Уроки справи Зварича

19 вересня виповниться чотири роки відтоді, як Оболонський районний суд Києва постановив обвинувальний вирок колишньому голові Львівського апеляційного адміністративного суду Ігорю Зваричу, засудивши його до десяти років позбавлення волі. За всю історію України такого суворого покарання ще не отримував жоден служитель Феміди, що особливо прикро нині, коли кандидатів на «посадку», здавалось би, хоч греблю гати. На жаль, у боротьбі за оздоровлення суддівського корпусу нова влада має нульові результати, а тому варто крізь призму років подивитися свіжим поглядом на ту давню історію. Можливо, в ній знайдеться якийсь корисний для наших часів досвід, який допоможе навести лад у судовій системі.

Суддівська недоторканність не завадила покарати хабарника

Справа Зварича переконливо спростовує популярну нині тезу, нібито подолати корупцію в судах заважає суддівська недоторканність, яку, мовляв, необхідно обмежити шляхом поправок до законодавства. Це зовсім не так, бо коли співробітники СБУ і прокуратури ловили Зварича, суддівська недоторканність не стала для них нездоланною перешкодою. В тому випадку Генеральна прокуратура знайшла дуже переконливі аргументи для того, аби Верховна Рада надала свою згоду на затримання й арешт, а суд обрав обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою.

У справі Зварича простежуються певні паралелі зі справою голови Апеляційного суду Києва Антона Чернушенка, який теж був персоною високого рангу й теж вирішив переховуватися від правосуддя. Але щодо якості роботи правоохоронних органів, то тут порівняння буде не на користь нинішніх слідчо-оперативних працівників. Так, Зваричу було пред’явлене обвинувачення у кваліфікованому хабарництві, тобто особливо тяжкому злочині, а Чернушенку інкримінують якесь малозрозуміле втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду, що ніяк не тягне навіть на тяжкий злочин.

Інша відмінність простежується у питанні з вилученими грошима. У Зварича знайшли мільйон доларів і два мільйони гривень, а, крім того, довели, що протягом дуже короткого часу він лише по восьми епізодах одержав хабарі на загальну суму близько одного мільйона в гривневому еквіваленті. Зате в Чернушенка вилучили лише 6 тисяч доларів, які цілком логічно вписуються в його офіційну тримісячну зарплатню. Таким чином, вибір правоохоронців виявився невдалим. Очевидно, їм слід було почекати, поки вдасться задокументувати вчинення Чернушенком чогось більш серйозного, а якщо не вдасться, то обрати для оперативної розробки іншого суддю такого ж рангу.

Зварича посадили не за хабарництво, а за шахрайство

Наступний висновок зі справи Зварича полягає в тому, що рушійною силою успішного судового процесу проти такого великокаліберного хабарника має бути дуже серйозне соціальне замовлення. А якщо з останнім нічого не виходить, то принаймні бізнес-замовлення, оскільки самої лише букви закону для цього явно замало.

Одразу ж після викриття Зварича правоохоронні органи намагалися намалювати приблизно таку офіційну версію подій. Мовляв, один внутрішній інвестор захотів вкласти гроші в дуже вигідний для краю бізнес-проект у вигляді будівництва котеджного містечка, для чого йому знадобилися 300 гектарів землі поблизу Львівської кільцевої автодороги. Однак реалізація ідеї наштовхнулася на перешкоди з боку корумпованих посадових осіб, зокрема судді Зварича, який за сприяння в ухваленні необхідної постанови суду вимагав із нього 100 тисяч доларів. Бізнесмен у зв’язку з цим звернувся до правоохоронних органів, які й вивели зловмисника на чисту воду.

Картина, з першого погляду, виходить надзвичайно приваблива. Але ж якби воно справді було так, та ще й по всій країні, то проблема оздоровлення суддівського корпусу давно б уже була вирішена, й нині ми з ним горя б не знали. Проте все було інакше.

Внутрішній інвестор, у ролі якого опинився власник одного з найбільших в Україні виробників соняшникової олії, приватного підприємства «Оліяр» Іван Залізний, добивався своєї мети у не зовсім законний спосіб. Для отримання землі він фактично прагнув обдурити сотні мешканців двох сіл Пустомитівського району, які хотіли мати свою законну частку в цьому бізнес-проекті. Для того щоб залишити їх із носом, він якимсь чином одержав сумнівне з точки зору закону рішення районного суду, яке в порядку адміністративного судочинства було негайно оскаржене прокуратурою в Львівському апеляційному адміністративному суді. Розуміючи, що там воно неодмінно буде скасоване, Залізний сам шукав контактів із головою цього суду Зваричем, для чого й попросив тодішнього голову Львівської облдержадміністрації Петра Олійника познайомити з ним.

Зустріч відбулася в кабінеті губернатора, де в присутності останнього бізнесмен дав, а суддя отримав 100 тисяч доларів. Це було своєрідною гарантією того, що він або виконає взяті на себе зобов’язання, або поверне гроші. Але Зварич не зробив ні першого, ні другого, у зв’язку з чим обдурений інвестор звернувся із заявою в СБУ, після чого й почалася «розкрутка». Таким чином, Зварича фактично було засуджено не за хабарництво, а за шахрайство. Оперативне відеоспостереження показало, що він брав хабарі з людей найрізноманітніших категорій — бізнесменів, чиновників, адвокатів і навіть суддів. Але жоден із них за це нікуди на нього не скаржився, і для того, щоб ці люди погодилися стати свідками обвинувачення, правоохоронцям довелося чимало з ними попрацювати.

