок, старих і дітей, що йшли в останній шлях Дегтярівською вулицею до скорботного урочища.

Спочатку 752 хворих психіатричної лікарні імені Павлова, потім десятки тисяч євреїв, комуністи, радянські військовополонені, п’ять циганських таборів, у лютому 1942 року там розстріляли Олену Телігу та ще 620 українських націоналістів. Так вони й опинилися в одній братській могилі. Німці, так би мовити, зрівняли національні рахунки. В цьому брали участь не лише офіцери СС, — було чимало добровільних помічників із місцевих. А ще бувало, що сусіди ділили речі та меблі вбитих жертв, а потім у 1944—45 роках повертались їхні родичі з евакуації та впізнавали в когось улюблену бабусину чашку чи дідусеве піаніно.

Якщо розповідати все, шановним читачам не вистачить валідолу і важко буде  далі жити спокійно на білому світі. Краще цього не знати, інакше можна втратити віру в людяність. Тому не варто вправлятися в історичній софістиці, використовувати біль минулого в сьогоденному контексті заради кон’юнктурних міркувань.

Не варто порівнювати події тієї війни з будь-чим іншим та перетворюватись на «диванних» героїв. Адже, якби справді повторився 1941 рік, то ще невідомо, хто де та по який бік опинився б, чи тікав до самого Ташкента. А ще були ті, хто вітав Гітлера з хлібом-сіллю. Бо не вірили, що Радянський Союз вистоїть і поспішали пристати на бік без п’яти хвилин переможця. Це ми зараз такі розумні, а тоді було інакше.

Але повернімося до Яценюка.

Привернула увагу на перший погляд буденна інформація про те, що напередодні травневих свят Головне слідче управління Служби безпеки України викликало на допит лідера комуністів Петра Симоненка. Про це повідомила речниця СБУ Олена Гитлянська.

Цікавим був предмет допиту: зі слів речниці, Симоненко має пояснити, що він мав на увазі, «коли висловився щодо зміни меж території України шляхом денонсації Пакту Молотова-Ріббентропа».

Дивним у цьому повідомленні є те, що в державі, де скасовано нагляд за законністю відповідно до нової редакції Закону України «Про прокуратуру», запроваджено новий вид нагляду — за думками окремих громадян. Бо склад злочину може становити певні дії, передбачені Кримінальним кодексом, в т. ч. на різних стадіях: готування до злочину, замах на злочин, вчинення злочину. Заклики до злочину, якщо вони «тягнуть» на підбурювання — можуть вважатися формою співучасті в злочині інших осіб.

Але така тонка матерія як думки, в цьому конкретному випадку — про що думав товариш Симоненко — це, вибачте, не карається законом.

Якщо хтось подумки хоче задушити тещу, а потім її обнімає і цілує — за це стаття не передбачена.

Ще більше здивування викликав результат допиту: Симоненка допитували як свідка з приводу його думок понад дев’ять годин!

Чесно кажучи, ніколи не думав, що Петро Миколайович міг «надумати» на цілих дев’ять годин. Іще б хвилин з 10 він міг би думати про Молотова чи про Ріббентропа, але хто йому дасть стільки часу фантазувати на історичні теми, коли в нього молода дружина. Він мав би щиро зізнатися слідчим, що думати про таку нудоту в нього просто немає часу.

Тепер про сторону слідства. Зовсім не розумію, навіщо цікавитися думками цього товариша, який послідовно розвалював роботу на всіх ділянках, за які брався. Хто він узагалі такий: не депутат, не член уряду, він навіть не грузин! Політичний невдаха. Його думка цікава хіба що дружині (і те не факт), та жменці соратників. Не робіть із нього опудало!

По-друге, твердження речниці СБУ про гіпотетичну можливість денонсації «пакту Молотова-Ріббентропа» та відповідні правові наслідки посилює  побоювання щодо появи нового, невідомого медикам вірусу грипу, що міцно уразив відповідальних осіб цього відомства.

Аби нікого не звинувачували в змові з наміром денонсувати цей «пакт», хочу повідомити слідству особливо цінні раніше їм невідомі відомості у цій справі.

