Как начать контролировать власть. 200 лет судебных баталий. Часть 3

«Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду».

На цій фразі, фактично, базується вся правова база, що визначає ступінь свободи преси в США. В ній немає спроби тлумачити поняття«преса» або співвідносити реалізацію прав з виконанням обов’язків чи зобов’язань. Усього 45 слів мовою оригіналу. 45 слів, які не лише змінили Америку, а й вплинули на рішення мільйонів людей планети залишити свої країни та обрати для себе США як другу батьківщину.

З часу прийняття цієї, мабуть, найважливішої поправки, яка гарантує права, що їх вважають невіддільними атрибутами ліберальної демократії, минуло понад 200 років.

І не в одного американського політика впродовж цього часу свербіли руки, щоби підчистити або зовсім прибрати ці гарантії, зокрема, на свободу слова і свободу преси, зробити громадян більш покірними і полегшити собі життя. Але жодному з них, як і жодній політичній партії це не вдалося. Система взаємостримуючих механізмів для всіх гілок влади у США, кожна з яких виконує лише їй притаманні функції, працює на те, аби ще кращезахищатиправа вільної преси.

1931 року Верховний суд США скасував закон штату, який дозволяв посадовцям забороняти вихід «зловмисних, скандальних і дискредитуючих газет».

1964 року Верховний суд визнав право мас-медіа на добросовісну помилку, відтак, вони отримали можливість друкувати критичні матеріали без остраху бути притягнутими до судової відповідальності за наклеп. Суд ухвалив, що публічні особи, які бажають порушити справу про наклеп, мають довести не лише те, що оприлюднені дані про них були неправдивими, а й те, що редакція або знала, що дані неправдиві, або оприлюднила їх, «грубо знехтувавши» питання про їхню достовірність.

1969 року було ухвалене безпрецедентне рішення Верховного суду, яке дозволяло оприлюднювати навіть висловлювання з абстрактними закликами до насильницького повалення уряду за умови, що такі заклики не спричинять протиправних дій.

1971 року преса домоглася права друкувати секретні військові матеріали. Адміністрація тодішнього президента Ніксона щосили воювала у суді, щоби він заборонив газетам The New York Times і The Washington Post публікувати засекречені матеріали про в’єтнамську війну. Але суд виніс ухвалу, згідно з якою уряду не вдалося довести, що оприлюднення таких матеріалів безпосередньо, невідкладно і непоправно зашкодить національним інтересам.

Подальші ухвали Верховного суду США стосувалися права письменників і журналістів на використання табуйованих, непристойних слів і понять, щоб можна було поширювати ті твори, які становлять високу літературну, художню, політичну або наукову цінність, попри нецензурну лексику, яка в них міститься (1973 рік). Ще кілька рішень суду стосувалися презумпції відкритості документів, які створюються й зберігаються органами виконавчої влади (1967 рік), а також права доступу до кримінального судочинства (1980 рік) тощо.

Отже, відповіді на запитання, чи може держава переслідувати людину, якщо та критикує або ображає посадовця, навіть якщо образливі висловлювання є правдою, і хто повинен вирішувати спір між ними — суддя чи присяжні, американське суспільство для себе сформулювало давно. В Україні ж таку дискусію ми лише починаємо. І від того, чи зважимося ми в ній вимовити своє небоязке, на повні груди, багатоголосне слово, залежить, чи прокинемося ми від своєї дрімоти, або й надалі лише мріятимемо про життя, як у «цивілізованій країні».