Більше, ніж може винести душа

Як повідомляють перші ж титри цього нехитрого документального фільму без назви, він не для показу в ЗМІ. Його герої, мешканці психоневрологічного інтернату, дають невеличкі інтерв'ю, в яких людського, щирості, а часом і здорового глузду більше, ніж у виступах наших вищих посадових осіб.

З етичних міркувань, обличчя пацієнтів частково приховані.

Мені шкода, що я не бачу їхніх очей. Але це допомагає сконцентруватися на словах, інтонаціях, голосі, не відволікає від міміки, змушує вдивлятися пильніше і чути більше.

Прості мрії, які й мріями назвати можна з натяжкою, але збутися їм не судилося. Навіть навчитися, нарешті, грамоти.

А планів тут не будують.

Нехитрі життєві історії, в яких одна сторона практично без прав, а інша вирішує одвічну важку дилему родичів душевнохворих — складна людина або її квартира — майже завжди на користь житлоплощі.

«Не переживайте через те, що вам розповіли тут», — каже молода мешканка інтернату інтерв'юеру, вимовляючи це так, що від несподіваної емпатії — надовго клубок у горлі.

Ми, недообстежені, зазвичай називаємо їх психами.

Їхні рухи підпорядковані іншим ритмам і звертають на себе увагу чи то чудернацькою скутістю, чи то дивацькими акцентами ходи. Їхні тіла нерідко погано пахнуть. Перебувати з ними поруч завжди болісно некомфортно, а часто — страшно.

Але якщо вам вистачить духу заглянути в їхні очі, і не відвести власні відразу, можливо, ви дістанете шанс побачити відблиск інших світів. Тих, що не відпускають своїх обраних полонеників, прирікаючи їх бути ізгоями на шляху, видимому невтаємниченим. Нещасні «прибульці», що волею долі загубилися в реальностях, в тій з них, якою обмежені всі ми, безвихідно й стражденно несуть свій земний біль.

Загляньте коли-небудь, при нагоді. На мить, обережно, не випускаючи з рук зворотний квиток.

Багатьом з них уже не судилося покинути місця, в яких замикають виловлені нездорові душі. В рамках убогого людського розуміння і настільки ж обмежених ресурсів їх оберігають від них самих, а головне — від них оберігають інших, тих, кому пощастило не вийти за ці рамки так, щоб це стало помітно оточенню. «Психіатрія — наука не надто точна?» — запитала я колись Семена Фішелевича Глузмана. «Психіатрія не наука, — відповів він. — У психіатричній практиці неправової держави забагато впливу навколишнього світу. З його несправедливістю, жорстокістю, аморальністю».

Мені завжди здавалося, що в подібних місцях скорботи — від тих, де місяцями безнадійно вдивляються в грубо побілену стелю крихітні люди, які не потрібні навіть власним батькам, до психлікарень — можуть працювати тільки дві категорії людей: святі або садисти. Тому що звичайна людина, напевно, не в змозі день у день відчувати власне безсилля допомогти чужому безутішному горю. Але світ набагато різноманітніший. І головна опорна сила таких місць — беземоційний, вигорілий контингент.

Цикл бесід з пацієнтами завершує інтерв'ю з доктором. Він одразу випалює, що 14 років вже як може бути на пенсії, але працює, тому що терпить нужду. І що для пацієнтів, які провинилися, у нього є власний особливий засіб. Не скаже, який, — вперто інтригує лікар з дивнуватим виразом обличчя...

Якби не білий халат, доктора легко було би сплутати з пацієнтом, настільки ефектну власну «картину світу» явив він буквально за кілька хвилин розмови: вороже загалом оточення, дуже злі заздрісні сусіди, які завжди, на його думку, радіють чужій біді, і така щира вселенська туга, що починаєш вірити — психічні захворювання бувають заразні.

...Я рада, що не бачу їхніх очей. Не тому, що дивитися в розбиті дзеркала — до нещастя. А тому, що все це набагато більше за те, що може винести душа.

P. S. «Ракурс» детально розповідатиме про перетворення, що здійснюватимуться в Україні під егідою фонду Глобальна ініціатива в психіатрії.