Смерть в родильном доме

У довідці про причину смерті її новонародженого хлопчика написано  – неонатальна бактеріальна інфекція, кардит. Малюк  тримався за життя з усіх сил, але прожив лише 34 дні. Як так сталося, що у провідній медичній установі, де дітки з’являються на цей світ і їх мають рятувати, дитина підхопила важку інфекцію? Що це – байдужість, самовпевненість чи кричуща некомпетентність лікарів?

Це історія молодої жінки Ксенії, яка звернулася до редакції «Ракурсу». Її серце розбите, адже що може бути гіршим за втрату дитини? «Ти нічого не доб’єшся, лише нерви зіпсуєш», -  співчуваючи, кажуть друзі. Ксенія зауважує, що на сайті ІПАГ (Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О. М. Лук’янової), де вона народжувала, поки що немає ні її відгука, ні мам, у яких в цей період також померли діти. Шок і розпач забирають увесь ресурс. 

«Ми всі розходимося зі своїм горем і  губимося у великому місті. Зараз мені дуже важко. Я не поверну нашого хлопчика, але розумію, що не можна мовчати, потрібно знайти сили і говорити, писати про це. Можливо, це убезпечить котрусь вагітну, збереже маленьке життя», -  сподівається жінка.  (Нижче - розповідь Ксенії, яку записав «Ракурс» для наших читачів.)

Амір – прагнення миру

Це була запланована вагітність, до якої ми з чоловіком ретельно готувалися – за рік до зачаття я не пила спиртного, не палила. Це моя перша вагітність, не було ні абортів, ні викиднів. Перше УЗД та аналізи робила в Канаді, де опинилися через війну. Через декілька місяців поїхали до Йорданії, звідки родом мій чоловік. Тут мене вела лікарка з України, з Донеччини. В Йорданії я також зробила генетичне УЗД. Пояснювала чоловіку, що хочу бути готовою, а раптом у дитини є якісь вади? Він відповів, що навіть якщо у маляти щось буде не так, ми все одно народжуватимемо. Це наша дитина. Дослідження показало, що з синочком все добре.

А потім ми вирішили повернутися до України. Лікаря, який вів мою вагітність, знайшла у приватній клініці. Я здавала призначені аналізи, все було нормально. Я чудово почувалася, тож ходила на роботу до останніх тижнів. Дитинку відчувала добре – все було у нормі. 

Ближче до пологів мені порекомендували акушера-гінеколога у ІПАГ. Знайомі казали, що головне – це хороший лікар. Тож я обирала навіть не медичну установу, а йшла за професіоналом.

На першому УЗД  лікар побачив маловоддя і одне обвиття пуповини. Моя акушер-гінеколог заспокоїла, що все нормально, мовляв, і з двома народжують. Раніше я неодноразово чула, що обвиття – це недобре, але довірилась лікарці.

ПДП (передбачувана дата пологів) стояла на 2 грудня 2023 року, але за призначенням лікаря я лягла до лікарні 28 листопада. Не було родової діяльності. Лікарка запевнила, що з пологами не затягуватиме, пояснювала, що старіє плацента, менше стає навколоплідних вод. Народила я аж 12 грудня (вагітність 41 тиждень і 5 днів), тобто акушер-гінеколог все-таки чомусь затягнула з пологами.

Вперше пологи стимулювали 10 грудня о 6 ранку і в мене почалися легенькі перейми. Але коли моя лікарка прийшла на роботу о 9 годині, я заснула, бо все минуло. Наступного дня о 6 ранку знову поставили спеціальний гель для стимуляції, але жодної реакції не було. Інтерн порадила мені походити сходами. О диво, це подіяло і почалися перейми. Мені прокололи плодовий міхур. Навколоплідних вод практично не було.

