Новини
Ракурс

Воєнний стан — правові аспекти

23 чер 2015, 12:29

У зв’язку з трагічними подіями на Сході України та збройною агресією Російської Федерації предметом постійних дискусій стала можливість запровадження правого режиму воєнного стану в Україні та обмежень для громадян, які з нього випливають. Чіткого розмежування таких категорій як «воєнний час», «стан війни», «воєнний стан» немає, що породжує неоднозначне трактування та застосування норм права у такій важливій сфері як національна оборона.


.

Наприклад, спеціальний закон «Про правовий режим воєнного часу» використовує термін «воєнний стан» як особливий правовий режим, що вводиться в Україні або на окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Він є достатньо визначеним і покликаний забезпечувати чітку мету: «створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності».

Проте існують поняття, застосування яких на практиці породжує певні проблеми. Так, деякі відомчі акти Міністерства оборони, наприклад, «Інструкція щодо бронювання військовозобов’язаних за підприємствами, установами і організаціями на період мобілізації та воєнного часу», затверджена наказом Міноборони України від 15 жовтня 1996 року №290, використовує термін «воєнний час». Це створює певні непорозуміння, зокрема в такому важливому питанні, як бронювання військовозобов’язаних, забороняючи його здійснення у воєнний час. Під час 1–4 хвиль мобілізації (2015 рік) військові комісаріати, обґрунтовуючи свою відмову у бронюванні працівників деяких підприємств, установ та організацій під час оголошеної мобілізації, посилалися на розділ V цього документа (що прямо забороняє «бронювання» у воєнний час). З цього можна зробити висновок, що поняття «воєнного стану» та «воєнного часу» у практиці цих органів не розглядаються як тотожні і мають різне значення (зрозуміло, зважаючи на те, що в Україні режим воєнного стану так і не було введено). Зазначена інструкція не містить визначення поняття «воєнного часу», натомість його вжито у Законі Україні «Про оборону України», відповідно до ст. 4 якого «з моменту оголошення війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни».

У зв’язку з цим виникає потреба з’ясування суті поняття «стан війни». Вітчизняне законодавство такого визначення не передбачає. Воно згадується у Конституції України, відповідно до якої «стан війни» може бути оголошений Верховною Радою за поданням президента України. Очевидно, що для з’ясування значення цього терміна слід звертатися до міжнародних правових актів, насамперед Гаазької конвенції 1907 року.

Стан війни визначається насамперед як формальний акт, за якого реальні бойові дії можуть і не вестися. Загальновизнано, що оголошення стану війни слід розглядати як акт, що має міжнародно-правове значення та адресується країні-агресору й міжнародному співтовариству. Крім того, цей стан може полягати у початку застосування збройних сил, розірванні дипломатичних відносин чи введенні певних обмежень стосовно громадян країни-агресора.

У будь-якому разі, Гаазька конвенція передбачає необхідність вчинення певних попередніх дій перед оголошенням війни, як, наприклад, висунення ультиматуму під загрозою оголошення війни.

Сучасний спосіб ведення війни не підпадає під сформоване Гаазькою конвенцією традиційне розуміння війни. Положення чинного законодавства неможливо застосувати адекватно до теперішньої ситуації. Наприклад, як оцінити ухвалення відомої постанови Верховної Ради від 27 січня 2015 року про звернення до міжнародної спільноти про визнання Російської Федерації державою-агресором? Очевидно, що не як оголошення стану війни у його традиційному розумінні, адже ні з процедурного погляду, ні зі змістовного цей акт таким не виступає. Безумовно, слід погодитися з думкою, що «стан війни» є поняттям здебільшого міжнародно-правовим і його запровадження практично не зумовлює якихось змін у внутрішній політиці держави-об’єкта агресії.

Термін «воєнний час» має насамперед внутрішньо-правове значення. Проблему може породжувати порядок та спосіб визначення його часових рамок. Виходячи з положень закону «Про оборону України», воєнний час може виникати не тільки внаслідок оголошення війни, а й із фактичним початком воєнних дій. Проте це формулювання викликає низку закономірних запитань, насамперед: що належить розуміти під початком воєнних дій, якою має бути інтенсивність цих дій, їх напруженість для того, щоб віднести їх до воєнних дій, а не, скажімо, певних спецоперацій? Зрештою, який компетентний орган констатує висновок, що ведуться воєнні дії?