Зокрема, назва «пакт Молотова-Ріббентропа» — не є юридично правильною. Офіційною мовою укладений договір називається «Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом», тобто міждержавна угода про мир та ненапад, підписана в ніч із 23 на 24 серпня 1939 року відповідно В’ячеславом Молотовим — головою Ради народних комісарів СРСР та народним комісаром закордонних справ СРСР, та Йоахімом фон Ріббентропом — міністром закордонних справ Німеччини.

Так от, можливо, слідству про це невідомо, але 22 червня 1941 року, приблизно о пів на четверту годину ранку, Німеччина напала на Радянський Союз, — тобто de facto розірвала в односторонньому порядку вищеназвану угоду, або пакт, кому як більше подобається.

Менш відомо те, що Німеччина розірвала цю Угоду також de jure — оголосивши СРСР по суті війну того ж дня.

Відбулося це за таких обставин. Приблизно о 3 годині ранку за берлінським часом (тобто через півгодини після початку бойових дій) до радянського посольства в Берліні подзвонили і передали, що рейхсміністр фон Ріббентроп чекає на посла Деканозова в своєму кабінеті на Вільгельмштрасе. За радянськими дипломатами навіть прислали парадний лімузин.

Швидко подолавши відстань нічними вулицями Берліна, чорне представницьке авто під’їхало о пів на четверту ранку за берлінським часом до німецького МЗС на Вільгельмштрасе, 76, де вже чекав натовп журналістів, усе було підсвічено софітами та спалахами фотокамер.

При цьому фон Ріббентроп не стрибав, не співав «Сталін х@йло» і не малював на парканах написи на кшталт «ПНХ», — бо він усе ж таки був дворянином та міністром закордонних справ, а не клоуном із цирку шапіто.

Привітавшись із послом Деканозовим, він із похмурим обличчям та червоними від безсоння очима зачитав ноту МЗС Німеччини від 21.06.1941 р. та меморандум на дванадцяти аркушах із претензіями, що їх висуває німецький уряд Кремлю у зв’язку з недружньою поведінкою та радянською військовою загрозою.

Майже одночасно — після четвертої години ранку до Кремля приїхав німецький посол Вернер фон дер Шуленбург, який усно повідомив Молотова про остаточне і безповоротне рішення німецького фюрера.

Ніхто з них тоді не знав ані своєї долі, ані того, що ця війна триватиме цілих чотири роки, закінчиться в травні 1945 року падінням Берліна і коштуватиме життя десяткам мільйонів людей...

Понад це, хочу повідомити, що через місяць після початку війни 30 липня 1941 року прем’єр-міністром польського уряду у вигнанні генералом Владиславом Сікорським і послом СРСР у Великій Британії Іваном Майським у будівлі МЗС Великої Британії в присутності британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена та прем’єр-міністра Уїнстона Черчілля було підписано Угоду про відновлення дипломатичних відносин між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні (більш відому як «договір Майського-Сікорського»).

Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Польський уряд заявляє, що Польща не пов’язана ніякою угодою з будь-якою третьою стороною, спрямованою проти Радянського Союзу».

Отже, всі угоди, що їх підписували Молотов та Ріббентроп з усіма додатками, в т. ч. в тій частині, що стосувалися визначення західного кордону УРСР, — є недійсними після 1941 року, і тому припущення про можливість їх денонсації та про подальші юридичні наслідки цього — безглузді.

Для цього, до речі, не потрібно було допитувати товариша Симоненка цілих дев’ять годин, цілком було б достатньо 15 хвилин для того, аби відкрити інтернет та перечитати вищевикладені загальновідомі факти.

Але, оскільки Головне слідче управління СБУ хвилюється за недоторканність західних кордонів України через отого Молотова-Ріббентропа, то, можливо, їм було б цікаво дізнатися, на підставі чого Західна Україна юридично увійшла до складу УРСР та звідки походить справжня загроза територіальній цілісності нашої держави.

Доповідаю: на позачерговій V сесії Верховної Ради СРСР було прийнято Закон від 01.11.1939 «Про включення Західної України до складу Союзу РСР з воз’єднанням її з Українською РСР».

14 листопада 1939 року ІІІ позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила відповідний закон та урочисто постановила: «Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз’єднати тим самим український народ в єдиній українській державі».

Остаточно лінія кордону була затверджена Договором від 16 серпня 1945 року між СРСР та Польщею «Про радянсько-польський державний кордон» зі змінами відповідно до Договору від 15 лютого 1951 року між Польщею та СРСР про обмін ділянками державних територій.