Потім увели тестову дозу епідуралки – жодної реакції, більшу дозу – те ж саме. Вирішили поміняти анестезіолога. Другий лікар зробив укол і препарат подіяв. Мене поклали на кушетку зі словами: «Набирайся сил, у тебе ще є час відпочити перед пологами». Підключили апарат, який слухав серцебиття дитинки. Мій чоловік був зі мною, а всі медичні працівники вийшли. Тобто серцебиття слухали лише ми. Я почула, що серденько нашого хлопчика спочатку уповільнилося, а потім почало прискорено битися. Чоловік покликав лікаря. Прийшла інтерн, яка працювала з моєю лікаркою. Послухала і сказала, що все в нормі. Дія епідуралки почала зменшуватися. Якийсь час я стогнала на кушетці, просила їх відключити мене, адже було дуже боляче. Вдруге епідуралку не кололи. 

О 20.00 мене перевели на крісло і за 17 хвилин я народила Амірчика. Ми з чоловіком обрали це ім’я, бо Амір схоже на мир. Маля поклали мені на живіт, але він не заплакав. Його забрали на стіл, робили якісь маніпуляції, але мій хлопчик не реагував. Мені одразу ж укололи знеболююче, а дитину забрали в реанімацію.

Як пояснили лікарі, у сина була гіпоксія (кисневе голодування. – Ред.). Стався набряк мозку і для того, щоб його зменшити, потрібна процедура гіпотермії. Охолоджувальна шапочка вдягається на голову, при цьому дитинча лежить на столі, її зігріває спеціальна лампа. Апарат регулює температуру голови, поступово за 72 години її знижуючи, потім так само поступово знов нагріває.

Лікарі попередили,  що перший рік буде важким, але ми були готові до цього

Нас повідомили про те, що у дитини висіялась кишкова паличка. «Скоріше за все, це ви заразили внутрішньоутробно»,  – сказав лікар. Я згадала, що на 38-му тижні вагітності в мене був цистит з кров’яними виділеннями. Лікар не побачила нічого страшного, зауважила, що це йшов пісок та призначила лікування. Мені стало легше. В цей період у мене ще був нежить, трішки боліло горло, але симптоми швидко минули.  

Отже, тепер крім лікування набряку мозку додалися антибіотики від інфекції. Плюс у дитини був кардит (запалення серця. –  Ред.). Для терапії кардиту Амірчику кололи гормон преднізолон, після 7 днів серденько зреагувало.

Через два тижні лікарі зробили УЗД голови дитини, яке показало, що є ураження головного мозку. «Як це позначиться в майбутньому?» – запитували ми. Відповісти точно нам не змогли, але попередили, що перший рік буде важким. Потрібна реабілітація, спостереження у невропатолога. Казали, що багато залежатиме від того, як займатимемося з дитиною. Є уражені ділянки мозку, але біля них є інші, які можуть взяти на себе їхні функції, якщо їх стимулювати.

«У вас є перший рік – він головний Якщо займатися,  в принципі є багато шансів», – казали медики. Ми були до цього готові. Невропатолог за деякий час побачив позитивну динаміку. І я це теж помітила: погляд, реакцію, рухи нашого маляти. Почалася позитивна динаміка.

Ось історія хвороби, фотографувати заборонено

Лікування інфекції тривало вже два тижні. Я запитувала, скільки ж можна її лікувати? Дістала відповідь: висіяли ще й епідермальний стафілокок. Мене це дуже непокоїло, розпитувала,  як уберегти дитину? Можливо, це ми з чоловіком приносимо бактерії? Хоча при відвідуванні реанімації ретельно робили все, як вчили лікарі  – мили руки, обробляли антисептиком і лише після цього йшли до нашого хлопчика. У мене був халат для відвідування реанімації, який зберігався окремо в пакеті. Бахіли там вдягали лише ті, хто  приходив з вулиці. Маски лежали, але ніхто не надягав, адже лікарі не казали.

У мене почалася лактація на третій день після пологів і Амірчику почали потрошку давати молоко. З початком годування я замислилася: а якщо це я заразила свого сина? Запитала у завідувача і попросила перевірити молоко. Аналіз виявив в одній із грудей стафілокок. Моя лікарка принесла дві упаковки антибіотиків зі словами, що порадилась із завідувачем і цей препарат можна пити при грудному вигодовуванні.Це бентежило, адже здати молоко на аналіз було моєю ініціативою, а завідувач не вважав це за потрібне, але тепер лікарі вирішили мене пролікувати.

