Приватизація по-українськи: порожні обіцянки

Нас оточують звичні, давно знайомі слова, глянувши на які більш уважно, часом можна зробити нові й навіть несподівані висновки. Коли розвалився СРСР, з'явилося раніше неможливе в принципі слово «приватизація» (від лат. privatus — приватний) — передача під приватний контроль або в приватну власність активів і підприємств, що раніше належали державі. Людський досвід підказує, що під керівництвом приватних власників активи використовуються ефективніше, зменшується вплив центральних органів і як наслідок ростуть доходи держави. Причому держвласність може продаватися, а може передаватися безоплатно з утворенням на її основі корпоративної, акціонерної або приватної власності.

Історія приватизації в Україні

Приватизація в Україні почалася ще за часів Радянського Союзу, як не парадоксально це звучить. Закон СРСР «Про державне підприємство», ухвалений 1988 року, передав трудовим колективам в оренду майно підприємств. Керівники останніх, виступаючи як представники трудового колективу і використовуючи свої зв'язки в партійно-господарській номенклатурі, отримали можливість не лише керувати державною власністю, а й використовувати її у своїх інтересах.

Так почав формуватися клас власників по всій радянській імперії, що вже хиталася. Потім Україну відштовхнули від присмертної соціалістичної держави. Було швидко ухвалено низку законів, які сприяли появі дуже багатих громадян, не бідного прошарку і всіх інших, хто просто спостерігав за процесом або зовсім їм не цікавився.

У березні 1992 року було ухвалено закони «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та «Про приватизацію майна державних підприємств». А в червні того ж року було зроблено офіційний крок у напрямі масової вітчизняної приватизації — незалежна держава ухвалила закон «Про приватизацію державного житлового фонду».

Схем існувало з десяток. Власником міг стати колектив працівників підприємства, господарем міг стати орендар державної власності, влаштовувалися аукціони та конкурси. Причому конкурси могли бути комерційними, коли переможець пропонував найкращу ціну, і некомерційними, коли переможець пропонував найкращий інвестиційний план. Існували конкурси з відстрочкою платежу на три роки, власник тільки мусив одразу внести 30% вартості об'єкта. Підприємства могли бути взяті в оренду з подальшим викупом. Створювалися приватизаційні комісії, які відповідали за ці процеси. З кого вони складалися, сьогодні згадати неможливо.

У червні 1993 року було підписано президентський указ «Про корпоратизацію підприємств», тобто про перетворення середніх і великих державних підприємств, а також закритих акціонерних товариств, понад 75% статутного фонду яких перебувало в державній власності, на відкриті акціонерні товариства.

У лютому 1994 року, у фіналі своєї кар'єри, перший президент України Леонід Кравчук підписав указ №56 «Про єдину систему органів приватизації в Україні», відповідно до якого було сформовано систему національних органів приватизації, що зазнала відтоді лише косметичних і незначних змін. Головний її двигун — Фонд державного майна України (ФДМУ) підпорядкований і підзвітний Верховній Раді. Голова Фонду завжди призначається президентом і затверджується парламентом. Це для того, щоб дерибан державної власності був найбільш легітимним. Голова ФДМУ завжди має відповідати за передачу власності в нові руки й мусить розуміти рівень відповідальності при цих процесах. План приватизації конкретних підприємств розробляється ФДМУ або його регіональними органами та затверджується Кабінетом міністрів.

У 1995 році в країні стартувала кампанія з роздачі народу приватизаційних майнових сертифікатів, схему якої Київ повністю запозичив у Москви. Кожен громадянин країни фактично ставав міноритарним акціонером ВАТ «Україна», з можливістю довільно розпорядитися своєю часткою. Пакети таких сертифікатів, зібраних у незрозумілі способи, активно використовувалися під час приватизації до 1999 року.

У липні 1999 року було ухвалено закон «Про перелік об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації». Такий перелік затверджується Верховною Радою за поданням Кабінету міністрів. До цього часу продаж акцій підприємств, що приватизуються, здійснювався виключно за гроші. Рада ухвалила законодавчі акти, що описують схему приватизації. Фонд опікувався пошуком стратегічного інвестора, здатного модернізувати підприємство і створити переконливу концепцію його подальшого розвитку. На практиці найпривабливіші активи завжди діставалися особам і структурам, близьким до влади.

Основна приватизація в Україні відбулася за часів президента Кучми, який зробив зі свого зятя Віктора Пінчука мільярдера і сформував середовище для виникнення українського олігархату. Закінчилося це Помаранчевою революцією, з невиразним Ющенком на чолі держави, енергійною Тимошенко на чолі уряду й цирковим номером з «Криворіжсталлю» — символом приватизації тих часів.

Влітку 2004 року, під завісу правління Кучми, 93% акцій «Криворіжсталі» ФДМУ продав за 800 млн дол. консорціуму «Інвестиційно-металургійний союз», основним бенефіціаром якого був Пінчук. Дві інші структури, які пропонували в півтора-два рази більше грошей, до аукціону не допустили. Відразу почався післяреволюційний процес відбирання «Криворіжсталі», а заодно і Нікопольського заводу феросплавів, також купленого раніше Пінчуком. У процесі корпоративних побоїщ у вересні 2005 року Юлію Тимошенко було звільнено з посади прем'єра і главою Кабміну стає Юрій Єхануров, який очолював ФДМУ в період наймасовішої приватизації при Кучмі в середині 90-х.

Верховна Рада наухвалювала в жовтні 2005 року постанов «Про збереження у власності держави пакета акцій ВАТ «Криворіжсталь» і «Про тимчасове обмеження в сфері приватизації», але Кабмін взяв на себе зобов'язання щодо підвищення зарплати бюджетникам і двократного збільшення пенсії. Грошей в бюджеті не було, і їх джерелом уряд бачив доходи від реприватизації або доплату за підприємства, продані за заниженою ціною. Тому, наплювавши на рекомендації Ради, наприкінці жовтня 2005 року чиновники провели повторний аукціон з продажу «Криворіжсталі». У ньому брали участь три компанії: «Смарт-груп» (Дніпропетровськ), «Індустріальна група» (Київ) і Mittal Steel Germany GMBH. Остання виграла, запропонувавши за пакет акцій 24,2 млрд грн при стартовій ціні в 10 млрд грн.

У серпні 2006-го главою Кабміну стає Віктор Янукович, за якого був узятий курс на зникнення слова «реприватизація» з лексикону.

Леонід Кучма написав книжку «Україна — не Росія» і дуже пишався назвою. Україна справді не була Росією — вона залишалася звичайною радянською державою. Тільки у перших осіб за пострадянських часів були не просто талановиті родичі, а талановиті родичі — бізнесмени.

Приватизація в наші дні

Держава досі залишається найбільшим власником в країні, і як вона керує цією власністю, бачить кожен. Державні підприємства стають «гаманцями» людей, які дорвалися до влади. План з приватизації державних підприємств в останні три роки виконується на 1–2%. Торги блокуючими державними пакетами (25%) п'яти обленерго, що відбулися цього літа, нагадують або якусь домовленість, або погано поставлений водевіль. Купив ці пакети кіпрський офшор Ornex Limited, що входить до групи СКМ Ріната Ахметова, якому вони зовсім не були потрібні. Скидається на те, що ДТЕК, який відповідає за енергетику в СКМ, розрахувався з Україною за півторарічне користування ціною «Роттердама+». Адже його дохід перевищив 12 млрд грн, а на Банковій погрожували скасувати формування цін за голландським принципом, якщо не буде сплачено «податок». В результаті під час проведення аукціонів ціна акцій «Дніпроенерго» зросла вдвічі, а паперів «Західенерго» — на 20%, решту три лоти купили за строго обумовленою ціною, з символічним її зростанням.

