Новости
Ракурс
Фото pixabay

Ребенок-омбудсман на защите ровесников

Широко відомо, що з 2011 року в Україні існує посада Уповноваженого президента України з прав дитини. Першим таким уповноваженим був Юрій Павленко. З 2014 року і донині цю посаду обіймає Микола Кулеба. Нині мало хто пам’ятає, що подібна посада —Уповноваженого з прав дітей —існувала і раніше, ще з 2005 року. Тоді дитячий омбудсман, а точніше, два дитячі омбудсмани одночасно були підпорядковані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини. На ці посади шляхом конкурсного відбору були призначені двоє неповнолітніх студентів —Іван Черевко та Юлія Крук, які протягом чотирьох років виконували недитячу роботу.

«Ракурс» поспілкувався з Юлією Крук, яка нині є ліцензованим українським і французьким адвокатом —членом асоціації адвокатів Парижа.

— Юліє, судячи з вашої біографії (у 16 років ви стали Уповноваженим з прав дитини в апараті омбудсмана), ви з дитинства мріяли стати правознавцем?

— Я мріяла стати лікарем, щоб допомагати людям, рятувати їх. Моя дитяча уява підказувала мені, що маю бути невропатологом, «щоб наводити лад у головах». Думаю, що це цілком природне прагнення дитини, яка народилася в сім'ї інвалідів із вадами зору. Свого часу в Коростені розташовувалося одне з найбільших підприємств УТОС. Там і познайомилися мої чудові батьки, які приїхали до Коростеня працювати. Там я і народилася. Класі у сьомому зрозуміла, що лікарем мені не бути: не можу спокійно реагувати на вид крові та надто особисто сприймаю чужий біль. Завдячуючи своїй геніальній вчительці Світлані Георгіївні Храбан, я захопилася правознавством і зрозуміла, що це моє. Зрештою, робота юриста теж пов'язана з допомогою людям, інколи з їхнім порятунком і часто з «наведенням ладу в їхніх головах».

Мій тато помер, коли мені було чотири роки. Мама залишилася одна з двома маленькими дітьми на руках. Був початок 90-х. Підприємство УТОС, на якому працювала мама, поступово занепадало, не витримуючи конкуренції з китайською продукцією, яка хлинула на український ринок. Мама докладала максимум зусиль, щоб основні потреби її дітей були задоволені, щоб ми були освічені та культурні, однак моє дитинство, яке пройшло у великій фінансовій скруті, аж ніяк не можна назвати безтурботним. Я з дитинства розуміла, що розраховувати та спиратися потрібно лише на власні сили, щоб досягнути чогось, треба багато вчитися і бути соціально активною.

З цим, наскільки я розумію, все склалося?

—Думаю, так. Середню школу я закінчила із золотою медаллю, тричі була призером всеукраїнської олімпіади з правознавства. Брала участь у всеукраїнських шкільних турнірах з правознавства у складі дуже сильної команди Житомирської області. До речі, у 2016 році, коли я вже проживала у Франції, МОН України люб’язно запросило мене до складу журі Всеукраїнської олімпіади, а роком пізніше —в журі турніру з правознавства. Я прилітала в Україну, щоб знову взяти участь у цих заходах, тільки тепер —укоманді журі. Побачила багато талановитих діток, згадала своє дитинство.

Щоб потрапити в команду юних правознавців для участі у всеукраїнському турнірі, треба було написати наукову працю. Моя доповідь про роль шкільного омбудсмана в захисті прав школярів ґрунтувалася на реальному матеріалі: на базі нашої школи група активних учнів і вчителька Світлана Георгіївна, про яку я вже згадувала, створили апарат уповноваженого з прав школярів. Свого часу я стала шкільним омбудсманом. Ми налагодили зв’язок не лише з адміністрацією школи та вчителями, а й із місцевою владою задля того, щоб вирішувати проблеми дітей. За свої шкільні успіхи я отримала нагороду «Гордість школи», а також «Гордість міста».