Є момент, на якому хочу наголосити. Заввідділенням казав: ось історія хвороби дитини, ви можете її дивитися, але ви не можете її фотографувати. Ми забороняємо.

Якщо медперсонал це робить, значить,  це дозволяють робити

Далі у нас почалися  виснажливі «гойдалки»  – надія змінювалась безнадією. Коли Амірчик пішов на поправку, починав сам дихати, нас перевели у  постінтенсив (відділення постінтенсивного догляду, виходжування та реабілітації новонароджених. – Ред.). Але потім годування зірвалося, знову почалися проблеми з диханням. І от ми вчергове у реанімації. І увесь цей час ми лікуємо інфекцію. Розумієте, ми вже забули про голову! Про неї ніхто з лікарів уже не згадував. А лише інфекція, інфекція, інфекція…

Коли ми вкотре потрапили в постінтенсив, до нас підселили Наталю з донечкою Уляною. У реанімації наші дітки теж лежали поряд. У дівчинки були проблеми із серцем. Лікарі повідомили це мамі ще під час вагітності і після народження дівчинку чекала операція. На жаль, пологи почалися передчасно, тож тепер головною задачею лікарів ІПАГу було довести дитину до 2 кг і тоді вже оперувати.

Ми почали спілкуватися з Наталею. Як виявилося, в Уляни, так само як і в Аміра, висіяли кишкову паличку і стафілокок. Наталя слушно зауважила: вам сказали, що це ви хворіли і заразили дитину ще в утробі, але ж я не хворіла!

«Ви розумієте, що ми з Уляною лікуємо одні й ті самі інфекції?»,  –  запитала я у лікаря. Мені відповіли: тут всі діти з інфекціями. Я збагнула, що діти потрапляють сюди з різними проблемами, але потім всі лікуються антибіотиками.

З цього часу ми почали прискіпливіше, з недовірою дивитися на роботу медичного персоналу.  Їх багато, вони всі молоді й дуже різні. Є байдужі. Є такі,  які прийдуть, якщо їх покличуть. Інших можна чекати дуже довго. 

Я помітила медсестру, яка йшла до маніпуляційного кабінету в рукавичках, притримуючи мобільний телефон плечем. Майже всі жінки  – з манікюром, хтось із нарощеними віями. Моя сусідка Наталя бачила реанімаційну медсестру, яка спустилася на перший поверх, куди приходять відвідувачі. Вона зустрілася з чоловіком. Сиділа на дивані, потім пішла в цьому самому одязі назад. Ми повідомили про це завідувача. У відповідь почули «ого!». Що значить «ого»? Якщо медичний персонал це робить, значить, їм це дозволяють робити.

На моє прохання показали результати аналізів Амірчика. І тут, між іншим, я дізнаюся, що у дитини висіяли небезпечну бактерію - клебсієлу. Тобто медперсонал навіть не спромігся озвучити це батькам. Просто казали – інфекція.  Наталя побігла дивитися аналізи Уляни, там теж була клебсієла.

В цей час реанімаційну з усім обладнанням зачинили, заклеїли двері і ми так розуміємо, що її чистили. Ми запитали у медсестри, що там відбувається. Та кинула  – миємо. Як стало відомо пізніше, Уляну до нас в постінтенсив перевели саме через те, що реанімаційну закрили.

У мене виникала думка про переведення Амірчика в іншу лікарню, наприклад,  Охматдит. Я підійшла до лікаря і запитала. Він дуже здивувався. Розумію, як лікаря це його дещо образило. Тому я наголосила, що, можливо, там є краще обладнання. Почула відповідь: дитина сама дихає, обладнання вже ролі не грає, а її лікують антибіотиками.

