Як Генеральна прокуратура програла росіянам битву за трубу

Наприкінці червня, з невеличким запізненням, у засобах масової інформації почалося обговорення програшу українською державою судової тяжби за два нафтопродуктопроводи, яку вона вела з російськими бізнес-структурами. 30 травня 2018 року Верховний суд ухвалив постанову, якою визнав правомірною відмову в задоволенні Генеральній прокуратурі її позовних вимог до ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» щодо повернення у державну власність трубопроводів «Самара — Західний напрямок» і «Грозний — Армавір — Трудова». Для юристів справа цікава тим, що вона не цілеспрямовано велася прокуратурою до провалу, а йшла зигзагами — від повної перемоги до нищівної поразки. У цій ситуації керівництву ГПУ, звичайно, можна закидати бездарність та інші гріхи, але слід визнати й інше: саме такий фінал справ відповідав інтересам як вищого керівництва країни, так і більшості її населення.

Військово-стратегічний нафтопродуктопровід

Зі шкільного курсу економічної географії всім відомо, що транспортування нафтопродуктів трубопроводами є невигідною справою: більш доцільно качати ними сиру нафту до нафтопереробних заводів, а звідти вже вигнані з неї фракції — бензин, солярку, мазут — перевозити колісним транспортом до розташованих неподалік споживачів. Але у нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок», який почав будуватися одразу ж після придушення Угорської революції 1956 року, було не економічне призначення: він мав забезпечувати дизельним пальним танки розташованих у Східній Європі радянських окупаційних військ. На той випадок, якщо тамтешні НПЗ буде знищено ворожою авіацією, пошкоджено диверсантами чи захоплено місцевими повстанцями.

Трохи відступаючи від основної теми, зазначимо, що економічно недоцільні рішення в паливно-енергетичній галузі приймалися не лише у країнах соціалізму. Так, наприклад, Литва після розпаду Радянського Союзу, ще не знаючи, чи відродиться Російська імперія в якомусь іншому вигляді, почала робити усе можливе для того, щоби позбавитися економічної залежності від Москви. Зокрема, перепрофілювала свій єдиний Мажейкяйський НПЗ на споживання дорогої заморської привезеної танкерами нафти замість дешевої російської, що доставлялася нафтопроводами. Не всім у Литві це подобалося: один із тамтешніх президентів Роландас Паксас хотів у цьому питанні проводити іншу, більш доцільну з економічного погляду політику, але місцеві націоналісти швидко влаштували йому імпічмент. Однак за ці та інші жертви, принесені на вівтар антиросійського курсу, країна була винагороджена тим, що стала повноправним членом НАТО.

Інший напрям обрала Білорусь, економіка якої, з цілим комплексом збиткових галузей, нині повністю тримається на переробці дешевої російської нафти, а сама країна є сателітом Кремля. Україна пішла своїм шляхом: довгі роки вона купувала в Росії нафту, за яку розраховувалася власними нафтопереробними заводами, аж поки всі вони, за виключенням хіба що Кременчуцького, не опинилися у власності росіян. Це обернулося важкими, хоча й не смертельними для країни наслідками. Важкими, тому що росіяни не тратилися на модернізацію українських НПЗ й невдовзі перетворили їх на металобрухт. А нафтопродукти ввозили в Україну зі своїх білоруських заводів, в які вони, навпаки, вкладали чималі кошти. Але це не смертельно, адже нафта не газ: варто Києву свиснути, як через три дні до чорноморських портів припливе ціла флотилія танкерів. Чи то із сирою нафтою, чи то з готовими нафтопродуктами, але треба зазначити, що задоволення від такої диверсифікації влетить у чималу копійку.