Наш апарат робив багато добрих справ. Основний вектор полягав у проведенні індивідуального прийому дітей та їхніх законних представників. Ми розглядали скарги дітей, надавали необхідні роз’яснення та консультації; зверталися за потреби до компетентних органів щодо порушення прав дитини; інформували школярів про права і свободи дітей; зверталися до міського голови щодо вирішення актуальних питань у дитячому середовищі, а також зверталися до виконавчого комітету міської ради, відділів та управлінь, депутатів міської ради з питань, що стосуються захисту прав дітей.

Не менш важливою була участь у шкільному самоврядуванні, виступи на батьківських зборах на правові теми, моніторинг харчування у шкільній їдальні, моніторинг інфраструктури школи тощо.

Ми брали участь у засіданнях виконкому міської ради, засіданнях депутатів міської ради з питань законотворення щодо дітей і дитинства, долучення до роботи асоціацій. До речі, згадуючи про асоціації, не можу не відзначити діяльність коростенсько-французької асоціації Échange Rhône-Alpes-Ukraine, яка організовувала літні поїздки дітей з Коростеня та Житомира до французького регіону Овернь-Рона-Альпи. Це альтруїсти, які відбирали нужденних дітей: сиріт, дітей з неблагополучних родин та інтернатів і відвозили на оздоровлення до Франції, розселяли по сім’ях. Для багатьох із цих діточок французькі родини стали першими сім’ями, в яких вони жили. Діти змогли отримати уявлення про родинні стосунки, про модель сім’ї. Скажу чесно, я й сама мріяла поїхати на такі «французькі канікули», але були діти, яким це було потрібніше. Серед обранців були діти, які потребували фізичного та емоційного оздоровлення.

Уже будучи партнером міжнародної адвокатської компанії, я постійно навчаюся: нещодавно отримала диплом MBA, щойно записалася на курс Гарвардського університету. Благо, сучасні технології дозволяють навчатися з будь-якої точки планети. Громадська робота і волонтерство теж прекрасно поєднуються з навчанням чи основною роботою.

Я теж беру активну участь у соціальних проєктах, зокрема є членом ротарі-клубу, кількох бізнес-асоціацій. Це і є, як на мене, активна життєва позиція.

— А як ви потрапили на роботу до апарату Уповноваженого ВР з прав людини?

— У 2005 році моє рідне місто Коростень святкувало свій ювілей —1300 років. У святкуванні взяла участь Ніна Карпачова. Наш міський голова Володимир Москаленко показував їй місто, інфраструктуру якого адаптовано під потреби незрячих, розповідав про стан дотримання прав людини в місті. Ми презентували їй модель роботи шкільного омбудсмана, я виступила з доповіддю. Ніну Іванівну це зацікавило, вона запропонувала мені взяти участь у конкурсі на посаду дитячого омбудсмана в складі її секретаріату. Як виявилося, у Ніни Іванівни була ідея: створити в своєму апараті окремий підрозділ, що буде опікуватися правами дітей, і залучити до цієї роботи самих дітей —хлопчика і дівчинку. Було оголошено конкурс. Хлопчика, Івана Черевка, вже обрали, і тепер пані Карпачова шукала дівчинку. Шукала дуже прискіпливо, вочевидь, хотіла знайти дівчинку, яка за своїм характером буде подібна до неї. Я, ні на що особливо не сподіваючись, надіслала на конкурс свою роботу. Моє навчання у школі добігало кінця.

Вступивши до Київського інституту міжнародних відносин Національного університету імені Тараса Шевченка, я була дуже щаслива, але водночас приголомшена. Мені, шістнадцятирічній, необхідно було адаптуватися до навчання, до життя у великому місті, в гуртожитку. Дала собі обіцянку: перший семестр тільки вчитимуся, бо треба звикнути, а тоді почну шукати якусь роботу. Але вже у вересні мене запросили на співбесіду до офісу Уповноваженого з прав людини, а на початку грудня, напередодні Міжнародного дня прав людини, мене та Івана Черевка було офіційно призначено на посади уповноважених з прав дітей. Ми з Іваном швидко знайшли спільну мову та стали командою, яка протягом чотирьох років допомагала омбудсманові України вирішувати складні дитячі проблеми.

Ідея пані Карпачової полягала в тому, щоб звернення дітей опрацьовували разом із кваліфікованими спеціалістами саме діти. Щоб у конфліктах і делікатних ситуаціях саме діти в інтересах дітей допомагали знайти рішення шляхом прямого контакту з рівними собі.

