Сільське господарство України і застаріла рентна економіка

Прихід весни всі народи світу пов'язують з днем весняного рівнодення. 20 березня вважається початком астрономічної весни, цього дня на Північному полюсі Землі вперше за шість місяців сходить сонце. Весна протягом століть вважалася початком сільськогосподарського року у всіх народів нашої планети. Однак сучасна цивілізація змінила це уявлення. Сільське господарство почало іменуватися агропромисловим комплексом (АПК), і сьогодні в світі воно розглядається системно, охоплюючи весь агропромисловий ланцюг: створення засобів виробництва для сільського господарства, їх транспортування, виробництво вихідних сільгосппродуктів, їх зберігання та доставку, перероблення та збут готових продуктів або виробів.

На початку весни саме час поговорити про сільськогосподарські проблеми та тренди, особливо у нас, де галузь має найнижчий у світі рівень держпідтримки на тлі найвищої питомої ваги АПК у ВВП — близько 15%. І згадати про перекоси цієї держпідтримки, яка працює за принципом: хто переконливіше доводить, що йому потрібні гроші, отримує їх першим, хто є менш переконливим — другим, а зовсім непереконливі приватники не отримують нічого.

Цього року держава запланувала виділити на підтримку агропромислового комплексу 6,3 млрд грн. Більшу частину — 4 млрд грн — віддадуть на тваринництво (в тому числі птахівництво), решта дістанеться всьому сільському господарству. Як витрачатимуться ці гроші — таємниця, покрита мороком. Для цього придумано термін — дотації в ручному режимі. На тваринництво, що кудкудакає, в аналогічному режимі минулого року було витрачено таку саму суму, половину з якої офіційно отримали «курячі холдинги». Досвідчений бюджетний бенефіціар Юрій Косюк і цього року зуміє переконати державу виділити своєму «Миронівському хлібопродукту» левову частку всіх державних грошей, призначених для підтримки сільського господарства. Решта одержувачів дотацій, безсумнівно, виглядатиме значно скромніше.

Європейське сільське господарство теж завжди розраховує на дотації. В ЄС, наприклад, не все гладко з сільськогосподарською політикою. Так, 19 березня країни Балтії за підтримки Словаччини та Польщі заблокували проект аграрної реформи, запропонованої Єврокомісією в листопаді минулого року. Там теж триває бійня за субсидії. Країни Балтії наполягають на усуненні всіх відмінностей при розподілі грошей на наступний бюджетний період (2021–2027), а згідно з нинішньою практикою субсидії отримують переважно ті країни, де переважають великі за площею господарства та які вступили в Євросоюз до 2004 року. Розміри субсидій при цьому дещо відрізняються від українських. Наприклад, Латвії в поточній семирічці, яка закінчується у 2020 році, відведено 1,5 млрд євро. Бельгія, в якої аграрних площ у чотири рази менше, за цей період отримає 3,6 млрд євро. Ділити настільки шалені для вітчизняного сприйняття субсидії, судячи з усього, будуть до весни наступного року. Європейська відкрита боротьба за дотації вкотре демонструє українцям величезну прірву між вітчизняним чиновником і громадянином. Ми ніколи не дізнаємося принципу розподілу державних коштів і вже точно ніяк не зможемо вплинути на методику цього розподілу.

Якщо подивитися на фінансову ефективність вітчизняного агробізнесу, то найрентабельніше виглядає рослинництво: насіння соняшнику дає більш як 65% рентабельності, 50% приносить соя, понад 35% — зернові, 25% — цукровий буряк, майже 20% дає вирощування овочів у відкритому ґрунті, і тільки картопля приносить збитки. Тваринництво виглядає переконливо лише при виробництві молока, яке приносить у нашій країні майже 20% рентабельності, вирощування птиці офіційно дає 5% рентабельності, виробництво яєць — менш як 1%, виробництво м'яса великої рогатої худоби, м'яса кіз і овець і навіть вигідної в усьому світі свинини у нас є збитковим. Підвищення рівня рентабельності та зниження собівартості сільськогосподарського виробництва — очевидний для держави напрям вкладання бюджетних коштів.

Україна завжди займалася великомасштабним сільськогосподарським виробництвом, використовуючи свої величезні географічні можливості. Однак у багатьох викличе здивування, що 90% овочів і фруктів і 80% молока виробляється дрібними фермами та сільськими господарствами. До них у нашій країні відносяться господарства, площа яких становить від 5 до 3000 га. Якраз у таких виробників, як і у вівчарів і власників невеличких коров'ячих ферм, перекритий доступ до бюджетних дотацій. Чиновникам варто подумати про те, щоби дрібний виробник зміг отримувати допомогу автоматично, а не на підставі особистих зв'язків з керівництвом держави. Годувати аграрних монстрів, ймовірно, економічно доцільно, але влада існує на кошти громадян, і саме до громадян не доходять державні гроші. За минулий рік вартість тієї ж курятини зросла в Україні в півтора раза — попри державні дотації курячим українським магнатам, власникам заводів з виробництва м'яса птиці. Зрозуміло, що справедливості немає, але совість, начебто, має бути присутня в людському суспільстві.