Що ж стосується нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок», то попервах українські уряди дивилися на нього саме з погляду економічної доцільності. Тобто крізь пальці. Його український відрізок починався в Житомирській області і, простягнувшись кривою лінією довжиною в 1100 км, закінчувався в Закарпатській. Маючи проектну потужність 3,5 млн т на рік, він у період 1991–2014 років качав до України та за її межі не більш як половину і до переліку пріоритетних бізнес-інтересів українських президентів не входив. Варто зазначити, що в останні роки існування Радянського Союзу, коли тому стало не до жиру, тобто не до імперських геополітичних амбіцій, цей нафтопродуктопровід випав з числа важливих військово-стратегічних об’єктів. Саме тому в 1988 році його було передано від ліквідованого Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами до аналогічного за назвою комітету РРФСР, який нині функціює під назвою Російська акціонерна компанія «Транснафтопродукт». А її дочірнє підприємство «ПрикарпатЗахідтранс» зі штаб-квартирою в Рівному й стало після розпаду СРСР користувачем української ділянки трубопроводу «Самара — Західний напрямок».

Довгий час таке становище усіх влаштовувало й ні в кого не виникало серйозних питань щодо того, хто є власником цього продуктопроводу, аж поки у 2005 році прем’єр-міністром України не стала Юлія Тимошенко, яка вирішила показати ділкам нафтопереробного бізнесу, хто в домі господар. Саме тоді Генеральна прокуратура України в інтересах Фонду держмайна подала до Господарського суду Рівненської області позов про визнання за державою Україна права власності на українську частину двох вищезгаданих трубопроводів і витребування цього майна з чужого незаконного володіння. Відповідачем у справі, як ви зрозуміли, стало ДП «ПрикарпатЗахідтранс».

«Перемога» від Януковича

І ось тут настав час сказати кілька слів про другий з двох спірних нафтопродуктопроводів, а саме «Грозний — Армавір — Трудова», який було зведено у 1928–1930 роках для постачання солярки з Північного Кавказу на Донбас. Якщо вірити тексту рішення, станом на час порушення господарської справи 300-кілометрова українська ділянка цього трубопроводу з економічного погляду не могла б зацікавити навіть заготівельників металобрухту, оскільки ще на початку 1990-х її було виведено з експлуатації й демонтовано. Коли знадобилося провести експертизу, фахівці не змогли не те що знайти документів про те, кому вона належить, а й встановити, чи взагалі існує у природі як об’єкт матеріального світу, бо жоден український науково-дослідний інститут не ризикнув би послати своїх працівників на окуповану територію. Але достеменно відомо, що відповідачу в цій справі — дочірньому підприємству «ПрикарпатЗахідтранс» — він не належить і ніколи не належав. Тож постає питання: навіщо було підлеглим Святослава Піскуна, який на той час очолював ГПУ, вписувати до заяви таку собі сміттєву позовну вимогу? Проте смішки смішками, але саме цьому пунктові судилося зіграти ключову роль у розвороті ходу справи в протилежному напрямку.

Але повернімося у 2005 рік. Після відставки уряду Юлії Тимошенко справа була почала спускатися на гальмах: у жовтні 2005-го ухвалою Господарського суду Рівненської області провадження у справі було припинено до вирішення Фондом держмайна і Федеральним агентством з управління держмайном Російської Федерації питання щодо належності спірного майна. На цьому вона, за логікою речей, мала тихо сконати, але в лютому 2011 року провадження несподівано було поновлено, а 22 березня того ж року суд задовольнив усі позовні вимоги ГПУ. Нині важко сказати, чому повністю підконтрольна Януковичу українська Феміда ухвалила таке недружнє до російського бізнесу рішення, причому саме тоді, коли дружба між двома диктаторами переживала свій «медовий місяць». Можливо, ті люди з оточення Путіна, які контролювали РАК «Транснафтопродукт», чимсь йому не вгодили і той вирішив провчити їх таким оригінальним чином — дозволивши українцям відкусити від них шмат активів. Втім, залишимо це питання на поталу олігархознавцям й зосередимось на двох юридичних моментах вердикту.

Перший пов’язаний із тим, що після розпаду СРСР Україна ухвалила низку законів про те, що все загальносоюзне майно, розташоване на її території, переходить у державну власність. А от стосовно майна інших колишніх союзних республік, яке перебуває на території України, так само як і стосовно майна колишньої УРСР, яке залишилося на території інших колишніх союзних республік, — це питання мало вирішуватися шляхом укладення двосторонніх угод. Українська частина спірного нафтопродуктопроводу, як уже зазначалося, перебувала у віданні не загальносоюзної, а республіканської установи — галузевого Державного комітету РРФСР, а відтак доля належного йому майна мала вирішуватися угодами між Україною і Росією.

Такі угоди було укладено у 1990-х, і юристи відповідача переконували суд, що відповідно до їх положень трубопровід має належати російській стороні. Юристи позивача (слід віддати їм належне), ретельно покопирсавшись у текстах угод, встановили, що РАК «Транснафтопродукт» дійсно може належати майно, розташоване на території України. Але тільки в тому разі, якщо воно належить до соціальної сфери, — санаторії, пансіонати, піонерські табори. А трубопроводи — зась. Вони як під час існування профільного Держкомітету СРСР, так і після його ліквідації перебували в загальносоюзній власності й лише передавалися в користування республіканській установі РРФСР. Відтак після розпаду СРСР мали перейти в державну власність України.

Другий момент був органічно пов’язаний з першим. За своїми характеристиками «Самара — Західний напрямок» був магістральним трубопроводом, а відповідно до ухваленого в 1996 році Закону України «Про трубопровідний транспорт» об’єкти цієї категорії мають перебувати виключно в державній власності. З урахування саме цієї норми писалися й надалі коригувалися тексти двосторонніх угод, на які намагалася посилатися сторона відповідача.

«Зрада» від Порошенка

Отже, суд було виграно, але, як показали подальші події, насправді Путін зовсім не збирався дозволяти Януковичу відкусити шмат від російського бізнесу, а хотів лише полякати декого зі свого оточення такою перспективою. Бо рішення Господарського суду Рівненської області від 22 березня 2011 року було оскаржено й не набрало законної сили, а справа три роки припадала пилом у Рівненському апеляційному господарському суді. Розв’язку прискорила російсько-українська війна: постановами РАГС від 25 листопада 2014 року і ВГСУ від 15 березня 2015 року позитивне для Генпрокуратури рішення було залишено без змін. Але вже за місяць ситуація перегралася на всі 100%, і причину цьому слід шукати зовсім не в юридичній площині.

Річ у тім, що в Україні склалася якщо не катастрофічна, то принаймні не дуже комфортна (у порівнянні з минулими роками) ситуація на ринку дизельного пального. Після програшу справи російська сторона припинила постачання солярки трубопроводом «Самара — Західний напрямок» під приводом того, що вона використовується Збройними силами України для проведення каральних операцій проти мирного населення Донбасу. Ціни, звісно, підскочили. У керівництва держави було два варіанти виходу з ситуації. Перший — піти литовським шляхом, тобто закуповувати дорогі доставлені танкерним флотом заморські нафтопродукти. Другий — піти на компроміс із державою-агресором. Воно обрало останнє. При цьому враховувався комплекс факторів, зокрема й неготовність більшої частини населення країни йти на матеріальні жертви в інтересах антиросійської політики. В усякому разі, президент України Петро Порошенко був певен, що місцеві націоналісти не влаштують йому імпічмент, як це сталося з його литовським колегою Роландасом Паксасом.

В ході реалізації плану такого собі компромісного виходу із ситуації ДП «ПрикарпатЗахідтранс» подало до Господарського суду Рівненської області заяву про перегляд за нововиявленими обставинами його ж рішення від 22 березня 2011 року, а зовсім ще молода суддя Ярослава Гудзенко його задовольнила. За її ухвалою від 21 квітня 2015 року спірне рішення було скасоване й призначено новий розгляд справи.

Це, напевне, був найсмішніший вердикт у ході цього довгого процесу. «Нововиявленою обставиною» стало те, що відповідач нібито тільки щойно дізнався, що йому насправді не належить українська частина другого з нафтопродуктопроводів — «Грозний — Армавір — Трудова», про який ми вже розповідали вище. А тому рішення про те, щоб відібрати його в нього, має піти коту під хвіст. Мотивація стовідсотково брехлива. Щоби переконатися в цьому, зовсім необов’язково гортати матеріали справи — можна просто звернутися до інтернету. Так, ще в березні 2011 року, одразу ж після ухвалення українським судом програшного для неї рішення, материнська компанія відповідача — РАК «Транснафтопродукт» — публічно висловила щодо цього своє «фе», та ще й поглузувала, мовляв, Генпрокуратура хоче витребувати у «ПрикарпатЗахідтрансу» майно, до якого не має жодного стосунку. Отже, цю обставину ніяк не можна назвати такою, що «не була й не могла бути відомою» відповідачеві.

Разом із тим слід визнати, що здоровий глузд у перегляді цієї справи все ж таки був. Але в такому разі можна було не скасовувати все рішення — досить скасувати його в частині задоволення позовних вимог щодо другого з двох спірних нафтопродуктопроводів — «Грозний — Армавір — Трудова». А в частині «Самара — Західний напрямок» лишити все як було. Але Ярослава Гудзенко скасувала рішення цілком. При цьому вона достеменно знала, що її за це не відшмагають публічно, як до того відшмагали голову Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича, а після того — голову Апеляційного суду Києва Антона Чернушенка. Бо рішення про такий поворот справи було ухвалено в найвищих інстанціях держави.

Слід зазначити, що в ході ухвалення цього компромісного рішення російська сторона також узяла на себе, а згодом і виконала певні зобов’язання. Так, у 2016 році відповідач змінив свій формальний статус — було дочірнє підприємство Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт», а стало товариство з обмеженою відповідальністю. І хоча з тією ж самою назвою «ПрикарпатЗахідтранс», але тепер його власником стала компанія «Інтернешнл Трейдінг Партнерс АГ», яка зареєстрована та здійснює свою діяльність у Швейцарії. Для української сторони це, напевне, було питанням престижу: одна річ програти російській державній структурі, й зовсім інша — європейській компанії. Хоча фактичним господарем був і залишився Кремль.

Після таких метаморфоз справа була приречена на програш. 30 травня 2017 року суддя Господарського суду Рівненської області Наталія Політика, яка замість Ярослави Гудзенко прийняла її до свого провадження, ухвалила рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Генеральної прокуратури, а Рівненський апеляційний господарський суд і Верховний суд своїми постановами від 18 грудня 2017 року і 30 травня 2018 року залишив його без змін.

В обґрунтування свого висновку суддя могла написати будь-яку дурницю, і їй би за це нічого не було, але Наталія Політика постаралася на совість і майстерно використала те, що написали їй експерти галузевих науково-дослідних установ. В її рішенні можна прочитати, що Закон України «Про трубопровідний транспорт» дійсно вимагає, щоб магістральні трубопроводи перебували виключно в державній власності, але біда в тому, що протягом останніх десятиліть експлуатації українська ділянка нафтопродуктопроводу «Самара — Західний напрямок» перестала бути магістральним трубопроводом. Нині вона, мовляв, являє собою мережу лінійних виробничо-диспетчерських станцій, які на законному праві власності належать відповідачу ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс», оскільки останнє за власний кошт настільки вдало їх модернізувало і переобладнало, що вони стали практично новою річчю. А прокладені між ними труби — то буцімто лише додаток до цих станцій. В технічні деталі заглиблюватися не будемо, але вони у викладі Наталії Політики, безперечно, дадуть нагоду добряче посміятися вузькопрофільним фахівцям.