Усі ці рішення, закони та договори є чинними і ніким з-поміж суб’єктів міжнародного права ніколи не ставились під сумнів.

Поки що. Бо загроза підкралася з несподіваного боку.

Напередодні нинішніх травневих свят в уряді комусь дуже засвербіло, бо треба було демонструвати бодай якісь результати роботи, але хвалитись відверто нічим. Тому вирішили розгорнути галасливу кампанію щодо ухвалення так званого пакету законів про декомунізацію, чи то про боротьбу з радянським минулим.

За відсутності реальної опозиції, ця затія видавалася легкою прогулянкою, що давала змогу використати високі трибуни для чергової порції популізму та демагогії, коли про нагальні проблеми можна трохи забути.

Відповідно, 9 квітня цього року Верховна Рада швидко проковтнула цю «пігулку» антикомунізму, що складається, за висновками Головного науково-експертного управління, з порожніх гасел та політичних декларацій, не притаманних приписам законодавчих актів, та містить довгий перелік недоречностей та розбіжностей з іншими нормами Конституції України та чинного законодавства.

Можна було б через тиждень і забути про це, якби не одне але.

В урядовому законопроекті №2538 за підписом прем’єр-міністра Яценюка була зроблена така декларація: «...беручи до уваги існування після окупаціїта анексії території України протягом 1920–1992 років уряду та інших державних органів Української Народної Республіки в екзилі, а також той факт, що 22 серпня 1992 року Президентом Української Народної Республіки в екзилі Миколою Плав’юком було передано Президенту України грамоту Державного центру УНР, якою визначалося, що проголошена 24 серпня і утверджена 1грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції та є правонаступницею Української Народної Республіки».

От ми добралися до головного питання: Україна є правонаступником УНР!

Це питання є надто делікатним та потребує на роз’яснення.

Увесь час після проголошення незалежності в 1991 році Україна старанно уникає питання правонаступництва щодо УРСР. У чинній Конституції про це не йдеться, але згідно з п. 1 Перехідних положень Основного Закону зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

Це дає натяк на те, що Україна не зрікається свого радянського минулого.

Саме ця невизначеність давала Україні лазівку протягом двадцяти років вести тривалі складні переговори з Росією щодо поділу активів і боргів СРСР, шукаючи для себе тактичних переваг.

Якщо уряд Яценюка й надалі наполягатиме на правонаступництві УНР та трактуватиме УРСР як нелегітимну окупаційну адміністрацію, — тоді про ці переговори можна відразу забути.

Але це «квіточки» — ягідки попереду.

Якщо Україна є правонаступником УНР, то Україна відповідає за зобов’язаннями УНР згідно до укладених міжнародних договорів.

А тут така «заковика»: 21 квітня 1920 року, рівно 95 років назад, уряд УНР Симона Петлюри та уряд Польщі Юзефа Пілсудського уклали Варшавський договір (польською) «Umowa między rządem Rzeczypospolitej Polskiej a rządem Ukraińskiej Republiki Ludowej», згідно до ст. 2 якого УНР визнала за Польщею всю Західну Україну — до Польщі мала відійти Східна Галичина та п’ять повітів Волині, тобто територія, що належала Австро-Угорщині та Росії, а Польща визнає Україною лише те, що розташовано на схід від лінії кордону, тобто на схід від Збруча. При цьому Польща обговорюватиме з Росією по дипломатичних каналах питання щодо інших територій, що входили до Польщі в кордонах 1772 року (ст. 3 Договору).

Тому Головне слідче управління СБУ має допитати з усією революційною пристрастю ясновельможного пана Яценюка і запитати його — що він мав на увазі цією декларацією правонаступництва УНР? Чи не збирається він виконувати умови Варшавського договору УНР від 21 квітня 1920 року?

Це далеко не жарт, бо Російська Федерація після того, як оголосила себе правонаступником царської Росії, змушена була відповідати перед спадкоємцями кредиторів і платити за позиками уряду Миколи ІІ.