Керівництво України декларує бажання завоювати великий і привабливий європейський ринок, але присутність на ньому сьогодні нашої країни спостерігається в гомеопатичних дозах. Винні в усьому європейські стандарти, які є зависокими для вітчизняного виробника. А ще ми обмежені квотами, відсталістю технологій і слаборозвиненістю власної інфраструктури. Українські аграрії програють західним сусідам за рівнем конкурентоспроможності та прозорості свого бізнесу. Більшість наших експортерів орієнтується на швидкі гроші, що в очах європейців свідчить про сумнівну чесність правил бізнесу.

Експансія на неєвропейські ринки можлива, але і тут повно суто українських труднощів. Доставка зерна від не надто багатого українського фермера-виробника до портів Чорного моря коштуватиме майже в півтора раза більше, ніж для виробника Німеччини або Франції. Транзит тонни пшениці коштує в Україні на 20 дол. дорожче, ніж фермеру з розвинених країн. У нас є ціле Міністерство інфраструктури, яке має опікуватися саме зниженням вартості логістики. Для проведення експортної операції фермеру потрібно зібрати десяток документів — на це йде сотні годин робочого часу і сотні доларів.

Відсутність державної політики та законів, що регулюють земельний ринок, фактично обмежує співвітчизнику доступ до землі, підтримуючи ідею мораторію на її продаж. Іншою надважливою проблемою для невеликих учасників аграрного ринку є недоступність кредитів. В країні немає грошей, і нікому кредитувати дрібних фермерів, дрібних експортерів, дрібних учасників логістичних схем.

У володінні України — 30% чорноземів нашої планети, що завжди було позитивною відправною точкою в розмовах про національне сільське господарство. Але сьогодні в світі, поки ми майже три десятки років проводимо земельну реформу, аграрні тренди йдуть усе далі від внутрішньоукраїнських, знижуючи значущість земельних ресурсів. Тепер на перший план виходять інші труднощі — наприклад, дефіцит води. І якщо зараз водний достаток здається черговою українською перевагою, то вирішення проблеми доставки води зможе перетворити пустельне північноафриканське узбережжя на світову житницю, якою воно, власне, і було за часів Римської імперії. Розробка технологій, що дозволяють, наприклад, використовувати морську воду для поливу рослин, ведеться дуже активно.

Один зі світових трендів в АПК — це надання послуг сільгоспвиробникам. Розповіді захисників української землі про можливу масову її купівлю іноземцями в сучасних реаліях виглядають застарілою дикістю. Світ переорієнтовується на надання послуг, і ймовірні інвестиції в національний АПК можна розглядати тільки в цій площині. Захоплення нових земель є цікавим лише для персонажів з позавчорашньою психологією.

У світі набирає популярність «тракторний Uber» — це коли викликати сільгосптехніку для польових робіт можна, як і таксі, через додаток у смартфоні. Крім того, вже сьогодні на Заході впроваджується безпілотна техніка для обробки полів. Існує цифрове землеробство (Digital Farming), на основі якого формується комплексна система аграрного менеджменту, що отримала назву «точне землеробство». Україну західні представники бізнесу розглядають як територію інвестування в сільськогосподарські сервіси. Все впирається у відсутність якісного бізнес-клімату — показника, з яким у нашій країні все дуже непросто.

Ми можемо все втратити, піклуючись про недоторканність українських чорноземів, а треба просто відкрити практично наглухо зачинену агропромислову економіку для іноземців. Сучасний світовий тренд полягає в тому, що якщо країна багато торгує з іншими, значить, вона є успішною в економіці. За останні 20 років частка сільського господарства у світовому ВВП впала вдвічі — з 5% майже до 2%. Нам не варто неспішно реалізовувати агропромислові плани — сучасне життя може пройти повз.

Зараз Україна розглядається у світі як плацдарм для вирощування кормових і технічних культур. Але якщо приводити галузь до європейських стандартів якості, то цілком можливо переміститися в більш вигідну нішу виробників харчової продукції. Хоча навіть для такого, начебто справедливого рішення вітчизняні лобісти вибирають вельми дивні й прямолінійні форми. Наприклад, торішня поправка до Податкового кодексу №180, з ентузіазмом ухвалена Верховною Радою, яка скасовувала експортний ПДВ на сою, ріпак та соняшник, пропонуючи розоритися експортерам-аграріям. Поправку народні депутати ухвалювали під час триваючого маркетингового сезону, коли всі контракти вже укладені й ціни зафіксовані. Для того щоби звернути увагу на безглуздість того, що відбувається, аграрні виробники тоді перекривали автомагістралі в Черкаській, Хмельницькій і Рівненській областях, протестуючи проти чудернацького рішення парламенту. Але жоден депутат зрештою не постраждав — було доволі швидко внесено правки до нерозважливо ухвалених рішень.

Українська влада, ухвалюючи поточні рішення для аграрного сектора, поводиться як апологет рентної економіки. Коли держава отримує доходи не від виробництва, а від наявності ресурсів, не пов'язаних з результатами праці. У нашому випадку це земля — яка дісталася задарма й не потребує напруження мізків і докладання зусиль. Особливістю рентної економіки є зосередження ресурсів у руках невеличкої групи, постійне втручання держави в економічні відносини, інтеграція державної влади в олігархат і величезна залежність від зовнішніх ринків, з обов'язковою стагнацією і руйнуванням власної промисловості. Якщо побіжно подивитися на сільськогосподарські проблеми України, то знайдеш багато спільного зі сказаним, а якщо подивитися глибше і ширше — цілком можна утвердитися в цій думці.