У Конституції Республіки Польща одночасно використовуються поняття «воєнний час» та «стан війни». Влада цієї країни, зважаючи на події в Україні, ще в 2014 році вдалася до певних законодавчих змін на розвиток положень Конституції. Зокрема, суть запропонованих президентом Польщі новацій зводилась до регламентації поняття «воєнного часу», його чіткого відмежування від «стану війни». «Стан війни», як категорія Гаазької конвенції, очевидно, давно перестав задовольняти сучасні потреби реагування на зовнішню агресію. Саме це і було взято до уваги при представленні ідеї законодавчої ініціативи, адже межа між війною та «не війною» є на сьогодні доволі тонкою. Суть законодавчих пропозицій зводилася до надання президенту ширших повноважень щодо реагування на акти збройної агресії.

Отже, категорії «стану війни», «воєнного часу», що використовуються у чинному законодавстві, вимагають чіткої конкретизації. Правильним виходом була б регламентація поняття «воєнного часу» з відповідними змінами до законодавства щодо військової сфери, враховуючи та, за потреби, імплементуючи досвід європейських сусідів, насамперед Республіки Польща, яка історично і ментально має схожі проблеми у співіснуванні з Російською Федерацією.

ДОВІДКА

22 червня 1941 року президія Верховної Ради СРСР на основі ст. 49 Конституції СРСР видає указ «Про оголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану». Йшлося про всю європейську територію Радянського Союзу і, зокрема, про територію Радянської України. 26 червня публікується датований 22 червня указ президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан», у якому подано розширений виклад змісту правового режиму воєнного стану. У квітні-травні 1943 року воєнний стан було поширено на залізничний і морський транспорт на всій території Радянського Союзу. Упродовж усього періоду воєнного часу окремими нормативними актами поповнювалась і змістовна частина воєнного стану. Правовий режим воєнного стану доповнювався режимами прифронтової зони та режимом облогового стану, що мали ще більш репресивний характер.

Укази не встановлювали термін дії воєнного стану, тому права і свободи громадян в умовах воєнного часу практично ігнорувалися. Розширювалися обов'язки і посилювалася відповідальність.

Виборче право взагалі не застосовувалось. Повноваження усіх виборних органів продовжувалось до кінця війни.

Значно розширювалась влада військового командування у всіх сферах життя заходами як нормативного регулювання, так і безпосереднього керівництва, зокрема, через військові адміністрації (комендатури).

Була розширена компетенція виконавчих органів влади всіх рівнів. Декларативно була розширена компетенція союзних республік. Але частково реалізувати її було дозволено лише Україні та Білорусі.

Для розв’язання військово-політичних завдань екстраординарного характеру були створені надзвичайні органи влади. 30 червня 1941 року було створено Державний комітет оборони, який зосередив у своїх руках усю повноту влади в державі, якоюсь мірою навіть судову. На місцях діяли уповноважені ДКО. 22 жовтня 1941 року постановою ДКО в низці регіонів почали створюватися міські комітети оборони (зокрема, в Криму), прообразом яких стали організація та діяльність Штабу оборони Києва (6 липня — 26 вересня 1941 року) та керівної трійки Одеси.

Указом «Про воєнний стан» вносилися суттєві зміни до судоустрою та судочинства на територіях, де було оголошено такий стан. Майже все кримінальне судочинство переходило до воєнних трибуналів. Розгляд справ здійснювався за правилами, встановленими Положенням про воєнні трибунали в місцевостях, на яких оголошено воєнний стан, та в районах воєнних дій.

У квітні 1943 року створюються воєнно-польові суди.

Загалом усі заходи в межах чинного правового режиму воєнного стану створили умови, які дали змогу Радянському Союзу отримати перемогу у військовому протистоянні з нацистською Німеччиною та її сателітами.

Як правило, припинення воєнного стану пов’язано із закінченням терміну запровадження воєнного стану або закінченням бойових дій як умов зберігання воєнного стану. Скасування воєнного стану пов’язується зі зникненням загрози або припиненням стану війни.

4 вересня 1945 року президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про скасування Державного комітету оборони» «у зв’язку із закінченням війни і припиненням надзвичайного стану в країні».

Скасування воєнного стану на європейській території СРСР, крім республік Прибалтики та західних областей Білорусі та України, було здійснено указом президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 року.

28 вересня 1945 року пленум Верховного суду СРСР у своїй постанові вказав воєнним трибуналам, які працювали на територіях, де було скасовано воєнний стан, на необхідність переходу на використання процесуальних законів мирного часу. У західних областях України воєнний стан було скасовано лише 4 липня 1946 року.

Остаточне скасування воєнного стану в умовах тоталітарного режиму суттєвих змін у повсякденне життя радянських людей не внесло. А державний механізм за інерцією ще тривалий час продовжував використовувати засоби та методи воєнного стану.

За матеріалами XXXII Міжнародної історико-правової конференції, м. Полтава (Доповідачі Михайло Яцишин і Леонід Зайцев)


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter