Що ховається за популістським підвищенням мінімальної зарплати

Віце-прем'єр-міністр України Павло Розенко заявив у телеефірі, що у 2018 році планується чергове підвищення мінімальної зарплати. «Від 1 січня мінімальна заробітна плата зросла до 3723 грн. Наступне підвищення — 4100 грн, і я переконаний, що воно буде і що це буде саме в 2018 році. Є ініціатива президента України, є звернення до уряду про те, що за результатами першого кварталу уряд має повернутися і розглянути можливість збільшення мінімальної заробітної плати. Повторю, мета одна — показати суспільству, що все-таки життя в країні змінюється, якість і рівень життя зростає», — життєрадісно промовив Розенко в ефірі «5 каналу».

Ентузіазм, що захльостує високопоставленого чиновника, за день до цього дозволив йому заявити ще й таке. «Вперше за останні 10–15 років ми закінчили 2017 рік практично без боргів по зарплаті у бюджетній сфері, незважаючи на те, що вдвічі підвищили розмір мінімальної заробітної плати і заробітних плат в цілому», — ці слова чиновника було розміщено 30 січня на «Урядовому порталі».

Звичайна робота і не катастрофічний стан речей подаються як грандіозна заслуга. Дивна і спірна заява віце-прем'єра в перекладі на людську мову звучатиме приблизно так: потрібно якомога активніше проїдати наявні гроші й не зупинятися в цьому благородному пориві ні на хвилину, вся влада — за ці розумні кроки, а уряд працює блискуче і далі буде тільки краще.

Однак є й інша точка зору на те, що відбувається в країні. Головне — не піднімати мінімалку, а спрямовувати зусилля на зростання зарплат у країні в цілому, що стосується насамперед малого та середнього бізнесу. У передвиборний рік, в який вступила Україна, політики й чиновники більше замислюються не про розвиток державних економічних показників, а про меркантильні речі, які дозволяли б їм залишитися біля годівниці. Підвищення мінімальної зарплати звучить вкрай яскраво і передвиборчо, але завжди тягне за собою щонайменше зростання інфляції та стрибок цін. Зміна цього показника має бути хоч якось пов'язана зі збільшенням продуктивності праці в державі, тоді як жодних позитивних змін в цьому плані щось непомітно. У різних рейтингах рівня життя Україна посідає від 80-го до 120-го місця з 200 держав світу. Як вітчизняні чиновники можуть казати про якісь позитивні зміни в таких умовах?

У вересні минулого року Україна вперше після Революції гідності отримала доступ до ринку єврооблігацій — і миттєво чиновники забули про всі реформи, які мали проводити. Раніше спонсор був один — МВФ. Тепер же, окрилена першим власним успіхом розміщення на зовнішніх ринках боргових національних паперів, українська влада поводиться як повністю відірвана від реальності. Хоча цей крок готувався за допомогою іноземних фахівців і структур, які знаються на питанні.

У найближчі три роки нам потрібно віддавати 20 млрд дол. Звідки взяти такі гроші — не знає ніхто. Ані віце-прем'єр Павло Розенко, який відповідає в уряді за соціалку, тобто фактично за витрачання коштів, ані його начальник Володимир Гройсман, який дбає про незмінність газових цін і своєчасність дотацій для виробників курятини, ані президент Петро Порошенко, який віщає про чудесні можливості, які очікують на державу. Хоча, судячи з останніх заяв міжнародних політиків і фінансистів, до керівництва країни немає ні довіри, ні серйозного ставлення. Розмови про продовження співпраці з міжнародними фінансовими організаціями, які деякий час назад ще нам допомагали, сьогодні зайшли в глухий кут. Всі перші особи держави говорять про покращення, але ніяк не можуть розповісти про конкретні кроки в напрямку цих позитивних змін.

З України щорічно виводиться понад 100 млрд грн — сума, порівнянна з 5% національного ВВП. Нинішнє керівництво не змогло забезпечити захист прав власності, і гроші продовжують тікати з країни. Задля виправлення ситуації й залучення іноземних грошей не робиться нічого. Сьогодні рівень прямих іноземних інвестицій — близько 18% ВВП, але в будь-якій економіці, що зростає, ця цифра має становити щонайменше третину внутрішнього продукту. Монополізована чиновниками українська економіка працює в основному на владу — як працювала вона з початку 90-х. Розмови про масову приватизацію залишаються тільки розмовами, поставлені фінансовими донорами умови спокійно й педантично ігноруються українською владою. Озвучуються якісь казкові проекти, на кшталт співробітництва з Китаєм на багато мільярдів, а тим часом економічна ситуація в країні реально і щодня погіршується.