Хочеш переводити дитину в Охматдит? Що ти, навіть не думай

Потім до мене завітала моя акушер-гінеколог: «Ксюшо, ти хочеш переводити дитину в Охматдит? Ти що, навіть не думай! У нас була історія, тут дитину нормально підлікували, а тоді туди перевели і малятко померло». Лікар розповіла мені цю страшилку і пішла.

У постінтенсиві дітки лежать на столах у памперсах (як і в реанімації). До маленьких тілець прикріплюються датчики, які міряють температуру і на основі цього спеціальні лампи прогрівають малят. І от я дивлюся на цю лампу і бачу, що з нею щось не так. Помічаю, що шкіра Амірчика схожа на мармур. Лікарі заспокоювали  – це такий кровообіг. Поміряла температуру сама, вона виявилась вище 37, хоча датчик показував 36,6. І от нам змінюють антибіотики, адже температура – це перший показник, що препарат не працює. Потім я сама міряла температуру кожну годину, коли потрібно, укривала, коли зростала температура – розкривала мого хлопчика. Я більше не довіряла лікарям і медсестрам.

Коли нас вдруге перевели до постінтенсиву, практично весь час у нашого хлопчика була підвищена температура. Впав гемоглобін, тому було прийнято рішення про переливання крові. Кров на аналіз брали часто,  і от не лише гемоглобін знову сильно падає, а й тромбоцити. Тромбоцитів було 17 при нормі 200. На другий день таки вдалося знайти тромбоцити (у сина доволі рідкісна 3 група крові, негативна). Влили тромбоцити, наступний день – кров. Але тромбоцитів стає ще менше - 13.

Інфекція, інфекція і ще раз інфекція

Амірчику стає гірше. Весь час температура. Дитинку годували через крапельницю. Замінили  антибіотики. Маля почало зригувати коричнево-рожевим слизом. Мабуть, уже була кровотеча. Увечері почалося часте дихання.

Десь о 12 чи 1 ночі я прийшла до мого синочка, але мені сказали прийти через півгодини. Коли я повернулася, його вже інтубували. Це все відбувалося в постінтенсиві. Лікар казав, що не хоче везти його в реанімацію, бо там у дітей флора… Мабуть, там ще була якась інша інфекція, тому що вони дуже не хотіли його туди класти.

Зранку мені сказали, що Амірчик  помер. Було дуже багато рідини і серденько не витримало. Моєї дитини не стало на 34-й день.

До нас із чоловіком прийшов завідувач відділенням і професорка.  Сказали, що приносять нам свої співчуття і додали: «Ми не впоралися. Але з початком повномасштабної війни двері нашої лікарні відкриті для всіх. З того часу у нас з’явилась така інфекція, як клебсієла, якої ми не можемо позбутися».

Тобто вони зізналися, що в лікарні є інфекція і вони заразили Аміра. За ці 34 дні, що я там була, крім мого сина пішли на небо ще 2 дитини, одна дитина виписалась.

Якби ти народжувала в Канаді, то цього не сталося би

Лікарі весь час повторювали, що в реанімацію до дітей не можна приходити з поганим настроєм, не слід плакати, адже дитина все відчуває. Тож я не шукала інформацію в інтернеті, аби не побачити там щось погане.  Після смерті сина я загуглила про клебсієлу. Як виявилося, ця бактерія дуже резистентна до антибіотиків.

Після пологів я запитувала у лікарів в реанімації: чому так вийшло, що мій син не дихав при народженні? Мені відповіли, що вони отримують вже готовий продукт і порадили спитати у свого акушера-гінеколога. Звісно, я запитала свою лікарку. Вона не знала, чому так сталося: «Можливо, були якісь проблеми, а ми їх не бачили через те, що дитина компенсувала все за рахунок мами».

Я не здавалася і знов запитувала інших лікарів. «Навіщо ти взагалі сюди приїхала з Канади? Якби ти народжувала там, цього не було б», – відповів один із лікарів у реанімації. Мене здивувало, звідки він знає про Канаду? А він додав: «Я цих акушерів-гінекологів, які все це роблять, повбивав би. Я навіть з ними не вітаюся». Він чітко дав знати, що це вина мого лікаря.