17 жовтня 2017 року в. о. керівника Фонду державного майна України Віталій Трубаров на зустрічі з представниками Американської торгової палати — організації, що об'єднує компанії з 50 країн світу і представляє інтереси бізнес-спільноти у відносинах з українською владою, — заявив, що у 2018 році ФДМУ продасть Одеський припортовий завод, «Центренерго», «Турбоатом», кілька енергетичних компаній, Державну продовольчо-зернову корпорацію і Аграрний фонд. Чиновник розраховує, що держава заробить 22 млрд грн на приватизації наступного року.

Україна може заробити великі гроші від передачі названих об'єктів у приватні руки — аби ці руки були такими, що створюють, а не руйнують. Але спостерігаючи за розгнузданістю схем і безсоромністю учасників, повірити в це важко. Кожен з цих об'єктів — проблемний, і про проблеми можна говорити багато. Наприклад, подивімося на головний з них — Одеський припортовий завод. Віталій Трубаров радісно відзначив, що на ОПЗ вже завершено інвентаризацію і ціну на нього буде скоро озвучено. «У листопаді ми отримаємо стартову ціну, і в грудні цього року, якщо всі учасники процесу виконають терміни, ми встигаємо почати приймання заявок від потенційних інвесторів, щоб на весну 2018 року вийти на безпосередній продаж», — сказав чиновник.

Однак в середині липня цього року ОПЗ призупинив свою роботу. «Керівництвом ОПЗ було прийнято рішення зупинити агрегати з виробництва аміаку і карбаміду, оскільки їхня ціна на світових ринках падає, а ціна газу, навпаки, зростає. На превеликий жаль, обидві ці обставини від нас не залежать. У сформованій ринковій ситуації давальницька схема невигідна для компанії-давальця. І доти, доки спільно з Кабміном не буде знайдено компроміс щодо спеціальних умов постачання газу, альтернативи давальницькому контракту не передбачається», — написав тоді у Facebook заступник генерального директора заводу Микола Щуріков.

ПАТ «Одеський припортовий завод» за підсумками першого півріччя 2017 року отримало чистий збиток в сумі 108,18 млн грн. Про це свідчать дані квартального звіту підприємства в системі НКЦПФР. При цьому чистий дохід ОПЗ від реалізації продукції в першому півріччі скоротився з 3,17 млрд грн у 2016 році до 740,88 млн грн у 2017 році. Валовий прибуток скоротився зі 194,9 млн грн до 130,76 млн грн.

Це все дані за період, коли підприємство не простоювало, і їх може оцінити будь-яка людина, яка цікавиться цифрами. А інвестори схильні ще й розбиратися у причинно-наслідкових зв'язках, перш ніж вкласти гроші. Затвердження скорегованого фінансового плану ОПЗ українським урядом на 2017 рік в середині вересня цього року вносить певний дисбаланс у ці зв'язки, як і постійні судові суперечки з концерном Дмитра Фірташа.

В середині листопада завод планує запуститися, і якщо це станеться, то така подія безсумнівно позитивно позначиться на мріях чиновників про швидкий продаж складного підприємства. Найголовніше для інвестора — розуміти ринок, а, наприклад, український ринок зрозуміти важко, адже офіційно він практично закритий для дешевого карбаміду і селітри з Росії, але цієї продукції на ньому повно, просто під альтернативними назвами. Не варто вважати людей, що вкладають гроші в заводи з виробництва добрив, головна складова яких — постійно зростаюча ціна на газ, такими вже ідіотами. Україна намагається розпродавати своє майно під час пожежі, що відбувається в економіці.

Текст, повний гірких сумнівів, можна написати про кожен державний об'єкт, що виставляється на продаж. Розповіді в. о. голови ФДМУ про десятки мільярдів від приватизації виглядають голослівно. Всі чиновники нашої країни живуть у часі до 2008 року й оперують цифрами з минулого життя. Дорослим людям важко перебудовуватися, а молоді поки відсторонені від ухвалення рішень.