Не хотілося б перебільшувати: не варто чекати десанту польської важкої кінноти у Львові та Івано-Франківську. Скоріше за все, польський МЗС також утримається від необережних коментарів. Але я точно гарантую десант польських юристів, що діятимуть за дорученням нащадків власників майна на колишній польській території в кордонах до 1939 року. Питання реституції — тобто повернення майна приватним особам, що його втратили в 1939–1945 р. дуже гостро і болюче постало в усіх країнах Прибалтики та Східної Європи.

Оскільки Львів та інші великі міста Західної України до 1939 року належали полякам, а українці були, як кажуть, у приймах, то навіть важко уявити, що залишиться від Галичини у разі задоволення усіх вимог приватних осіб — колишніх польських власників.

При цьому слід розуміти, що ухвалення закону про реституцію і його неухильне виконання — категорична позиція ЄС в усіх пострадянських країнах. Тому шукати прихисту в Брюсселі від цієї проблеми також не варто.

При цьому в міжнародних судах український Мін’юст матиме надто блідий вигляд, бо які можуть бути заперечення, якщо сам уряд наполягає на поверненні до часів УНР з усіма відповідними наслідками.

І це лише одне «польське» питання.

Невідомо, чи ясновельможний пан Яценюк є і польським шпигуном, і за сумісництвом ще й румунським (він же за походженням із Чернівців), бо делегітимізація УРСР та її кордонів надає додаткові козирі Бухаресту, де вважають, що Буковина — це румунська земля.

Ще б пак, якщо вони заперечують право на існування Молдови і вважають, що Молдова має увійти до складу Румунії...

При цьому претензії стосуються не лише Північної Буковини, але й території на південь від Молдови — від Ізмаїла до Білгород-Дністровського лиману.

До речі, на 70-ті роковини нападу Німеччини на СРСР президент Румунії Траян Бесеску видав в ефірі одного з румунських телеканалів феєричну промову: мовляв, якби він був на місті маршала Антонеску — фактичного диктатора Румунії — 22 червня 1941 року, то не вагаючись віддав би аналогічний наказ: «Румунські солдати, наказую перейти річку Прут!»

Хтозна, чи готовий він повторити долю залізного румунського маршала, якого розстріляли як військового злочинця в 1946 році, але це тривожний дзвіночок для Києва. Тим більше, що вже був неприємний для України прецедент: в 2004 році Румунія подала до міжнародного суду ООН щодо визначення морських кордонів та виключної економічної зони в Чорному морі кожної з країн. Суд тривав п’ять років і ухвалив рішення, яке, зі слів румунської сторони, задовольняє їхні вимоги на 80%.

Можуть виникнути складнощі у відносинах із Угорщиною щодо Закарпаття. Знову ж таки, не обов’язково це полягатиме безпосередньо в територіальних претензіях, але ніхто не може обмежити право приватних осіб вимагати в судах реституції відібраного в 1945 році майна під час приєднання і «совєтизації» Закарпаття.

Годі й казати про питання Криму та відносин з РФ, бо Крим станом на 1920 рік був за білогвардійцями, УНР там точно не було. Якщо заперечувати законність і легітимність УРСР, то як тоді можна наполягати на врахуванні передачі Криму в 1954 році зі складу РРФСР до складу УРСР. В Москві можуть поставити уряду Яценюка просте питання: ви ж самі не визнаєте радянської влади. Чудово! Тоді які ваші претензії? Якби Польща чи хтось інший визнав би Крим за УНР — то одне, а коли УНР була визнана Польщею в кордонах без Криму, то тоді як?

Насправді всі ці урядові фантазії на історичні теми в законопроекті №2538 — це дуже небезпечне шкідництво, що не має під собою жодної правової бази. І спростовується дуже просто: 18 березня 1921 року в Ризі було укладено мирний договір між Польщею та РРФСР, Українською СРР та Білоруською СРР, яким було завершено російсько-польську війну 1919–1920р.р.

Цією угодою Польща визнала законність як радянської влади та московського уряду, так і окремо легітимність Радянської України як сторони цього мирного договору. Одночасно Польща de facto відкликала визнання УНР та розірвала в односторонньому порядку дію Варшавського договору 1920 року.

Тому Україна є і повинна бути правонаступником УРСР, територія України юридично закріплена як кордони УРСР — тільки так і ніяк інакше.

Це зовсім не повинно заважати уряду шанувати діячів та події часів УНР. Але — без створення правових наслідків. Бо слово — не горобець!