Наступного разу, коли я стояла біля Амірчика в реанімації, той самий лікар підійшов до мене і запитав: «Ну от скажи, ти ж відмовилася від кесарева? Тобі ж пропонували». Я отетеріла: «Хто мені пропонував? Мені нічого не пропонували». Лікар повертається до свого колеги і каже: «Саша, ти чув? Їй ніхто не пропонував!».

І тут я починаю розуміти: якщо пішли такі розмови, то тут напевне є провина лікарів і вони себе вигороджують. Йду до завідувача і кажу: «Розумію, що ми, мабуть, винних не знайдемо… Але скажіть, будь ласка, якщо б зробили кесарів розтин, то все було б інакше?». Він затримав на мені погляд: «Ну, вам же пропонували кесарів розтин». Я знову шокована. Кажу, що чула це вже після пологів від інших лікарів, але моя лікарка не пропонувала. «Але ж у дитини було обвиття», - зауважив завідувач. «Мій лікар мені сказала, що і з двома народжують», – відповіла я. Він на мене сумно так подивився, мовляв, ну так, народжують… І все. Але це теж була відповідь.

Усвідомлюю, що якби мені зробили кесарів розтин, то скоріше за все, моя дитина зараз була би жива. А так спочатку гіпоксія, а потім її просто добили цими інфекціями. Тобто  це помилка двох ланок – акушера-гінеколога і реанімація з інфекцією. Відчуття, що я могла зробити по-іншому, мене з’їдає. Я могла не повертатися в Україну, могла обрати іншого лікаря, могла, могла, могла…

Від редакції. Проблема з інфекційною безпекою в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології, скоріше за все, почалася з повномасштабною війною. Кожного дня наша держава втрачає головний ресурс – від рук агресора гинуть люди на передовій і в тилу. Нас очікує страшенна демографічна криза, що може виявитися фатальною для народу, тож тим більше ми не можемо закривати очі на такі кричущі проблеми. ІПАГ – провідна науково-дослідна установа України в галузі охорони здоров'я матері та дитини. На сторінці медзакладу зазначається, що «майбутнє в руках акушерів». Щиро сподіваємося, що ці руки будуть чистими.

Редакція звернулася з проханням про коментар до відповідних установ і чекає на офіційну реакцію.  Наразі  відповідь було отримано від ІПАГ. за підписом директорки.  Наводимо текст повністю.

Соціально-правовому інтернет-виданню  «Ракурс»

На ваш запит з приводу наявності лікарняної інфекцій в клініці ДУ «Інститут  педіатрії, акушерства та гінекології ім. акад. О.М. Лук'янової НАМН України» повідомляємо наступне:

1. Клініка інституту працює згідно наказу МОЗ № 1614 від 03.08.2021 « Про організацію профілактики інфекцій та інфекційного контролю в закладах охорони здоров”я та установах/закладах надання соціальних послуг/соціального захисту населення.

2. За санітарний стан структурних підрозділів клініки відповідають керівники структурних підрозділів, заступники медичного директора, медичний директор.

3. Контроль за дотримання вимог наказу МОЗ 1614 покладається на відділ інфекційного контролю інституту та заступника медичного директора з  медсестринства. Служби, яка би відповідала за санітарногігієнічні норми та правила в пологових будинках в Україні не передбачено чинним законодавством.

4. Остання перевірка клініки інституту була 08.12.2023 р., під час акредитації клініки комісією МОЗ України, за результатами якої порушень санітарно-епідеміологічного режиму не виявлено. 

5. Наявність небезпечних інфекцій для немовлят та породіль в клініці інституту не реєструвалася. Клебсієла відноситься до умовно патогенних мікроорганізмів і в концентрації до 10*6 виявляється в нормі. Вона можна складати небезпеку для немовлят в разі їх важкого стану, зумовленого внутрішньоутробною інфекцією.

6. Статистика смертності по Києву та області не входить до нашої компетенції.