Хабародавці для вирішення своїх питань хотіли отримати незаконне рішення суду, для чого й пропонували судді незаконну винагороду, і їх цілком влаштовував такий стан речей. Бунт спалахнув лише після того, як Зварич обдурив одного з них, тож бізнес-замовлення з його боку було спрямовано не проти того, щоб судді брали хабарі, а за те, щоб, отримавши їх, вони дотримувалися обумовлених правил гри.

Нині в суспільстві, на жаль, поки що належним чином не сформувалося ні соціальне, ні бізнес-замовлення на справедливий суд, оскільки сторонам процесу вигідніше вирішувати проблеми за допомогою механізму підкупу. Дуже сумнівно, щоб вітчизняний бізнес, типовим представником якого був Залізний, виявився спроможним коли-небудь його сформувати, тож усю надію на це Україна покладає на закордонного інвестора. А той, своєю чергою, не поспішає на наші терени, доки тут не буде сформована ефективна правоохоронна система, складовою частиною якої й має бути справедливий суд. Таким чином, виходить замкнуте коло, вихід з якого може підказати наступний урок справи Зварича.

Сильна прокуратура в слабкій системі влади

У 2008 році Україна мала слабкого президента Віктора Ющенка, ліберального генерального прокурора Олександра Медведька, не дуже врівноваженого міністра внутрішніх справ Юрія Луценка і шефа спецслужби Валентина Наливайченка, який більше приділяв уваги відновленню історичної правди, аніж поточній оперативній роботі. До цього додайте перманентну гризню між парламентом, урядом і секретаріатом президента України, й ви погодитесь із тим, що внутрішньополітична ситуація не сприяла стабільній цілеспрямованій роботі правоохоронних органів. Але навіть за таких умов у складі Генеральної прокуратури України діяла група досвідчених професіоналів, здатних мобілізувати слідчо-оперативних працівників на виконання найскладніших завдань, до числа яких, безперечно, належить викриття Ігоря Зварича.

Але є в цьому факті один суттєвий мінус: духовним натхненником і фінансовим спонсором цієї групи були політики, що гуртувалися під прапорами Партії регіонів. «Музика», яку вони замовляли, полягала в тому, щоб усіляко покривати незаконні фінансові схеми, за якими працювали підконтрольні їм індустріальні гіганти й інші великі підприємства південно-східної частини країни. Натомість усіляко дискредитувати корумповане чиновництво Західної і Центральної України, яке здебільшого мало помаранчеве походження.

У руслі цієї стратегії замислювалася грандіозна операція, спрямована проти суддів адміністративної юрисдикції західного регіону, яка мала завершитися чимось на кшталт Нюрнберзького процесу. Її проведенню сприяв один суто технічний момент: коли створювалася мережа адміністративних судів, їм під резиденції масово передавалися будівлі колишніх заводських цехів і військових частин, де швидкими темпами відбувалося їхнє переобладнання під комфортабельні офіси. Спецслужби, звісно, не могли не скористатися такою нагодою, щоб не напхати туди своїх «жучків» для використання на перспективу. З матеріалів справи логічно випливає, що кабінет Зварича «писався» задовго до того, як Залізний написав свою заяву, крім того, під відеоконтролем перебував не лише його кабінет. А інцидент із Залізним та Олійником було використано як зручний привід для реалізації наявної оперативної інформації.

Після проведення перших результативних обшуків високопоставлений співробітник ГПУ Володимир Жербицький і начальник УСБУ у Львівській області Анатолій Матіос публічно заявили, що вони викрили не просто дії однієї окремо взятої особи, а розгалужену систему корупційних зв’язків. Щоправда, з Нюрнберзьким процесом чомусь не склалося, й більшість фігурантів так і залишилися у статусі свідків, а поруч зі Зваричем на лаву підсудних сів лише суддя Львівського адміністративного апеляційного суду В’ячеслав Любашевський. Але загальний результат цієї акції, поки що ніким не перевершений, все одно справляє враження.

У зв’язку з цим постає логічне питання: чи може у складі Генеральної прокуратури вже в наш час сформуватися подібна група, здатна мобілізувати оперативників на масштабні операції з наведення ладу в правоохоронній системі? У цьому плані певні надії подають події, пов’язані із затриманням двох «великокаліберних» персон, а саме заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Володимира Шапакіна і заступника прокурора Київської області Олександра Корнійця. Операція з їх викриття була проведена групою молодих працівників ГПУ на чолі із заступником генерального прокурора Давидом Сакварелідзе, й ця акція зустріла негативну реакцію з боку старожилів відомства. Але в даному випадку «консерватори» програли, а їхній неформальний лідер Володимир Гузир навіть змушений був залишити посаду першого заступника генерального прокурора.

Ні для кого не секрет, що в легіонера грузинського походження Давида Сакварелідзе також є щось на кшталт духовних натхненників і фінансових спонсорів, які перебувають на Заході й у своїх планах щодо України керуються своїми прагматичними мотивами. Але ці мотиви збігаються з прагненнями передової частини українського суспільства, тож ця обставина теж вселяє позитивні надії. Не все в «молодої фракції» ГПУ виходить правильно, не всі їхні дії можна кваліфікувати як юридично бездоганні й не завжди вони дають очікуваний результат, оскільки Володимир Шапакін і Олексанр Корнієць нині перебувають на свободі. Але будемо сподіватися, що нашому теляті таки дасть Бог вовка з’їсти, і своя гучна «справа Зварича» в нього ще попереду.