Основне наше завдання полягало в розгляді звернень щодо порушення прав дітей. Таких звернень за рік надходило майже три тисячі. Приблизно кожне п’яте звернення було безпосередньо від дитини. Ми намагалися допомогти кожному. Часто процес вирішення дитячих проблем був нелегким, іноді доводилося звертатися до суду. Зазвичай судові процеси були досить тривалими, доводилося складати безліч клопотань, але результат вартував тих зусиль.

Ми регулярно відвідували дитячі заклади освіти і дозвілля, інтернати, дитячі лікарні; регулярно брали участь у конференціях із питань захисту прав дитини тощо. Ми брали під опіку і контроль дітей із неблагополучних сімей. Добре пам’ятаю моменти гордості, коли саме завдяки спілкуванню тет-а-тет із дітьми нам вдавалося направити колег на швидкий і правильний шлях вирішення проблемних ситуацій.

Саме на роботі в апараті омбудсмана я навчилася писати проєкти законів, адже нас з Іваном нерідко долучали до законотворення, що надихало і давало відчуття, що ми приносимо користь суспільству.

— Які категорії справ вам доводилося розглядати і яким чином ви могли вплинути на ситуацію?

— Зверталися до нас переважно з приводу порушення прав на житло і освіту та щодо насильства в сім’ї. Нерідко виникало питання, з ким із батьків жити дитині/дітям після розлучення їхніх батьків.

Пригадую скаргу дівчинки, що залишилася без квартири, бо тато, якого позбавили батьківських прав, її продав, щоб пропити гроші. З нашою допомогою було подано позовну заяву до суду, рішення якого було, звісно, на користь цієї дівчинки, їй повернули помешкання.

Траплялися випадки, коли заявниками щодо порушення прав дітей були колективи деяких шкіл-інтернатів, де директори чи їхні заступники використовували своїх підопічних для примусової праці заради власної вигоди.

Окремою категорією справ, що і на сьогодні не втрачають актуальності, були справи про витребування житла для дітей-сиріт, які після досягнення повноліття залишалися без даху над головою.

В Україні є багато законів, які захищають права дитини, але ці закони не завжди виконуються виконавчою владою. Апарат Уповноваженого — це орган парламентського контролю за дотриманням законів або їх впровадженням. Дитину-сироту, що випустилася з інтернатного закладу, місцева влада зобов’язана забезпечити житлом. Але цієї норми закону часто не виконують.Завдяки роботі офісу Уповноваженого з прав людини, сироти з різних куточків України отримували власне житло після завершення навчання в інтернатах. Добре пам’ятаю історію дівчинки з Коростенського району, моєї малої батьківщини. Після закінчення інтернату дівчинка залишилась без даху над головою. За нашого втручання районний муніципалітет надав їй житло, як належить за законом. Я дуже пишалася цим і була щаслива від її слів вдячності, згадувала її щасливі очі ще багато-багато років.

Багато уваги офіс Уповноваженого приділяв питанню усиновлення, у тому числі іноземними громадянами. Бо коли всиновлюють дітей українські сім’ї, державні органи опіки зобов’язані стежити за подальшим перебуванням і розвитком дитини в родині. Але коли усиновителями є іноземні громадяни, і дитина потрапляє за межі країни, зв'язок із нею переривається. На жаль, бували ситуації, сподіваюся, що вони були рідкісними, коли дитина, потрапивши до іншої країни, ставала об’єктом сексуальної експлуатації, торгівлі людьми. Ми активно працювали над тим, щоб правила всиновлення дітей іноземцями стали жорсткішими, щоб кожна така сім’я ретельно перевірялася, щоб українська сторона мала змогу контролювати подальшу долю дитини.

Взагалі найбільшим визнанням моєї праці було те, що у святкові дні та в день народження я отримувала безліч дзвінків і повідомлень від дітей та їхніх батьків. Мене вітали та дякували за мою роботу.

— Вам доводилося розглядати справи про сімейне насильство щодо дітей?

— Так, ця категорія справ, на превеликий жаль, була і залишається однією із найчисленніших у роботі із захисту прав дітей.

Однією з таких була справа про здійснення насильства матір’ю щодо її дітей, діти, в свою чергу, навіть не замислювалися, що така поведінка матері є протиправною. Дівчинка звернулася до мене з листом, в якому розповіла, що з неї постійно знущаються у школі, що її б’ють та обзивають інші діти. Коли ми стали розбиратися, то виявилося, що б’ють її не лише в школі, а й удома. Але домашнє насильство вона вважала нормою, звикла до нього. В дитини сформувалася віктимна поведінка, яку «зчитували» інші діти. Дитина —жертва постійного домашнього насильства завжди привертає увагу й інших агресорів.

Пам’ятаю, як до Івана звернувся хлопчик, котрого п’яний батько постійно бив і замикав у шафі. Ми надіслали прокуророві заяву, яку просили прийняти як повідомлення про скоєний злочин. У результаті сімейного тирана було позбавлено волі. Також було позбавлено волі батька неповнолітньої дівчинки, який знущався зі своєї доньки, бив її паском до напівпритомного стану та приковував ланцюгом до ліжка. Дівчинку потім забрала до себе старша сестра.

Крім ганебних фактів насильства та страждання дітей, існує також проблема необізнаності дітей щодо їхніх прав. Утім, з кожним роком ми бачимо, що правова культура як дітей, так і дорослого населення України суттєво покращується, що не може не тішити.

— А що було найскладніше?

— Спілкування з державними органами, те, що державні та муніципальні органи дуже повільно реагували на наші звернення, затягували виконання. Ці моменти очікування, нагадування, витребування були чи не найскладнішими. Усвідомлювала, що система реагування далека від ефективності, це надзвичайно розчаровувало.

Крім того, нам доводилося бачити, що органи державної влади та їхні підрозділи на місцях не завжди відповідально ставляться до забезпечення прав дітей. Наведу приклад. Узимку 2008 року у смт Олевськ Житомирської області мати на три доби залишила без догляду маленьких дітей, молодшому з яких був один рік, замкнувши в холодній хаті. Як наслідок, менша дитина потрапила в лікарню у шоковому стані —з обмороженням і запаленням легенів. Як з’ясувалося, ця неблагополучна родина з 2007 року перебувала під соціальним супроводом районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, пізніше —на обліку служби у справах дітей. Це не завадило горе-матері як мінімум двічі —у 2007-му та 2008 році залишати дітей самих, голодних і у неопалюваному приміщенні. Коли мати вперше втекла гуляти, у грудні 2007 року, молодшій дитині було лише чотири місяці. Де були посадовці, яким належало наглядати за ситуацією в цій неблагополучній родині? Лише завдяки втручанню омбудсмана безвідповідальну жінку позбавили материнських прав і передали опіку над дітьми їхній бабусі.

Однак були й прямо протилежні випадки. Лохвицька райдержадміністрація Полтавської області, не маючи достатніх підстав, подала клопотання до органів опіки та піклування, вимагаючи відібрати двох малолітніх дітей (семирічного хлопчика та однорічну дівчинку) в 32-річної матері-одиначки. Служба у справах дітей у незаконний спосіб забрала їх із дому. Жінка у стані глибокого відчаю стрибнула під потяг. Дії держслужбовців призвели до трагічної загибелі матері та сирітства дітей.

— Були хвилини відчаю?

— Перші місяці роботи були надзвичайно складними: те, що я сама була неповнолітньою дитиною, допомагало мені більш чітко відчувати дитячі проблеми і потреби, але психологічно було непросто. Моє власне дитинство було важким, і я добре знаю, що таке складні життєві обставини та крайня бідність. Найбільше від економічних труднощів потерпають саме родини з дітьми.

Добре пам’ятаю ті дні і тижні, коли поверталася з роботи в гуртожиток і плакала від дитячих історій. Так хотілося, щоб світ став більш справедливим до дітей.

Особливо боляче було заглиблюватися у статистику, бо в якийсь момент усвідомила, що за сухими цифрами ховаються трагедії. Це і статистика нещасних випадків, часто зумовлена батьківською недбалістю, і статистика щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії. Особливо вражала статистика щодо дитячих суїцидів. Щороку близько 200 дітей завдавали собі самоушкодження, у багатьох випадках це було завершене самогубство.

Чому діти накладають на себе руки? Бо їм нестерпно жити, і смерть здається єдиним виходом. Приклад: хлопчик жив у селі з батьками, які постійно пиячили, а мати, до того ж, страждала на психічний розлад. Дитину забрала старша сестра, що проживала у Полтаві. Але дівчині не вдалося його зареєструвати за місцем свого проживання, а без реєстрації його не брали до школи. Отже, він змушений був повернутися в рідне село. Не витримавши постійних знущань з боку батьків, він написав записку: «Так жити не можу» і вкоротив собі віку. Цьому можна було б запобігти, якби органи опіки та піклування вчасно звернули увагу на неблагополучну родину, якби службові особи в Полтаві людяно поставилися до проблем хлопчика.

— Чому, на ваш погляд, скасували практику залучення дітей до роботи в офісі омбудсмана?

— Я сказала б, призупинили. Ніна Іванівна закінчила свою каденцію, відбулися політичні й організаційні зміни в апараті Уповноваженого. Новий омбудсман, пані Валерія Лутковська, мала вибудувати свою команду і стратегію роботи.

2010 року, відповідно до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» було призначено спеціального представника омбудсмана з питань захисту прав дитини, рівноправ’я та недискримінації. Зараз це окремий підрозділ секретаріату Уповноваженого ВР України з прав людини, який очолює представник Уповноваженого з дотримання прав дитини та сім’ї.

У серпні 2011 року було створено інститут Уповноваженого президента України з прав дитини.

У квітні 2013-го Уповноважений Верховної Ради з прав людини отримав статус асоційованого члена ENOC (Європейської мережі омбудсменів з прав дитини), завдання якої полягає у просуванні та захисті прав дитини, гарантованих Конвенцією ООН про права дитини 1989 року.

Тобто механізм захисту прав дітей значно розширився, тому і скасували практику дитячих омбудсманів. Вважаю, що наші напрацювання беззаперечно стали гарним базисом для роботи цих інституцій.

І все ж таки, така практика має право на існування, я навіть сказала би, що відновлення посад дитячих омбудсманів є необхідним, зважаючи на актуальні проблеми дітей, які є зовсім новими та незнайомими для людей старшого покоління.

— Нині, коли ви живете та працюєте у Франції, чи переглядаєте українські новини? Відмічаєте, за старою звичкою, якісь ситуації із порушенням прав дитини?

— Почнімо з того, що права дитини та дорослої людини порушуються постійно як в Україні, так і у Франції чи деінде, таких новин зараз дуже багато, бо люди стали більш обізнаними щодо своїх прав і частіше звертаються по допомогу.

Зараз більше часу я живу у Франції, але разом із цим здійснюю адвокатську діяльність як в українському, так і у французькому правових полях. Намагаюся моніторити стан порушення і захисту прав дітей в Україні, особливо що стосується українського законодавства.

В аспекті вашого запитання хотіла б зупинитися на проблемі, яка хвилює мене найбільше. У зв’язку із збройним конфліктом на Сході України питання захисту дітей, які стали жертвами агресії, залишається досить болючим та є першочерговим для вирішення.

Так, Верховна Рада України в Міжнародний день захисту дітей прийняла постанову «Про вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України», якою визначила 4 червня Днем вшанування пам’яті цих дітей, які стали безневинними жертвами агресії.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, в Україні у конфлікті з 14 квітня 2014 року по 30 квітня 2021 року загинуло 152 дитини (із них 102 хлопчики і 50 дівчаток) і 146 дітей зазнали поранень (із них 120 хлопчиків і 26 дівчаток), що, як ми розуміємо, є тільки одним із болючих питань, з якими зіштовхнулися Україна та її маленькі громадяни впродовж цієї тривалої збройної агресії.

У листопаді 2019 року Україна приєдналася до Декларації про безпеку шкіл, проте її положення й досі не імплементовані в національне законодавство.


Ми маємо докласти всі зусилля на впровадження механізму захисту та безпеки українських дітей від збройного конфлікту, а також удосконалювати гарантії надання дітям їхніх прав і свобод, враховуючи передусім їхні інтереси та право на щасливе дитинство.

Далі буде


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter

.